Перш ніж перейти до висвітлення питання про корені солідаризму, хотілося б заспокоїти читачів: автор цього допису не має ніякого наміру займатися прихованою реабілітацією або апологетизацією фашизму як такого чи непрямим оспівуванням особи фюрера як його найвидатнішого виразника і проводиря. Ідеться про інше - про той корисний історичний досвід, що його треба запозичувати, аби не повторювати чужих згубних помилок. Звісна річ, шукати такий досвід в історії гітлерівської Німеччини - справа досить ризикована. Тут можна й самому потрапити до розряду симпатиків фашизму... І досі панує міщанська громадська думка, що про фашизм треба або говорити тільки погане, або не говорити взагалі. Однак це - синдром слабкості, остраху перед потенційною привабливістю доктрини, а боятися доктрини означає визнавати її життєздатність і силу.
Ну а що, як ставитися до історичних процесів, вчень і практики, в тому числі й фашизму, лише як до модульних формацієтворчих конструкцій, - прагматично, беземоційно (одне слово - без страху і докору), як до перевіреного досвідом матеріалу, придатного для ефективного використання у теперішньому суспільно-політичному житті? У такому підході немає нічого, що б заслуговувало на осуд. Тим більше, що раціональні підходи так чи інакше візьмуть гору над емоціями.
Бо знання - сила. А фашизм - це частина людської історії й досвіду, особливо важлива тим, що фашистська ідеологія виявила надзвичайно велику рушійну силу історичного прогресу і була, як тепер з’ясовується, не лише руйнівною. І цю силу треба об’єктивно вивчати. Чому про людську історію не можна говорити так само відсторонено, як про хімію чи фізику? Адже хіміки породили напалм, а фізики - ядерні бомби. То невже через це треба проклясти і фізику, і хімію на довічні часи?!
У пошуках сили для України спробуймо торкнутися того, що стало для гітлерівської держави джерелом величезної сили, - солідаризму в його німецькому, або, за тогочасною термінологією, - нордичному вияві. Принагідно зауважимо, що європейська думка активно опановує цей матеріал. До останніх праць цього плану треба передусім віднести тритомне синкретичне дослідження Іоахіма Феста “Адольф Гітлер”, в якому дається об’єктивна оцінка феномену гітлерівської епохи. Ця праця отримала всесвітнє визнання, стала взірцем для дослідників подібного спрямування і надала імпульс для деяких спроб практично інтерпретувати її окремі положення.
Освальд Шпенглер передбачав настання ери мас, що їх вестимуть за собою вожді. Пророцтво філософа справдилося. ХХ вік став епохою мас і вождів, небачених революцій і глобальних струсів, російського комунізму та німецького націонал-соціалізму.
За визначенням Гітлера, націонал-соціалізм був “консервативною революцією”. Листопадова революція 1918 року поставила Німеччину перед історичним вибором. Зі Сходу її кликав до марксизму Ленін, із Заходу Вільсон навертав до демократії і Європи, яка щойно безжально наглумилася з переможеної Німеччини. Гітлер обрав третій шлях - шлях відродження Німеччини у всій колишній і ще небувалій майбутній величі. Шлях, який він, подібно до багатьох німців, гостро і трагічно передчував і переживав у своїй загостреній тотальною катастрофою свідомості. Гітлер обрав шлях власної національної німецької революції, шлях, який би узагальнив й увібрав у себе попередній досвід народницької, націоналістичної за змістом ідеології “фелькіше”, та об’єднав німців проти основних їхніх кривдників - більшовизму (який сповідував інтернаціоналізм і проголошував злиття націй) та міжнародного капіталу. Це мала бути революція буржуазного світу проти революції пролетарської. Революція не задля зруйнування, до чого кликав “Інтернаціонал”, а задля захисту старого доброго світу з усіма милими серцю пересічного німця старожитностями та ідилією, забобонами і цінностями, насамперед цінностями власного німецького світу, який опинився у великій скруті і національній ганьбі. Революція, спрямована не на перебудову всього світоладу, а на самозахист і самозбереження німців у світі, який стрімко інтернаціоналізувався, руйнувався, стандартизувався. Незвичайність цієї революції полягала в тому, що, захищаючи одвічні цінності, вона кликала не в минуле, а в майбутнє, за яке боролося... в ім’я минулого й одвічного.
Без змін не обходиться жодна революція. Гітлер, ідеалізуючи консервативну Німеччину й консервативний німецький дух, як справжній реформатор засуджував ті національні особливості німців та складові їхньої культури, які заважали ривку нації в майбутнє. Двоїсте, суперечливе ставлення фюрера до Німеччини можна було б виразити поетичним рядком “я ж не люблю її з надмірної любові”. Ця двоїстість породжувала ту різницю ідеологічних потенціалів, яка живила реформаторський порив Гітлера вивести Німеччину в коло світових наддержав, ба більше того - штовхнути її на смертельну боротьбу і навіть загибель, аби тільки не дати їй скніти у ролі відсталої другорядної країни-раба.
Виразний патріотизм та крайній націоналізм Гітлера мали дуже мало спільного із споглядальною залюбленістю германофілів у народ. У боротьбі за майбутнє Німеччини він, на відміну від пересічних “фелькіше”, котрі не спромоглися піднестися вище усяких фольклорних гуртків, партійок і товариств ветеранів, був готовий до якнайвідчайдушніших дій. Тим більшої уваги заслуговує той факт, що за такого радикалізму та екстремізму Гітлер як ідеолог спромігся таки знайти стежку до згуртування всієї нації довкола великої мети.
Постать Гітлера була злучена з націонал-соціалістичною революцією лише на певному етапі її розвитку. Вона вже мала до того і свою суперечливу історію, і свої особливості. Але остаточного спрямування їй надав саме він, Гітлер, який знайшов третій шлях і повів ним Німеччину, протидіючи тому вогню, що його запалила класова боротьба. Щоправда, класовий мир він сповідував заради війни за світове панування і життєвий простір.
Кажучи коротко, суть третього шляху полягала в новому погляді на націю як на цілісний, єдиний і неподільний історичний, расовий і культурний організм. У той час як марксисти сповідували постулат про те, що у пролетаря немає нації, протиставляли клас капіталістів і буржуа класові найманих робітників, підіймали працю на війну проти капіталу, розвивали вчення про непримиренність культур гнобителів і гноблених в одній нації, Гітлер побачив своє завдання в тому, щоб перешкодити поширенню марксизму і більшовизму в Німеччині, не допустити в ній такої ж кровопролитної громадянської війни, як у Росії. Для цього він ладен був на найекстремальніші кроки - аж до пролиття крові включно, що, зрештою, і привело його до ув’язнення. Натомість, якщо гранично засхематизувати його погляди, він пропонував усунення внутрішньосуспільних антагонізмів та консолідацію усіх соціальних верств і прошарків нації на майбутній реванш, на самозахист проти всіх реальних і уявних небезпек, які ввижалися йому в апокаліптичних видіннях боротьби за життєвий простір новообраного народу - німців, месією якого він щодалі більше почувався.
Ці, здавалося б, базові націонал-соціалістичні позиції сповідували попервах далеко не всі. Такий відомий німецький націонал-соціаліст, як Грегор Штрассер, мав відмінні погляди. Вони теж перебували цілковито в річищі націонал-соціалізму, але так і залишалися скоріше світовідчуттям, не набувши вигляду закінченого вчення.
Група Штрассера цілковито поділяла соціалістичні ідеали свого часу і лише по-своєму інтерпретувала їх на націонал-соціалістичний лад. Г. Штрассер сприймав соціалістичні гасла не як заклик до класу пролетарів, а як апеляцію до націй-пролетарів, пригноблюваних і визискуваних іншими націями. Він виступав за союз Німеччини з Країною Рад “проти мілітаризму Франції, проти імперіалізму Англії, проти капіталізму Уолт-стріту”. Його група висувала у своїх програмах вимоги ліквідації великих землеволодінь, примусового об’єднання селян у сільськогосподарські кооперативні господарства, злиття дрібних підприємств у корпорації, соціалізації підприємств, в яких кількість працівників перевищує 20 осіб, та передання їх під контроль трудових колективів. Але на цьому соціалізм по-штрассерівськи закінчувався, - Штрассер зовсім не виступав проти приватної власності, право на яку зберігалося за власниками підприємств. Він пропонував запровадити соціалістичний, як на його переконання, спосіб розподілу. Прибуток у такому підприємстві належало ділити так: 10% - трудовому колективові, 30% - державі, 6% - місцевій владі, 5% - на загальні потреби. Решта прибутку залишалася власникові.
Ще загостреніше соціалістичні принципи засвідчені в ідейній спадщині молодшого сподвижника Грегора Штрассера - доктора філології Йозефа Геббельса. Як зазначають дослідники, до лав прихильників Штрассера Геббельса привів саме його політичний радикалізм: “Я - найрадикальніший. Людина нового типу. Людина-революціонер”, - писав молодий доктор у своїх щоденниках тієї пори. Йозеф Геббельс та Грегор Штрассер відрізнялися від Гітлера тим, що в умовах загального зубожіння мас, народного відчаю і страху перед майбутнім вимріяли такий романтичний, за визначенням дослідників, соціалізм, котрий підігрівався їхнім щирим сподіванням прорватися з націонал-соціалістичними ідеями в пролетарські кола Німеччини, які перебували на той час піді впливом комуністів. Гітлер же мислив відстороненими ідеями історичної величі й ганьби нації, інтересами раси, зовсім при цьому не переймаючись долею окремої особистості і навіть публічно відмовляючи їй на якісь права поза тими великими завданнями, що їх сам Гітлер і визначив, та вимагаючи, щоб кожен жив виключно героїчними, а вже потім соціальними категоріями.