Підсумки перебудови
До кінця 1991 року ми мали гібрид бюрократичного й економічного ринку (переважав перший), мали майже закінчений (саме за рахунок принципової юридичної невизначеності у відношенні формальних прав власності) номенклатурний капіталізму. Панувала ідеальна для бюрократичного капіталізму форма - лжегосударственная форма діяльності приватного капіталу. У політичній сфері - гібрид радянської і президентської форм правління, республіка посткомуністична і преддемократическая.
Перед новою незалежною Росією стояли дуже важкі і масштабні задачі. Першочерговий і самої насущний була економічна реформа, покликана вивести країну з кризи і забезпечити росіянам гідний рівень життя. В економіці для цього бачився єдиний шлях - перехід до ринкових методів господарювання, пробудження підприємницької ініціативи приватних власників.
За роки "перебудови" було зроблено дивно мало для реального реформування господарського механізму. Прийняті союзним керівництвом закони розширювали права підприємств, дозволяли дрібне приватне і кооперативне підприємництво, але не торкалися принципових основ командно-розподільної економіки. Параліч центральної влади і, як наслідок, ослаблення державного контролю за народним господарством, що прогресував розпад виробничих зв'язків між підприємствами різних союзних республік, що зросло самовластье директорів, недальновидна політика штучного, за рахунок додаткової грошової емісій, зростання доходів населення, як і інші популістські міри в економіці - усе це привело до наростання протягом 1990-1991 р. економічного, кризи в країні. Руйнування старої економічної системи не супроводжувалося появою на її місці нової. Цю задачу стояло вирішувати вже нової Росії.
Стояло продовжити процес формування вільного демократичного суспільства, успішно початий "перебудовою". У країні вже була реальна воля слова, що виросла з політики "гласності", складалася багатопартійна система, проводилися вибори на альтернативній (з декількох кандидатів) основі, з'явилася формально незалежна преса. Але зберігалося переважне положення однієї партії - КПРС, що фактично сросли з державним апаратом. Радянська форма організації державної влади не забезпечувала загальновизнаного поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову її галузі. Було потрібно реформувати державно-політичну систему країни, що виявилося цілком під силу новому російському керівництву.
До кінця 1991 р. економіка СРСР виявилася в катастрофічному положенні. Прискорювалося падіння виробництва. Національний доход у порівнянні з 1990 р. зменшився на 20%. Дефіцит державного бюджету, тобто перевищення державних витрат над доходами, складав, за різними оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП). Наростання грошової маси в країні грозило втратою контролю держави над фінансовою системою і гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць, що могла паралізувати всю економіку.
Прискорений ріст зарплат і посібників, що почався з 1989 р., збільшив незадоволений попит, під кінець року більшість товарів зникло з державної торгівлі, але зате втридорога продавалося в комерційних магазинах і на "чорному ринку". За період з 1985 р. по 1991 р. роздрібні ціни виросли майже в три рази, державний контроль за цінами не міг зупинити інфляцію. Несподівані перебої в постачанні населення різними споживчими товарами викликали "кризи" (тютюновий, цукровий, горілочний) і величезні черги. Уводився нормований розподіл багатьох продуктів (по талонах). Люди побоювалися можливого голоду.
Серйозні сумніви виникли в західних кредиторів у платоспроможності СРСР. Сумарний зовнішній борг Радянського Союзу до кінця 1991 р. складав більш 100 млрд. доларів, з урахуванням взаємних боргів чиста заборгованість СРСР у конвертованій валюті в реальному вираженні оцінювалася близько 60 млрд. доларів. До 1989 р. на обслуговування зовнішнього боргу (погашення відсотків і ін.) ішло 25-30% від суми радянського експорту в конвертованій валюті, але потім у зв'язку з різким падінням експорту нафти Радянському Союзу для придбання відсутньої валюти довелося продавати золотий запас. До кінця 1991 р. СРСР уже не міг виконати свої міжнародні зобов'язання по обслуговуванню зовнішнього боргу. Економічна реформа ставала неминучої і життєво необхідною.
Врегулювання Афганського конфлікту
Уже до 1981 р., по свідченнях Г.М. Корнієнко, більшість реалістична мислячих радянських керівників зрозуміли, що в Афганістану не може бути військового рішення. Політбюро восени 1981 р. схвалило пропозицію, підготовлене з ініціативи МИДА, про організацію дипломатичного процесу, спрямованого на таке врегулювання ситуації навколо Афганістану, що дозволило б вивести радянські війська з цієї країни.
Суть задуму полягала в тім, щоб організувати під егідою ООН непрямі переговори між урядами Афганістану і Пакистану, на території якого базувалися й озброювалися основні опозиційні кабульському режиму сили. Розрахунок робився на те, що якщо в результаті афгансько-пакистанських переговорів удасться перекрити основний канал допомоги ззовні афганським моджахедам, те Кабул сам справитися з ними, а радянські війська зможуть залишити країну.
Однак переговорний процес йшов в'януло, тому що в радянського керівництва остаточного рішення щодо термінів, умов і порядку виводу радянських військ з Афганістану не було. А у Вашингтоні в ту пору переважним впливом користалися ті, хто вважав вигідним для Заходу положення, коли Радянський Союз загруз в Афганістану, що підривало його позиції в "третьому світі" і його міжнародні позиції в цілому.
Тим часом пришедшее в березні 1985 р. до керування державою нове радянське керівництво початок усе більше усвідомлювати, що подальша участь радянських військ у війні в Афганістану не тільки безглуздо, але й аморально і, крім невиправданих людських і матеріальних жертв і подальшого падіння міжнародного престижу, нічого Радянському Союзу не приносить.
Як тільки Горбачов після смерті Черненко став новим Генеральним секретарем, у ЦК і в "Правду" пішов потік листів із проханням вивести радянські війська з Афганістану. Писали більше жінки, були листа і від військовослужбовців, що не розуміли, що за "інтернаціональний борг" вони виконували. Але говорити тоді про рішення афганської проблеми в той час було передчасно. Хоча така акція створила б Горбачову морально-політичну платформу, з яким би він зміг упевнено рухатися далі.
Уперше Горбачов запропонував обговорити питання з Афганістаном 17 жовтня 1985 р. на засіданні Політбюро. Але, на жаль, ніякого рішення прийнято не було. Головна проблема, що заважала рішенню цієї наболілої проблеми, полягала в тім, що в Політбюро не було єдиної думки яким СРСР хотів залишити Афганістан після виводу військ.
При досить великому розкиді думок по конкретних деталях питання про майбутнє Афганістану існували дві принципово різні точки зору в підході до цього питання.
Одну точку зору відстоювали на засіданнях Комісії Політбюро по Афганістану й у самому Політбюро маршал С.Ф. Ахромєєв і Г.М. Корнієнко. Вони вважали, що розраховувати на те, що НДПА зможе залишитися у влади після виводу радянських військ із країни -і- не реально. Максимум, на что можна було сподіватися так це на те, щоб НДПА зайняла законне, але дуже скромне місце в новому режимі. Для цього вона повинна була ще до виводу радянських військ добровільно уступити велику частину своєї влади іншим угрупованням, створивши коаліційний уряд.
Протилежну точку зору представляли, насамперед, Е.А. Шеварднадзе і перший заступник голови КДБ В.А. Крючков. Вони виходили з переконання в тім, що і після виводу радянських військ НДПА зможе якщо і не зберегти всю повноту влади, то, у всякому разі, відігравати визначальну роль новому режимі. На практиці вони намагалися створити "запас міцності" для НДПА, перш ніж будуть виведені радянські війська.
Горбачов же зі своєї сторони в цьому кардинальному питанні намагався лавірувати між двома групами при цьому даючи повну волю дії тандему Шеварднадзе - Крючков.
Але вирішувати питання Афганістаном треба було якомога швидше. Він заважав розвитку довіри до нового зовнішньополітичного курсу Радянського Союзу, установленню дружніх відносин з Китаєм і т.д.
На думку ряду істориків і політичних діячів того часу, якби Генсек виявив рішучість у цьому важливому питанні і заявив, що Радянський Союз почне виводити військ з Афганістану, те багато зовнішньополітичних питань розблокували швидше і меншими витратами, та й у перебудові всі б пішло швидше і краще.
Потрібний був, як пропонував Добринін, "афганський Рейк'явік". Його не відбулося. У листопаду 1986 р. явно проваленого по всіх лініях Б. Кармаля на посаді керівника Афганістану перемінив Н. Наджибулла. Він приклав чимало зусиль, щоб якось нейтралізувати наслідку грубих прорахунків у внутрішній і зовнішній політиці свого попередника і спробувати досягти національного примирення в країні. Правда, у кінцевому рахунку, Наджибулле досягти цього не удалося.
Поступово, із працею, але радянський уряд просувався по шляху розв'язки афганського вузла. На ХХVІІ з'їзді все-таки пролунали слова Горбачова про вивід радянських військ з Афганістану: "Ми хотіли б, щоб вже в найближчому майбутньому повернулися на батьківщину радянські війська, що знаходяться в Афганістану на прохання його уряду".
Наприкінці травня 1986 р. проходило закриту нараду відповідальних працівників МИДА за участю послів. 28 травня на ньому виступив Горбачов. У своїй мові він торкнувся й афганського питання: "Це дуже наболіле питання. Серед наших зовнішньополітичних пріоритетів він коштує серед перших". Далі він продовжив, що радянські війська довго залишатися там не можуть і необхідно домагатися припинення військової допомоги душманам, насамперед з території Пакистану.