Важливими для з’ясування різних поглядів та думок, які висловлювались є аналіз двох опрацювань, що стосувались українського питання. Їх авторами були: референт з міжнаціональних справ О.Гурка та доктор Б. Лонгхампс де Бер’є, які займали діаметрально-протилежні позиції. О. Гурка вважав, що приймаючи до уваги реальну можливість війни між СРСР та Францією і Англією, ніхто не придумає іншого способу воювати з Росією, крім підняття українського питання [74, 22]. Він також звернув увагу на те, що не дивлячись на відсутність належного висвітлення української проблеми в англійській та французькій пресі, будь-який французький чи англійський політик був ознайомлений з цією проблемою і розумів дратівливість даного питання для поляків, а тому, з огляду на міжнародну ситуацію, на його думку, і французи, і англійці зайняли вичікувальну позицію.
Найважливішим завданням найближчого часу, вважав О. Гурка, було навіть не стільки усталення української програми чи декларування постулатів української незалежності, яка мала наступити обов’язково і в найближчому часі, скільки добитись усіма правдами чи неправдами того, щоб французи та англійці усі переговори з українцями (а це мав бути Український комітет, лояльний до польського руху опору - І.Ш.) вели за посередництва польського уряду [74, 24]. Крім того, автор аналізував діяльність політичних сил та угруповань серед українців та можливості співпраці з ними, зазначаючи, що українські політичні формації розвивались переважно за підтримки ворожих до Польщі сил. Зокрема, на його думку, комуністи були силою, яка слугувала для загарбницьких цілей Росії; ОУН, як база націоналістичного руху, залишалась пронацистською формацією та інструментом у боротьбі Німеччини з Польщею [74, 22-23].
Приводячи такі аргументи О. Гурка зазначав: „УНДО разом з петлюрівцями протягом 20-х років завжди було польським інструментом, а тому саме з цими політичними силами потрібно співпрацювати. При підтримці польського уряду вони не тільки здатні протистояти ОУН, але й організувати диверсійно-революційну роботу на теренах Волині та Галичини” [74, 24]. Слід зазначити, що його аргументи не враховували ситуації, яка склалася на теренах Західної України, адже ні УНДО ні уряд УНР не мали реального впливу серед широкого українського загалу.
У своєму рефераті автор звертав також увагу й на те, що ОУН не має жодного впливу на теренах УРСР, на відміну від представників уряду УНР, яких, принаймні, знають. Щодо політики Франції та Англії, то вони повинні були не тільки підтримувати Український Комітет, але й намагатись компрометувати ОУН. Яскравим показником зацікавленості цих урядів в українському питанні, на його думку, вважалось те, наскільки французи та англійці будуть наполягати на створенні українських військових формувань [74, 27].
Діаметрально протилежну точку зору зайняв доктор Б. Лонгхампс. Він піддав сумніву можливість війни з Росією, виходячи з того, що настрої серед французького та англійського суспільств направлені на війну проти Німеччини. Ним підкреслювалась хибність тез О. Гурки про першочерговість українського питання, а також про те, що іншого способу боротьби з Росією, крім підняття української проблеми, не існувало. Головним аргументом Лонгхампса було твердження про те, що Росію потрібно розкласти з середини, підтримуючи там революційні тенденції, і тоді склався б стан речей, тотожний з ситуацією, що мала місце у 1917 році – українське питання відійшло б на задній план, а першочерговість польського питання залишилась би [74, 28]. Кидається у вічі протилежність поглядів О. Гурки та Б. Лонгхампса щодо утворення української держави. На думку першого Польща мала бути сильно зацікавлена у її виникненні. Східні кордони, згідно з його проектом, повинні були після війни підлягати певним змінам, а окремі території увійшли б до складу майбутньої незалежної України, тобто передбачалася можливість певних територіальних поступок на користь українців. О. Гурка підкреслював також, що уряд Польщі повинен був вже тоді (початок 1940 р. – І.Ш.) „видати прокламацію про визнання та підтримку незалежної української держави” [276, 324].
Доктор Лонгхампс, навпаки, вважав, що незалежна Україна була б значно небезпечнішим сусідом, ніж Росія, а східні кордони Речіпосполитої з 1-го вересня 1939 р., згідно з його переконанням, не повинні були підлягати жодним змінам. Він підкреслював: уряд Речіпосполитої не мав права і не повинен був видавати жодних відозв, що стосувалися б незалежності України. Найкращою методикою у переговорах з українцями було „не йти на поступки і не вдаватися до жодних дискусій”, а союзники, що проводили переговори з українцями – громадянами Польщі стосовно територій, які входили до складу Речіпосполитої виявляли нелояльне ставлення до Польщі [276, 324].
Вищезгадані опрацювання викликали дискусію в польських урядових колах. На основі вищенаведених тез збудував свій реферат ще один діяч уряду Л. Гродліцький. У „Зауваженнях” щодо опрацювань О. Гурки та Б. Лонгхампса він зазначав, що ситуація навколо Західної України після війни може розвиватись в трьох напрямках:
1. Ці території будуть повернені до складу Польщі.
2. Вони можуть увійти до складу ймовірної української держави.
3. Території Західної України потраплять під владу Росії.
Л. Гродліцький вважав, що Польща зацікавлена у створенні української держави і повинна намагатися досягнути цієї мети вже зараз, на час 1940 р., проте підтримка ця має бути на негласному рівні, оскільки відкрите маніфестування прав українців на незалежність може зашкодити самій польській державі. До того ж ситуація на міжнародній арені, на його думку, не сприяла такій позиції, адже українські терени не належали ні Польщі, ні Україні [74, 53]. Автор документу навіть пропонував визнати українську державу на українських національних територіях, що входили до складу СРСР та Польщі, поступитися Україні Волинню, частиною Полісся та частиною Станіславівського і Тернопільського воєводств. Він підкреслював, що потрібно погодитися на еміграцію польського населення з територій, що залишаться у складі України, а також на еміграцію українського населення з територій, які залишаться у складі Польщі. Крім того, необхідно запевнити, що Річпосполита не буде займатися долею польського населення з територій, які увідійдуть до складу України, „а його асиміляцію українським народом та греко-католицькою церквою вважатиме за цілком натуральну” [74, 53-54].
На його думку, українці, з свого боку, також повинні піти на певні поступки. А саме: визнати суверенність польської держави та народу на територіях, які залишаться у складі Польщі (мається на увазі частина етнічних українських територій, які все ж залишилися б у складі Польщі. – І.Ш.), а також українсько-польських кордонів, погодитися на еміграцію українського населення з Польщі на Україну і польського з теренів, що відійдуть останній, на територію Польщі, гарантувати, що Україна не буде піклуватися про долю українського населення, яке залишиться на польських територіях, „а його асиміляцію польським народом і католицькою церквою буде вважати цілком натуральною”[ 74, 54-55]
Як бачимо Л. Гродлицький у своїх розмірковуваннях пішов набагато далі попередників. Він навіть погоджувався на втрату Польщею східних теренів, проте таких думок у середовищі поляків було обмаль, в основному усі аргументи зводились до непорушності кордонів Речіпосполитої до 1939 року.
20-го лютого 1940 р. міністерством закордонних справ польського уряду було написано „Нотатку в українській справі”, яку передали прем’єру В.Сікорському для ознайомлення. У документі зазначалось, що серед українців шириться переконання у бажанні союзників використати українську карту у конфлікті з СРСР, а роль Польщі в такому разі буде зменшуватись. Саме в цьому вбачалося небажання українців відмовлятись від „східних земель” [73, 14].
Ситуація, що склалась на міжнародній арені та навколо українського питання, була охарактеризована сімома пунктами. Зокрема, йшлося про те, що відбулася еволюція настроїв серед українців „в напрямку сприятливої міжнародної кон’юнктури”. Підкреслювалося: серед українців посилилися переконання у тому, що їхньою проблемою все більше і більше цікавляться союзники, а тому внаслідок такої сприятливої ситуації можна буде за підтримки останніх оволодіти „східними кресами” і створити на них незалежну українську державу.
Серед негативних чинників, які заважали справі налагодження відносин, вказувалося також: відсутність чіткої позиції зі сторони польського уряду щодо українського питання, наслідком чого стало неможливим налагодити співпрацю навіть з лояльними стосовно поляків силами у середовищі українців; призначення на найближчий час загального конгресу у США; все більше зацікавлення українською проблемою з боку союзників, продовження Німеччиною обіцяти українцям свою підтримку, постійні прохання „наших відділів про інструкції для переговорів з українцями” на які польське підпілля не отримувало чіткої відповіді, проблема створення українського легіону у складі польського війська, до якого українці відмовлялися вступати тощо [ 73, 14].
Для того, щоб вийти з цієї складної ситуації, уряду рекомендувалося, перш за все, зайняти чітку позицію щодо української проблеми. Для того, щоб цього досягти, на уряд покладалися наступні завдання:
„1. Провести переговори з петлюрівцями та утвореним ними Українським національним комітетом у Парижі з метою порозуміння, яке б стало на перешкоді антипольським настроям серед української еміграції.
2. Розіслати відділам на місцях чіткі інструкції, на підставі яких вони могли б приступити до нав’язання контактів і переговорів з усіма українськими діячами з метою їхнього залучення до співпраці та пропаганди польсько-української колаборації.