Отже, зауважимо: прийняття декларації не задовольняло прагнень українців, що в свою чергу стало причиною поширення серед них переконання про необхідність відстоювати власну державність зі зброєю в руках не лише проти СРСР та Німеччини, але й проти поляків, які не визнавали прав українців на володіння Західною Україною. Польський уряд ось уже вкотре декларував, свою непоступливість у цій справі. Вимога ж до українців виступити спільним фронтом проти окупантів і засудити СРСР, на нашу думку - не що інше, як прагнення використати українців у боротьбі за свої власні інтереси і для демонстрації на міжнародній арені, що не тільки поляки, але й українці не визнають влади СРСР над теренами Західної України і є повністю солідарними у своїх прагненнях. Що ж стосується обіцянок широкої культурної автономії, самоврядування, відкриття українського університету, то вони були задекларовані українцям, ще конституцією 1921 р. та уставою про самоврядування 1922 р., але, як відомо, все це так і залишилося не виконаним протягом 20-ти міжвоєнних років. Українці вже не мали політичної довіри до польського уряду, а переконати їх у зворотньому могла лише офіційна декларація, яка б визнала право українців на створення незалежної держави на західноукраїнських землях.
3.2. Реакція еміграційного уряду і підпілля на загострення польсько-українських стосунків.
Період 1943-1944 рр. характеризується загостренням українсько-польських стосунків, що вилилося у страшний і кривавий збройний конфлікт. Досліджуючи українсько-польське політичне і збройне протистояння на теренах Західної України, історики кожного разу намагалися пояснити його причини. Зокрема, аналіз конфлікту під час роботи одинадцяти міжнародних наукових семінарів (1996-2005), що були започатковані угодою між Світовим союзом воїнів Армії Крайової (АК) і Об’єднання Українців у Польщі (ОУП), суттєво зблизив позиції дослідників обох країн, допоміг їм безпосередньо познайомитися з точкою зору своїх наукових опонентів, дав можливість частині з них здійснити еволюцію у власних поглядах на обговорювані проблеми, підштовхнув до висновку, що знання історії двосторонніх взаємин потрібно їхнім народам, особливо новим поколінням українців і поляків, котрі будують своє майбутнє.
На думку вчених обох держав, польсько-український конфлікт є наслідком давніх обопільних упереджень та завданих кривд. До причин протистояння вони відносять:
1. Драматичну історію українського та польського народів у ХVI-XVIII століттях, заповнену особливо жорстокими селянськими бунтами і козацькими повстаннями, що криваво придушувалися, залишивши у свідомості багатьох поколінь задавнені, але незабуті взаємні кривди, почуття соціальної несправедливості;
2. Досвід і висновки з програної українцями війни з Польщею в 1918-1919 рр., які вказували на останню як на одну з головних перешкод у побудові незалежної України;
3. Неврегульовані загальнополітичні умови після Першої світової війни, що позбавили українців можливості мати власну державність;
4. Національну політику ІІ Речіпосполитої на східних територіях, що ґрунтувалася на засадах націоналізму й усунення інших національностей від участі в державному і громадському житті (справа автономії та самоврядування, проблема земельної реформи, освітня політика, порушення громадянських прав і свобод, репресії проти українців тощо). Вона не ліквідовувала давні суспільні конфлікти, а, навпаки, їх загострювала;
5. Терористичну і саботажну діяльність Української військової організації (УВО), а потім Організації українських націоналістів (ОУН) на території Польщі у міжвоєнний період;
6. Антипольську діяльність ОУН під час Другої світової війни, що виникла здебільшого з прийнятої ідеології інтегрального націоналізму і формувала свідомість українського суспільства в дусі ненависті до поляків, як таких, що стоять на перешкоді незалежності України;
7. Підбурювальну роль обох тоталітарних режимів – радянського і німецького – у роздмухуванні українсько-польського конфлікту;
8. Деморалізуючий вплив війни, яка спричинила велике моральне спустошення і відхід від норм соціальної поведінки, обумовив кривавий і злочинний характер конфлікту;
9. Безкомпромісні позиції польського еміграційного уряду й ОУН у територіальному питанні, рівень політичної мудрості польських і українських „вождів”, відповідальність політичних сил, під впливом яких опинилося населення в роки війни [212, 250-251; 200; 268, 17-19].
Слід зазначити, що на переломі 1942-1943 рр. керівників українського національно-визвольного руху вже не задовольняли часткові поступки на кшталт обіцянок про автономію для українців у складі майбутньої Польщі. Не зважаючи на несприятливі для утворення української держави обставини як на міжнародній арені, так і на теренах Західної України, ОУН прагнула створити і зміцнити фундамент власної державності. Її гарантом мали стати збройні сили за організацію і розбудову яких активно взялися керівники українського національного руху. Ще під час ІІ Конференції ОУН (квітень 1942 р) було прийнято рішення про створення військових підрозділів, які повинні були стати основою майбутньої української регулярної армії [283, 80].
Головною причиною активізації українського національного руху була зміна політичної та стратегічної ситуації на теренах Західної України. Зокрема, підготовка польського підпілля до боротьби за західноукраїнські землі, активні дії тут радянських партизан та поразки німецьких військ на східному фронті спричинили до поширення переконання серед керівництва ОУН у тому, що ситуацію в терені необхідно брати під свій контроль. Водночас, політична ситуація на міжнародній арені диктувала усім сторонам світового конфлікту необхідність зайняти чітку позицію, а на теренах Західної України – усім його безпосереднім учасникам.
Показовим є, наприклад, лист керівника служби безпеки ПЗУЗ В. Макара, у якому він обґрунтував, чому саме в цей час (весна – літо 1943 р) розпочалися активні акції українців. У ньому читаємо: „Повстанчу акцію на північно-західних і частинно східних теренах ми мусили почати, і це не було зарано, як дехто каже, але вже і запізно. Мусіли ми це зробити з двох причин.
Перша: терен виривався нам з рук. З одної сторони, – почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони червона партизанка почала заливати терен. Отже коли б ми не були почали повстанчої акції, то не мали б що робити.
Друга: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села... У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси...почались грабежі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби. Ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі...На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути (так називають фільварки), ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а збудування попалили” [134, 43-44].
Отже, як видно з документу, на початку 1943 р. ОУН (Б) вимушена була приступити до активізації своїх дій з огляду на те, що, по-перше, потрібно було втримати контроль над регіоном і протидіяти посиленню впливів Т. Бульби-Боровця та методичним намаганням радянських партизан опанувати західноукраїнські терени. По-друге, німецькі каральні експедиції нищили села, переслідували українців, особливо молодь, з метою її вивезення на примусові роботи до Німеччини. Тікаючи від вивезення, українці поповнювали ряди бульбівців або ж радянських партизан. Тому навесні 1943 р. було прийнято рішення про створення збройних відділів, що були суттєво підсилені українською поліцією, яка за наказом керівництва ОУН втекла до лісу і влилася в ряди повстанців.[47] Це відбулося протягом 15-го березня – 10-го квітня 1943 р [134, 19].[48] Після прийняття березневої декларації представники українського національного руху зрозуміли, що польська сторона не збирається йти на поступки у питанні про приналежність західноукраїнських територій. Саме це стало однією з причин подальшого загострення двосторонніх взаємин [249, 110]. Українці почали проводити курс на підрив соціальної бази польського руху опору, намагаючись тим самим опанувати та взяти під свій контроль терени Західної України. За свідченням П. Мірчука „провід українського підпілля дав краєвим проводам вільну руку у виборі форм боротьби відповідно до місцевої ситуації” [193, 32].
Так, в контексті „діяльності на власну руку” командир УПА „Північ” „Клим Савур” (Дмитро Клячківський) прийняв рішення про примусове усунення польського населення з теренів Волині [232, 99].
Слід зазначити, що у документах польського підпілля міститься інформація про те, що його представники не очікували масових акцій зі сторони українців, а коли вони все ж розпочались керівництво Східної комісії і Східного бюро намагалося приховати існуючий стан речей. Зокрема, у звіті за січень 1943 р. зазначалося, що „українське чи псевдоукраїнське населення східних земель загалом приязно вітатиме повернення польської державності на ці території”, а на теренах Волині більшість українського сільського населення та частина інтелігенції „почувається все більш виразніше солідарно з поляками” [61, 14].
В такому ж дусі було написано звіти Делегатури за лютий-квітень 1943 р., у яких підкреслювалося, що „є дуже мала вірогідність українського повстання в переломний момент”, а „більшість українського населення відсторонюється від тієї вбивчої акції” [61, 1-17].
У січні 1943 року Східне бюро здійснило „Ситуаційний аналіз з Східних Земель”. В частині, що стосувалась українців, ось уже вкотре підкреслювалося, що „більшість українського населення, або ж псевдоукраїнського на східних землях Речіпосполитої загалом позитивно зустріне повернення на ці землі польської державності.” Зазначалося також, що для цього „необхідний розвиток відповідної пропагандивної акції, яка вплине на свідомість тієї людності. Проте акція такого типу в жодному разі не повина мати об’єднавчого характеру. З пропагандової акції повино з’явитись відчуття сили Польщі, впевненності в поверненні польської держави на ці землі і повинна вона створити серед населення глибоке переконання, що Польська держава гарантуватиме стабілізацію стосунків, впевненість в майбутньому, а, перш за все, правосуддя та справедливість. Проте вона не повинна залишати жодних сумнівів у тому, що тих, хто буде виступати проти Польської Держави і поляків, спіткає сувора, але справедлива кара” [48, 79].