Отже, козацтво й старшина залишилися на чужині без коштів. Тому не дивно, що Пилип Орлик, якому запропонували гетьманську булаву, вагався, адже гетьманство в умовах еміграції вимагало значних коштів як для облаштування козацького війська, так і для зовнішньополітичної діяльності. При цьому Войнаровський, аби відвести від себе нарікання за відмову від гетьманства, обіцяв Орлику виплатити 3 тис. дукатів, а кошовому К. Гордієнку 200 дукатів за схилення козацтва до цього вибору. Обрання гетьмана відбулося 5 квітня 1710 р. на загальній Раді під Бендерами в присутності всієї старшини, реєстрового козацтва, запорожців, через цілих півроку по смерті Мазепи. На Україні Петро І вже затвердив гетьманом І. Скоропадського. Старшина в Бендерах не визнала його гетьманом, сподіваючись на перемогу Карла XII та повернення назад в Україну й перевибори гетьмана.
Пізніше П. Орлик писав, що Войнаровський своєю відмовою штовхнув його в безодню, яка означала для нього та його родини матеріальну руїну — «не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші». Дійсно, ставши гетьманом, Орлик приніс у жертву патріотичній меті своє приватне життя. Але це писалося в 1719 р. у Швеції, коли гетьман потрапив у лещата злиднів, відчував себе тягарем для королівського шведського двору. Очевидно, що ці зізнання Орлика дали підставу автору «Истории Русов» — славнозвісної пам'ятки української історіографії — стверджувати, що Орлика проголосили гетьманом шведський король і Порта. Але цей висновок неправомірний. Карл XII на раді не був і лише як протектор України затвердив це обрання. Безперечним є й те, що генеральний писар Пилип Орлик був найвидатнішою особою серед козацтва в Бендерах. Він стояв дуже близько до Мазепи, був його однодумцем, був причетним до всіх справ української дипломатії, як ніхто розумів потреби української політики в той складний для України час. Відомий український історик-емігрант О. Оглоблін влучно зауважив, що обрання Орлика гетьманом було щасливим для української справи: «Бо відтоді до самого скону.. гетьман Пилип Орлик віддав... усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації і української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним поколінням українства».
ІІІ. При обранні нового гетьмана того ж дня між ним, старшиною і козацтвом була укладена угода про взаємні права й обов'язки. Документ мав назву «Пакт й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська». Оскільки в угоді обґрунтовувався державний лад України, то її справедливо вважають в історіографії українською Конституцією і у вжитку затим вона мала назву «Конституція Орлика», або «Бендерська Конституція». Водночас її можна вважати колективним виявом української політичної думки, підсумком дискусій трьох українських політичних сил — гетьмана, старшини, запорожців. Договір був розрахований на те, що він діятиме в Україні як правовий акт після повернення емігрантів.
«Пакти й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» складалася зі вступної частини і 16 статей. У вступній частині обґрунтовувалася ідея самостійної і незалежної України, пояснювалися причини розриву України з Московією і прийняття нею шведського протекторату. «Хмельницький добровільно прийняв протекторат московських царів, плекаючи надію, що вони дотримають обіцянки берегти право й вольності України, викладені в договорах і в статтях». Але Московська держава «накинула невольниче ярмо на народ вільний, козацький, собою ніколи не завойований», воліла відібрати владу, міста, перетворити козаків на регулярне військо, викоренити Військо Запорозьке, стерти навіть згадку про нього з пам'яті народу. Тому гетьман Іван Мазепа, бажаючи звільнити український народ з тяжкої неволі піддався під захист Карла XII, який мав допомогти йому так, як Карл Х допоміг Богдану Хмельницькому. Військо Запорозьке ухвалило й надалі боротися з Московщиною, аби здобути бажану для України волю.
16 статей Конституції Орлика передбачали цілу програму розбудови української державності. По-перше, проголошувалося поновлення суверенної козацької України під номінальною протекцією шведського короля. Передбачалося встановлення кордонів України по річці Случ, як за Богдана Хмельницького. Але, як бачимо, з поля зору її творців випав західний регіон, що свідчить про відхід навіть патріотично налаштованих політиків від ідеї Богдана Хмельницького соборності Української держави в її етнічних межах. По-друге, вона спрямовувалася проти встановлення в державі монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату, проводила важливі ідеї про українську державність на республіканських засадах та конституційних принципах. Законодавчою і контролюючою визначалася Генеральна Рада, гетьману надавалася виконавча влада. Було вирішено «навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала генеральній старшині...». На власний розсуд гетьмана нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися. Генеральній Раді відводилася визначальна роль, вона мала збиратися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову. На місцях мали б бути свої ради, які б управляли адміністративними одиницями разом з полковниками й контролювали б їх дії.
Обмеження гетьманської влади стосувалися адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Усі адміністративні посади мали бути виборні, гетьман лише затверджував обрані кандидатури. Суд повинен був вершити не гетьман (навіть справи про образу гетьмана), а Генеральний військовий суд. На чолі казни (військового скарбу) стояв виборний генеральний підскарбій, а гетьману, як і полковникам, визначалася певна частка прибутків. Обиралися також полкові підскарбії (по два в полку), які збирали податки. Отже, бачимо, що Конституція Орлика досить чітко формулювала начала представницького парламентського ладу, заснованого на демократичних засадах. Визначалися прерогативи законодавчої, виконавчої та судової влади, які є основою демократизму. Сучасні дослідники В. Смолій і В. Степанков уважають, «що Конституція передбачала утвердження ідеї олігархічної республіки».
Особливий статус в угоді відводився Запорожжю. На землях запорожців обов'язково мали бути зруйновані всі московські фортеці, повернені гарантовані їм права і вольності та міста Трахтемирів зі шпиталями для старих і хворих запорожців, а також Кодак, Келеберду, Переволочну, рибні лови на Дніпрі до Очакова і на Ворсклі. І все це — на вічні часи.
Значна увага в Конституції приділялася соціальним низам – рядовим козакам і посполитим. Для захисту їх від визиску та гніту, надмірних данин і робіт та всіляких здирств гетьман мав узяти їх під свою опіку. Він мав також піклуватися про утримання козацьких вдів і сиріт. Такої уваги соціальному захисту низів козацтва й посполитого селянства не знала історія жодного гетьманства, включаючи й Богдана Хмельницького.
Однак Конституція Пилипа Орлика залишалася лише політичним документом, вона ніколи не діяла в Україні. Козацька еміграція після підписання Прутського миру (1711) втратила надію повернутися в Україну, а після Ніштадського миру (1721) про це взагалі не могло бути й мови. Конституція втратила свою силу як юридичний акт навіть в емігрантських колах.
ІV. Після 1709 р. розпочався період інкорпорації Української держави Російською імперією. Чітко окреслилася тенденція до наступу на державну автономію Гетьманщини. Призначений Петром І російський резидент;«біля гетьмана» стольник Ізмайлов крім звичайної інструкції щодо обмеження влади гетьмана і вольностей козацьких отримав і таємну, яка, серед іншого, зобов'язувала його уважно наглядати за діями гетьмана, старшин та полковників і перешкоджати їм підтримувати відносини зі «зрадниками козаками». Окрім того, російський уряд активно використовував політику розпалювання в середовищі еліти чвар та взаємних доносів. Київський воєвода Д. Голіцин говорив: «треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковником не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті». Отже, політика «розділяй і володарюй», що сіяла розбрат і недовіру в українському суспільстві, також створювала для П. Орлика перешкоди в піднесенні справи української державності.
В обстановці політичної непевності П. Орлик звернувся до європейських урядів з маніфестом (написаним, очевидно, в квітні 1712р.), де пояснював «мотиви, котрі привели нас в турецьку державу» і «...змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя». Одночасно ним було написано «Вивід прав України» («Дедукцію»), що мала б бути віддрукованою для широкого розповсюдження. У ній Орлик доводив, що Україна за часів Хмельницького відвоювала власну державність, що «московський двір належить уважати за узурпатора України» і що «гетьман Мазепа за допомогою шведського короля повернув Україні те, що їй належало». У цьому ж документі ми маємо викладені Орликом основні статті міжнародного договору 1708 р. Мазепи й Карла XII, який забезпечував суверенітет України (зміст цього договору зберігся тільки у «Виводі прав...», а винайшов цей документ уже згадуваний І. Борщак в 20-х рр. XX ст.). Орлик сподівався, що європейські держави допоможуть йому відвоювати незалежність України. Але біда Орлика-гетьмана була в тому, що всі його намагання піднести справу творення незалежної України падали на несприятливий грунт.