* * *
Достоїнство поглядів Руссо на волю виявляється в його чуттєво-практичному підході, на противагу умоглядно-творчому, при якому волю намагаються знайти як деякий "об'єкт", і, не знаходячи, заперечують її існування. Воля означає в нього внутрішньо рефлексивне відношення: "бути паном самому собі, практикувати свою волю на самому собі, панувати над пристрастями" (Руссо Ж.-Ж.,Эміль чи про виховання,с.40).Подолання пристрастей означає моральну волю. Вона не привходит з поза в індивіда, а виробляється і розвивається зсередини. Процес її формування в історичному плані Руссо зв'язує з переходом від первісного, природного стану до цивілізованого, цивільному. Людина як громадянин розстається зі своєю природною волею, зате здобуває волю моральну.
В ім'я волі волі, в ім'я совісті Руссо відкидав фаталізм, зумовленість вольових актів, виступаючи тут проти
механістичного матеріалізму і суперечачи теології.
Одним з центральних питань у проблемі волі людини і соціальних взаємин Руссо вважає питання про походження нерівності. Поява власності змушує людини розставатися зі своєю волею, що по самій своїй природі,
і згідно своєму поняттю, невідчужувана. Уся справа в тім, що у самій людській природі уже відбувся перелом. Нерівність людей - продукт цілого ряду переворотів, що перетворили людську природу, "подібно тому, як, щоб установити рабство, довелося зробити насильство над природою, так і для того, щоб увічнити право рабовласництва, потрібно було змінити природу" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.45).
Руссо встановлює прямий зв'язок появи самолюбного розумових Я, що жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням приватної власності. У суспільстві, що піддається автором " Міркування про нерівність" нищівній критиці, особисте Я несе в собі далекі людяності характеристики, властиві його субстракту - власності.
Для Руссо очевидно, що сучасна людина знаходиться в інтенсивному розладі із собою, що у своєму дійсному існуванні він не є тим, чим повинний бути по своїй сутності; він не дорівнює самому собі, тому що існує нерівність між людьми. Необхідність установлення рівності Руссо висуває як політична вимога часу й обґрунтовує його результатами дослідження походження і ступіней поглиблення нерівності, розкриттям закономірностей його розвитку й історичних тенденцій до самоврядування.
Філософ розрізняє природну і соціальну нерівність: природа створює людей різними, але не цього розходження обумовлюють соціальну нерівність - його причиною є приватна власність. Руссо бачить три причини нерівності: по-перше, ця нерівність суспільне; по-друге, вона виникло історично; по-третє, воно зв'язано з появою приватної власності. Приватна власність виникає при переході людства від природного стану до суспільного, тобто є продуктом цивілізації.
З погляду Руссо, що існував дотепер політичний пристрій не відповідало вимозі правосообразності, воно грунтувалося не на договорі вільних і рівних, а на насильстві і гнобленні, тому, незважаючи на всі праці мудрейших законодавців, залишалося недосконалим,- воно було поганим із самого початку.
Формування асоціації, називаної суспільним договором, припускає вільний вступ у договірні відносини, рівність всіх окремих осіб і прийняття ними основних законів, що виражали б загальні інтереси. Спільність інтересів - це, згідно Руссо, цілком реальна передумова. Кожний із членів асоціації добровільно віддає себе - свою особистість і усі свої сили на користь колективного цілого. Умови рівні для всіх, кожен, підкоряючи себе всім, не підкоряє себе кожному окремо. Кожний стає невід'ємною частиною цілого. З'являється деяке загальне Я, що одержує за допомогою акта об’єднання своєї єдності, своє життя і волю.
Для Руссо, у відмінність, наприклад від Гольбаха, субстратом загальної волі є народ. Народ вирішує питання про корисність законів, про відповідність їхній загальній волі, вирішує голосуванням, чи бути не бути цим законам. Особливість погляду Руссо, з яким не погоджується потім ніхто з просвітителів, полягала в тому, що всяка постанова, хоча б саме корисне і розумне, що наказує що б те ні було населенню, що не бере участь у його обговоренні і голосуванні, буде не законом, а лише наказом. Для того, щоб загальна воля стала законом, немає необхідності в одноголосності, але необхідно, щоб усі громадяни мали можливість подати свої голоси. З іншого боку, Руссо незмінно дотримує розуміння загальної волі як нерозривної єдності, цілісності, відмінної від суми декількох воль:
"Часто існує чимале розходження між волею всіх і загальної
волею. Ця друга дотримує тільки загальні інтереси, перша - інтереси частки" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.170). Сфери дії тієї чи інший строго розмежовані:"Подібно цьому,як приватна воля не може представляти волю загальну, так і загальна воля, у свою чергу, змінює свою природу, якщо вона спрямована до приватної мети, і не може як загальна виносити рішення ні у відношенні якої-небудь людини, ні у відношенні якого-небудь факту" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.173).
Політичне життя конституюється в Руссо у відособлену, що абстрагує себе від приватного життя індивідів самостійну сферу. Для людини як політичної істоти голос приватного інтересу в суспільному житті повинний замовкнути. Дозвіл проблеми без зовнішнього примуса повинний укладатися в подоланні розбрату в душі кожного індивіда через перемогу однієї зі сторін особистості над іншою її стороною - перемогу суспільного над партикулярним у кожній свідомості. Лише забувши про себе, людина знаходить себе, знаходить як суспільна істота своє суспільне Я, протилежне частці Я.
Прийняття суспільного договору означає і прийняття суворої школи виховання вільних громадян. Буття вільним громадянином припускає, що громадянин дає згоду на всі закони, навіть на ті, котрі приймаються всупереч його бажанню, і навіть на ті, котрі карають його, якщо він насмілюється порушити їх.
Те, що дані положення не є утопією підтверджується досвідом Великої французької революції, що звільнила політичний дух від оковів, від змішання його з цивільної, тобто приватної, життям і сферу спільності виділила, що його як, загальної народної справи, як щось, що існує незалежно від специфічних елементів приватного життя.
* * *
Цікавий і оригінальний Руссо у своїх педагогічних поглядах.У цій області він виступив гарячим прихильником природного виховання. Виховання кожної людини, писав Руссо в книзі "Эмиль, чи про виховання", дається природою шляхом безпосереднього розвитку уроджених здібностей і потягів. Звертаючи до батьків і вихователів, він призивав їх розвивати в дитині природність,прищеплювати почуття волі і незалежності, прагнення до праці, поважати в ньому особистість і всі корисні і розумні схильності.
Відповідно до пропонованої схеми виховання Руссо поділяв життя дітей на чотири періоди. У перший період - від народження до двох років - він пропонував приділяти увагу головним чином фізичному вихованню; у другий - від двох до дванадцяти років - вихованню почуттів; у третій - від дванадцяти до п'ятнадцяти років - розумовому вихованню; у четвертий період - від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років - моральному вихованню. Цей останній відрізок часу він називав періодом "бур і пристрастей".
Дуже багато коштовних рад і наставлянь Руссо дає в перших двох книгах "Эміля". Він рекомендує поволі діяти на дітей, керувати ними, не ущемляючи їхньої волі і не застосовуючи примусових заходів, і разом з тим виявляти наполегливість, вимогливість, не поспішати з задоволенням небажаних і химерних дитячих прохань.
Замість старих форм суспільного виховання Руссо вважав за необхідне ввести демократичну систему, в основу якої вимагав покласти трудове виховання: вивчення суспільних ремесел і мистецтв, причому в ході навчання він вважав за необхідне виявляти у вихованців ті чи інші дарування, закладені природою.
Поділяючи своїм педагогічним досвідом, Руссо затверджував, що кожен вихователь зобов'язаний навчити свого вихованця не розраховувати ні на батьків, ні на здоров'я, ні на багатство. Він повинний дати зрозуміти йому, що без праці життя безцільне, що праця є неминучий обов'язок суспільної людини і "усякий дозвільний громадянин є шахрай". Вихователь, крім того, повинний не шкодувати ні сил, ні часу для того, щоб займати вихованця добрими справами, тому що, тільки роблячи добро, люди стають добрими. "Відніміть у нашого серця цю любов до добра,- підкреслював Руссо,- ви відніміть усю принадність життя" (Руссо Ж.-Ж.,Эміль чи про виховання.,с.281).
Педагогічний успіх, на думку Руссо, міг бути досягнуть сполученням ремісничої праці з виконанням основних правил природного виховання. Але не тільки це визначає успіх. Система природного виховання досить ефективна тільки при правильному і звичному з'єднанні фізичних і розумових вправ. "Великий секрет виховання, - писав Руссо, - в умінні домогтися того, щоб тілесні і розумові вправи завжди служили відпочинком одні для інших " (Руссо Ж.-Ж.,Эмиль, чи про виховання, с.191).
Роман "Эміль, чи про виховання" у силу свого демократичного напрямку одержав широке поширення у Франції і за її межами. Зрозуміло, сила педагогічної системи Руссо складалася не тільки в тім, що вона відкинула середньовічну феодальну традицію виховання, а в тім, що вона послужила стимулом для формування і розвитку демократичної педагогіки нового часу.
3. Релігійні і моральні погляди.
В восьмому розділі четвертої книги "Суспільного договору" Руссо коротко виклав своє відношення до релігії. Він був далекий від думки, що релігія - "опіум для народу". І все-таки в цій главі містяться гострі випади проти офіційної феодально-клерикальної ідеології.