Лише в 1046 році Русь уклала новий мирний договір з Візантією. В знак поновлення дружніх зв'язків між двома країнами був улаштований шлюб візантійської принцеси, дочки Костянтина Мономаха, і четвертого сина Ярослава – Всеволода. У 1053 році у молодої пари народився син, якого назвали на честь діда Володимиром, а в християнстві дали йому, як і діду, ім'я Василь. Це був майбутній великий київський князь Володимир Мономах.
Цей шлюб лише підкреслив, як виріс за останнє десятиліття мужнародний авторитет Русі. Русь воістину стала Європейською державою. З її політикою рахувалися Німецька імперія, Візантія, Швеція, Польща, Норвегія, Чехія, Угорщина, та інші європейські країни. На сході аж до низовин Волги в неї тепер практично не було суперників. Її кордони простягалися від Карпат до Ками, від Балтійського моря до Чорного.
Ріст міжнародного престижу Русі підтверджували і династичні шлюби київського князівського дому. Усі сини Ярослава були одружені на можновладних принцесах – Візантії, Польщі, Німеччини. Його дочки були видані заміж за правителів різних країн. Старша Ганна – за французького короля Генріха 1, Анастасія – за угорського короля Андрія, молодша красуня Єлизавета – за норвезького короля Гарольда.
Цікава доля цих жінок. Після смерті чоловіка Ганна Ярославівна під час малолітства сина була регентшею Франції, Єлизавета після загибелі на війні короля Гарольда удруге вийшла заміж за короля Данії і відігравала велику роль у європейській політиці.
Церква і релігія при Ярославі.
Митрополит Іларіон.
В часи Ярослава християнська церква одержала на Русі більш широке поширення і придбала визначну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, що відрізнявся великою побожністю, знанням церковних творів. При житті він одержав прізвисько "Мудрого".
Ярослав заложив великокнязівський монастирь святих Георгія і Ірини- на честь християнських святих, свого і своєї дружини. Монастирі стали з'являтися повсюдно й у великих містах, і в сільській місцевості, знаменуючи собою подальше поширення християнства і зміцнення ролі церкви в суспільстві.
У середині 50-х років IXст. Під Києвом виник знаменитий Печенерський монастирь. В основі його створення був Іларіон, священик великокнязівської церкви в селі Берестове, заміської резиденції великих князів. Іларіон був глибоко віруючою людиною.
Саме Іларіонові належить ряд творів, написаних у 40—50-і роки. Перше місце серед них займає блискучий пам'ятник ідеології і культури IX століття "Слово про закон і благодать". Власне кажучи в цьому творі Іларіон викладає державно-ідеологічну концепцію Древньої Русі, концепцію яка вплинула на світогляд інших русичів авторів IX століття. Саме тоді, у 40-і роки IX століття, на русі вперше виникла концепція про закономірний зв'язок Русі зі світовою історією, зі світовими державами. Вся обстановка IX століття вимагала створення таких таких державно-ідеологічних концепцій.
Представляється, що в "Слові..." Іларіона концепція про зв'язок Русі з "світовими державами" і трактування Русі як спадкоємиці Римської величі, Римської держави пролунав зовсім разом. Крізь церковну фразеологію Іларіон проводить думку про рівність і тотожність дій Володимира з римськими апостолами.
Таким чином, історію Русі, діяльність її володарів Іларіон розглядає на широкому, по істині всесвітнім тлі. В основі політичних і релігійних імпульсів Русі знаходяться римські зразки. Цієї ж ідеї і відбивалися в Древньому руському літописному зводі, що ввійшов складовою частиною в початковий руський літопис. Здається, що ця близькість руського літописання 30-50-х років IX століття до кола Іларіона і визначила ту ідеологічну спрямованість, що літопис зберіг стосовно до розуміння місця Русі в тодішньому світі і її співвідношення з історією Рима і Візантії. Іларіон давав відповідь на ключові запити часу, запити руської державності, що розвивається.
З ім'ям Іларіон зв'язаний і перший церковний Статут Ярослава, тобто система церковної юристдикции, віднесення до відомства церкви ряду справ, зв'язаних із сімейним і шлюбним правом. Це були норми, що погоали формуванню родини, зміцненню моногамії в противагу язичеській безлічі, висвітленню приватної собствености,підвищенню авторитету центральної влади. Статут вводить заборону на викрадання наречених, захистив честь дівчини, строго карав батьків за примус дітей до вступу в шлюб. Новий церковний судебник захищав честь дівчини, давав їй більш шикрокі права в суді. Церква виступала в Уставі захисником християнської порядності, закликала до гуманізму, зменшувала жорстокість тих ранніх століть руської історії.
У 1051 році на загальних зборах руських єпископів Іларіон був обраний метрополитом.
Висновки.
Ярослав Мудрий ввійшов в історію не тільки як великий державний діяч. Він показав себе і як людина, що зуміла перебороти самого себе. Не володіючи фізичною силою, будучи кульгавим, Ярослав був хоробрим воїном і хоробро вів військо в бій. Народившись ще в язичницькій родині, він став дійсним християнином. Великий князь у той же час показав себе людиною винятково різнобічною.
Ярослав залишився в історії як великий містобудівник. При ньому в Києві був побудований нове "Місто Ярослава" і Київ набагато розширив свої межі. Були споруджені численні церкви. У той час у Києві нараховувалося близько 400 церков. На честь перемоги над ворогами Ярослав вибудував так звані "Золоті ворота", що вражали іноземців своєю пишнотою. Його будівельний розмах виходив далеко за межі руської столиці. Він заснував міста на Волзі і берегах Балтики, на південних кордонах Русі.
Ярослав був ревним поборником створення, відкриття шкіл, розвитку грамотності. При ньому були створені перші бібліотеки, одержала визнання і підтримку перекладацька діяльність. Багато книг древніх авторів, творів візантійських батьків церкви й істориків були переведені на слов'янську мову.
Час Ярослава - час внутрішньої стабілізації, що сприяла зростанню міжнародного авторитету Русі.
Своїми діяннями цей князь заслужив у нащадків прізвисько Мудрий.
Помер він у 1054 році в Вишгороді. Похований у збереженій до нашого часу мармуровій труні в церкві Святої Софії в м. Києві. Після смерті Ярослава Мудрого землі давньоруської держави були поділені між пʼятьма його синами Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем, Вячеславом.
Література:
1. Греков Б.Д. Київська Русь. К. , 1951
2. Верстюк В.Ф., Гарань О.В. та ін. Історія України. Навчальний посібник. К. Видавничий дім "Альтернативи" 1997
3. Янин В.Л. Таинственный XI век. Знание - сила. 1969. №3
4. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. М. Книга. 1990. Кн. 1 стр. 9-21
5. Филист Г.М. История "преступлений" Святополка Окаянного. Минск, 1990