НІМЕЦЬКА МОДЕЛЬ ДЕРЖАВИ –
КОРИСНИЙ ДОСВІД РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ ДЛЯ УКРАЇНИ
Навчена гірким досвідом життя в умовах марксистсько-радянської моделі соціалізму, Україна протягом десятиліття незалежності шукає панацею відродження в досвіді інших країн. Ми часто чуємо про шведську модель, корейське диво, економічну систему Людвіга Екхарта та катастрофічні аналогії з Веймарською республікою. В той же час ми рідко замислюємось над феноменом тієї ж Німеччини, яка з повоєнних років, незважаючи на поразку у війні, невпинно розвивалась, економічно міцніла, без особливих проблем об’єдналась після повалення Берлінського муру і сьогодні домінує в процесі об’єднання Європи. А треба було б пам’ятати, що витоки соціально-економічної моделі сьогоднішньої Німеччини сягають Німеччини 30-х - 40-х років.
За минулі півстоліття постать фюрера вивчалась світовими істориками так само ретельно, як і постать Сталіна. І якщо останній, за словами У.Черчиля, прийняв Росію з сохою, а залишив оснащеною ядерною зброєю, то Гітлер дав Німеччині той національний дух, що дозволяє їй сьогодні бути монолітною і однією з наймогутніших держав світу. Тож давайте, не виправдовуючи людиноненависницьких методів диктаторів XX століття, подивимось на їхню діяльність під дещо іншим кутом зору.
Нинішнє коло історії припало на новий переділ світу, спричинений крахом світової соціалістичної (марксистської) системи. Країни - переможниці у планетарній боротьбі ідей - утворили “золотий мільярд” землян, приречений багатіти і розвиватися в постіндустріальному суспільстві, яке перейшло в інформаційну добу. Решта ж людства не тільки не закріпилася на досягнутих рубежах, а й відкотилася нижче того щабля розвитку та благ, на якому перебувала незадовго до цього, і відтепер приречена животіти в тіні “золотомільярдних” держав і націй без будь-яких реальних перспектив зміни свого становища на краще.
Ця світова війна відрізнялася від усіх попередніх глобальних конфліктів засобами ведення дій. Цілі залишалися незмінними: боротьба за ресурси, захист своїх економічних інтересів, здобуття нових ринків збуту продукції тощо, однак одностайно засуджена людством німецько-фашистська суто мілітарна методика завоювання життєвого простору трансформувалася в ідеологічні, інформаційні та економічні глобальні війни, підкріплювані виснажливим марафоном у сфері вдосконалення зброї масового знищення. Але й будучи демілітаризованою, Німеччина знову вийшла на передові позиції у змаганнях за світове панування і визнається сьогодні як друга за соціально-економічною потужністю країна планети. З огляду на все це виникає, звісно, запитання, чи є у сталих успіхах Німеччини якась закономірність, ну а якщо є, то в чому вона полягає?
Одіозні теорії та особи німецького націонал-соціалізму були засуджені за їхню брутальну політичну практику та злочини проти людства й людяності. Але глибинна суть завдань, що їх висував свого часу перед Німеччиною Гітлер (боротьба проти більшовизму з його закликами до класової різанини у планетарних масштабах, перерозподіл життєвого простору тощо), перебувала в річищі глобальних інтересів усього Заходу, і по завершенні війни їх все одно треба було розв’язувати. Що й було зроблено по війні нащадками тих політиків, котрі кілька десятиріч тому чинили Гітлерові спротив, але не через його стратегічні наміри, а через ті огидні форми, в які він прибрав свою відповідь викликам епохи, через расизм і патологічне людиноненависництво стосовно інших націй.
Відверто продекларувавши свої примітивні - з огляду на вже існуючі в його час можливості розв’язання міждержавних стосунків - погляди на світову історію і спробувавши реалізувати їх у стилістиці батиївських завойовницьких походів, Гітлер виявився на диво архаїчною фігурою у ХХ столітті. Кажучи коротко, виклик майбутнього він прагнув розв’язати засобами минулого. Це був останній сплеск старого уявлення про світ, про методи панування в ньому. Справжня збройна війна на порозі атомної доби, інформаційних технологій, глобалізації була вже анахронізмом. Навчений досвідом безплідного мілітарного зудару, Захід добре зрозумів ситуацію і зрештою досяг того, про що марив Гітлер, шляхом застосування більш тонких технологій світового суперництва.
Тож можна сказати, що теоретики і практики націонал-соціалізму опинилися в колі тих “грішних янголів”, яких непристойно визнавати публічно, але ідеї яких мають своє інтенсивне неофіційне побутування і практичне застосування у істотно видозміненому вигляді. Те, що ідеї німецького фашизму використовуються західними політиками і досьогодні (тільки, зрозуміло, у до невпізнаваності зміненому вигляді і без посилання на їхнє авторство), свідчить, що він слушно відбив певні тенденції цивілізаційного поступу. Його поява тлумачиться зараз як егоїстична захисна реакція людства на глобалізацію світової економіки, загрозу екологічної катастрофи, перенаселення Землі, загострення боротьби за природні ресурси (котрі стрімко вичерпуються) та інші кризові загальноприродні, і зокрема суспільні, явища. З огляду ж на те, що ці явища з часом не тільки не зникли, а й набули дальшого розвитку, доводиться визнати, що фашизм як такий по війні не загинув, а тільки набуває нових форм і проявів, що він формувався як вид суспільної реакції на ту чи іншу екстремальну історичну ситуацію задовго до виникнення самого терміну “фашизм” і виявлятиметься надалі в різних формах повсюди, де виникатимуть сприятливі для цього умови.
Етіологія сучасного фашизму при цьому може бути різною. З одного боку, умови, сприятливі для його самозародження, характеризуються різким погіршенням життя широких верств населення, розгубленістю перед дійсністю і викликаною тваринним страхом перед невідомістю агресивністю, яка лише чекає виходу і спрямування. Це - фашизм зневірених і доведених до відчаю, але активних членів людської спільноти. З іншого боку, існує й фашизм “ситих”, який надихається агресивністю заможного суспільства “золотого мільярду”, його претензіями на світове панування і на “захист” своїх інтересів у будь-яких куточках Земної кулі ціною придушення й надексплуатації біднішої частини людства. Теорія і практика фашизму можуть виступати і як реакція переможених проти переможців, і як форма на перший погляд ідеологічно бездоганно виправданої та обґрунтованої агресії сильніших проти слабших. Вихід фашизму з латентного стану звичайно припадає на той момент, коли планетарні “низи” й “верхи” у своїх спричинених кризою психологічно-емоційних рефлексіях одночасно починають рухатися назустріч один одному - у лобову атаку.
З огляду на все сказане стає зрозумілим, що в Німеччині 20-х років фашизм просто не міг не виникнути. Це був абсолютно нормальний рефлекс на повоєнний і революційний безлад, рефлекс, спрямований на організацію та самозбереження нації. Разом із тим у прагненні знайти для своєї батьківщини гідне геополітичне місце гітлерівці наробили безліч трагічних помилок, головними з яких були фанатичне протиставлення німців усім іншим народам і прагнення розв’язувати всі проблеми збройним шляхом.
Усе це має для сучасних українців безпосередній стосунок. На черговому оберті кола історії, який означив крах марксистського соціалізму, Україна опинилася в таборі тих, хто зазнав поразки у змаганні двох світових систем. І в умовах спричинених цією поразкою політичних струсів, ідеологічної розгубленості, соціально-політичних розвалів, відчаю, апатії тощо питання самозбереження набувають у нас першорядної ваги. У цьому контексті нинішнє поширення в Україні націоналістичних настроїв виглядає абсолютно логічним. Але треба, щоб здоровий націоналізм (національна гідність і самоідентифікація без шкоди для інших народів) не переростав при цьому в ненависть до всього оточуючого світу. Уникнути цього лиха може допомогти досвід жахливих помилок нацистської Німеччини. Разом із тим інші аспекти цього досвіду дають приклади того, як треба будувати життєспроможну формацію та згуртовувати націю на досягнення цієї мети... Спробуймо ж пошукати раціональне зерно та видобути повчальні уроки.
Шукаючи вихід з того нестерпного становища, яке склалося в ній після революції 1918 року та поразки в першій світовій війні, в умовах економічної руйнації і занепаду, завалення грошової системи, масового безробіття і самогубств, гострих класових конфліктів тощо Німеччина знайшла короткий шлях до стрімкого відродження, на хвилі якого прогресує і досьогодні. Цим шляхом, який допоміг Німеччині порвати з минулим і вийти на дорогу, що вела прямісінько у майбутнє, виявилася, хоч як це парадоксально й дико звучить для нашого вуха, велика трагедія і водночас велика перемога фашизму, - перемога всупереч тій поразці, що її він зазнав у другій світовій війні. Фашизм програв мілітарно, але ідеологічно й організаційно здійснив те, чого прагнув: змусив Німеччину порвати назавжди й безповоротно з минулим і присилував її здійснити прорив у майбутнє.
Фашизм для Німеччини був тим самим, що й комунізм для Росії, - у тому розумінні, що це була справжня, хоч і зовсім інша за своїми характеристиками, революція, яка допомогла німцям покласти край хронічній історичній відсталості, консерватизмові, рутинності, вічній другорядності, у стислі історичні строки вихопитися до нових форм суспільного устрою, знайти нові форми соціального співробітництва всередині нації.
У практиці фашизму, якщо дотримуватися об’єктивності, поруч з огидним було багато чого, повторимось, такого, що передбачливо працювало на розвиток сьогоднішньої Німеччини і сприяло складанню того явища, котре згодом дістало назву “німецького дива”. В основі цього дива лежали деякі істотні практичні здобутки німецького націонал-соціалізму, - саме того націонал-соціалізму, що його тиранічними засобами запровадив у життя в гострій боротьбі з іншими напрямками націонал-соціалізму не хто інший, як засуджений, подібно до Герострата, на довічну анафему Адольф Гітлер. Тому, що Німеччина сьогодні знову стала “локомотивом Європи” і осердям її об’єднання в нову історичну спільноту, світ зобов’язаний боротьбі проти фашизму, яка довела необхідність переходу від конфронтації на Європейському континенті (пов’язаної з тривалим історичним періодом формування держав-націй та їхнім змаганням за місце під сонцем) до загального братання та спільного протистояння майбутнім викликам історії. Але разом із тим саме фашизм якнайпарадоксальнішим чином створив той феномен, котрий заклав основи нинішньої соціально-політичної гармонізації у Німеччині та скандинавських країнах. Цей феномен, вже очищений від свого низького походження, тепер називається солідаризмом.