3. Приступити до підняття українського питання у переговорах з союзниками, хоча б з огляду на можливість виникнення української держави у випадку війни між ними та СРСР.
4. На цій підставі опрацювати інструкції для представників на польсько-руських теренах, з метою залучення українського населення до спільної боротьби проти окупантів.
5. Підготовка підґрунтя для переговорів з Українським Комітетом у Парижі про створення українського легіону з власним керівництвом і власним прапором” [73, 14-15].
Слід зазначити, що такого роду пропозиції були наслідком реакції окремих польських політиків на бездіяльність їхнього уряду стосовно української проблеми. Йому пропонувалося зайняти чітку позицію аби утримувати ситуацію, що склалася навколо української проблеми, під контролем.
На думку авторів „Нотатки в українській справі”, для виконання вищеперерахованих завдань потрібно, в першу чергу, визнати право українського народу на створення власної державності і продемонструвати готовність підтримати його прагнення до незалежності [73, 15].
Ступінь цієї підтримки мав залежати від ситуації, що склалася на міжнародній арені. Тобто, з одного боку, стверджувалася теза про те, що польський уряд повинен зайняти чітку позицію щодо українського питання, з іншого, знову ж таки, ця позиція узалежнювалася від міжнародної ситуації та позиції стосовно української проблеми з боку союзників, що фактично було пропозицією зайняти вичікувальне становище.
Пропонувалося також заявити, що уряд визнає потребу тісної співпраці з майбутньою українською державою включно до федерації і визнає права українців, що проживають на територіях Польщі на вільний національний розвиток в рамках автономії. У випадку, коли б теза про автономію не була прийнята, мінімум, що уряд повинен був зробити, це запевнити українців у тому, що вони будуть користуватися такими ж правами на розвиток свого національно-культурного життя як і поляки [73, 15-16].
У документі також висловлено позицію щодо майбутнього польсько-українського кордону. Зокрема у пунктах, присвячених проблемі кордонів читаємо: „ Справа територіального розподілу обох держав зможе бути вирішена лише після виникнення та конституційного визнання реального, загальноукраїнського уряду і того, наскільки тісною буде політична співпраця обох держав.” [73,15-16] Робилося також застереження, що будь які обіцянки, які стосувались би кордонів, потрібно використовувати як неурядовий аргумент і висловлювати їх лише в приватних розмовах, а не від імені уряду [73, 16].
У заяві від 8-го квітня 1940 р. під назвою „Українська справа”, яка була розроблена в головному штабі польського командування, теж повторювалися вже відомі думки про „цивілізаційну” місію Польщі на сході і про допомогу українцям створити свою державу на теренах Наддніпрянщини. Що ж стосується Західної України, то у документі підкреслювалося, що офіційна позиція уряду має полягати у збереженні status quo, а справа східних територій Польщі – виключно внутрішня проблема, яка не повинна підлягати обговоренню [73, 57-53].
Влітку 1940 р. на розгляд мін. С. Кота було направлено документ під назвою „Українська проблема”. Автором даного опрацювання був К. Александрович – один з референтів уряду. На його думку, українська держава мала право на існування виключно на територіях Наддніпрянщини. Стосовно Східної Малопольщі, то тут автор зазначив, що доля цих теренів тісно пов’язана з майбутнім Польщі, яка після відновлення незалежності повинна надати Східній Малопольщі широку політичну, економічну та культурну автономію під керівництвом незалежної української держави за Збручем [73,16].
2-го квітня 1940 р. на ім’я міністра С. Стронського було надіслано таємне опрацювання, здійснене відділом з питань національностей при Департаменті інформації та документації. Тоді ж він відправив його для ознайомлення ген. В. Сікорському, а також міністрам А. Залеському, К. Соснковському і С. Коту.
У документі містилася інформація про, те що українські націоналісти ведуть активні переговори з О.Шульгіним. Він поставив вимоги, за умов дотриманні яких стало б можливим порозуміння:
1. Оголошення націоналістами декларації проти СРСР та Німеччини.
2. Визнання уряду УНР.
3. Координація дій у створеному спільно комітеті”. [73, 396]
В опрацюванні зазначалося також, що українські націоналісти ведуть переговори з представниками французького уряду. Для того, щоб запобігти їхньому порозумінню рекомендувалось провести детальні переговори з Парижем на тему українського питання. На думку авторів документу, саме такі переговори дадуть змогу довести, що українські націоналісти не є виразниками прагнень усього українського народу, а лише намагаються впровадити в життя вказівки зі сторони Німеччини [73, 43]. Крім того, пропонувалося надати усілякого роду допомогу О. Шульгіну з метою посилення впливу Українського комітету на теренах, окупованих СРСР та Німеччиною, а також для розгортання широкої компанії в пресі на його підтримку [73, 43-44].
Аби не привертати увагу СРСР до українського питання і не дратувати зайвий раз союзників, рекомендувалось підняти проблему Кавказу, з метою демонстрації того, що українська проблема не є єдиною територіальною проблемою в СРСР. Для збирання докладної інформації про діяльність українців у Римі пропонувалось знайти відповідальну людину, яка б цю інформацію збирала і в разі необхідності інформувала уряд про все, що відбувається в українських колах [73, 44].
Вже на початку 1940 р. стало зрозуміло: вирішення української проблеми потребує зосередження повноважень, в руках однієї інституції. Ще 6-го січня 1940 р. В. Сікорський відправив лист, адресований Комітету для справ краю, з запитом про те, в який спосіб має проводитися робота над вирішенням даної проблеми [71, 26]. 18-го січня 1940 р. ген. В. Сікорському було направлено відповідь від голови КСК К. Соснковського. У ній зазначалося, що роботу над розв’язанням українського питання доручено комісії у складі С. Котта, Я. Станчика та мін. Т. Білецького. Очолював цю комісію С. Кот. К. Соснковський зазначив, що саме цій новоствореній комісії було направлено на розгляд так і не затверджену офіційно ухвалу КСК[13], звіт О. Ладося про попередні переговори з українцями, різного роду рапорти та опрацювання, присвячені українській проблемі, авторами яких були як представники польського уряду в еміграції, так і діячі, що перебували в підпіллі на окупованих територіях. Усі ці матеріали було передано Міністерством закордонних справ Польщі та Відділом інформації і документації [71, 26].
У відповіді даються й рекомендації щодо можливості створення українського легіону у складі польського війська. К. Соснковський зазначав, що комісія визнала його створення цілком можливим, проте окремо було вказано застереження Т. Білецького, який зайняв відмінну від членів комісії позицію. На його думку ця справа ще не дозріла ні політично, ні технічно, а тому піднімати її передчасно [71, 26].
Польський уряд намагався також стежити і за тим, хто прибуває з краю на еміграцію, аби володіти реальною інформацією про українців, які приїжджають до Франції. Зокрема, „Рішенням у справі осіб, прибуваючих з Краю”, прийнятим урядом 21-го січня 1940 р., на польські еміграційні служби покладалось завдання скласти списки осіб, що прибувають з краю. Особливо це стосувалось відомих громадських діячів, представників політичних партій та й взагалі будь-кого, хто мав хоча б найменший вплив серед українців. Такі списки наказувалося відправляти телеграфом до Президії Ради Міністрів на ім’я С. Кота [71, 26а].
Представники польського руху опору розуміли: для налагодження співпраці з українцями, потрібно, щоб останні виступили спільним фронтом. Усвідомлювали вони також і те, що в цій справі потрібно не лише заручитися підтримкою з боку союзників, але й позбавитись так званого „комплексу захисників Львова” з усіма його негативними наслідками. Мається на увазі пам’ять серед окремих представників польського уряду про війну з українцями за Львів у 1919 р.
На це звертав увагу референт уряду К. Чарковський-Голейовський у своєму „Меморіалі” до віце-міністра з військових справ М. Кукеля. На його думку, представники такого типу мислення робили висновки, послуговуючись своїм власним досвідом, нехтуючи тим самим реалії, що постали в період польсько-німецької війни [75, 41]. Ще один негативний момент, який стояв на перешкоді порозуміння автор бачив у поєднанні вищезазначеного чинника з негативним ставленням до українців польських правих партій націоналістичного спрямування, які мали неабиякий вплив серед польського населення Західної України, і не тільки не визнавали існування українського народу, але й заперечували саме існування слова „український”, не говорячи вже про визнання прагнень українців до самовизначення [75, 41].
Уже в травні 1940 року К. Чарковський-Голейовський пропонував уряду оголосити, що Польща прагне закінчити українсько-польську суперечку, „базуючись на засадах Люблінської унії та Гадяцької угоди”. Крім того, вона повинна була засвідчити, що території Волині і Східної Малопольщі є спільною власністю українців та поляків і хоч вони мішані за своїм характером, проте це невід’ємна частина Польщі.
Водночас підкреслювалась необхідність оголошення автономії цих територій з застереженням, що закордонна політика, військо і фінанси повинні бути прерогативою польського уряду. Усі інші питання мали бути вирішені згідно з прагненнями місцевого населення, при справедливому і рівноправному забезпеченні інтересів обох народів. Пропонувалося також утворити відділи української національної самооборони, з власним прапором, вищим командуванням та офіцерами, у складі польського війська у Франції [75, 41-43].