Після подій 1967 р. Москва та її союзники відновили збройний потенціал арабів. Окремі військові підрозділи СРСР брали участь у війні на боці арабських країн. Війна мала затяжний характер і тривала до серпня 1070 p., коли супротивники підписали угоду про перемир'я.
Після складної дипломатичної боротьби Рада Безпеки ООН на пропозицію Великої Британії у листопаді 1967 р. ухвалила резолюцію, яка накреслила шляхи встановлення «справедливого та міцного миру на Близькому Сході». Передбачалося виведення ізраїльських військ з окупованих територій, взаємна відмова від претензій і припинення війни між арабськими країнами та Ізраїлем, забезпечення свободи судноплавства у регіоні, досягнення справедливого врегулювання проблеми біженців, забезпечення територіальної недоторканності та політичної незалежності усіх держав регіону.
Інтервенція СРСР і його союзників у Чехо-Словаччину 1968 р. ускладнила міжнародну ситуацію і, водночас, показала всьому світові кризу комуністичної системи. «Празька весна» 1968 p., паростки демократизації політичного життя Чехо-Словаччини були розцінені комуністичними ідеологами як наступ імперіалістичних сил. У середині липня 1968 р. у Варшаві керівники п'яти держав Варшавського договору (СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі) засудили керівництво ЧССР. Пролунав заклик покінчити з «контрреволюцією», ввести до країни війська Варшавського договору/Радянські танки, підтримані військовими підрозділами Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, 21 серпня вступили до Чехо-Словаччини. Розпочалася збройна інтервенція під гаслом захисту соціалізму.
Акція 1968 р. у Чехо-Словаччині продемонструвала відверті наміри Кремля тримати під контролем процес внутрішнього життя країн Центральної і Східної Європи. Такі дії були названі на Заході «доктриною обмеженого суверенітету», або «доктриною Брежнєва». На словах заперечуючи наявність такої доктрини, Москва трактувала свої відносини із східноєвропейськими країнами як колективну відповідальність за долю соціалізму. У 70-х роках залежне від СРСР становище керівництва «братніх країн» щорічно підтверджувала практика кримських зустрічей з майже обов'язковим відпочинком лідерів комуністичних держав у Радянському Союзі. Свою роль у закріпленні таких взаємовідносин виконали і пільгові ціни на сировину та енергоносії, що надходили до східноєвропейських країн із СРСР;
Інтервенція комуністичних країн викликала обурення світової громадськості. Чехословацькі події посилили напруженість у Європі, засвідчивши глибоку кризу в «соціалістичному таборі». Це, зокрема, виявлялося у суперництві за лідерство в комуністичному русі між Москвою та Пекіном. Виявилися незгоди і щодо територіальних проблем, сталися збройні прикордонні сутички на китайсько-радянському кордоні. Конфлікт міг перерости у термоядерну війну. Тогочасний міністр оборони СРСР маршал Андрій Гречко запропонував завдати Китаю упереджувального ядерного удару. У суперництві за кордони Радянський Союз мав вагомі аргументи — найновіші ракетно-артилерійські комплекси, після залпів яких китайські війська змушені були відступити. Напруженість у міжнародних відносинах на Далекому Сході тривала ще два десятиріччя.
Локальні збройні конфлікти були вкрай небезпечними для всього людства. Супротивники, використовуючи найновіші види озброєнь, працювали над створенням власної атомної бомби, На середину 60-х років понад 40 країн світу мали 600 атомних реакторів, що використовувалися для вироблення електроенергії, однак могли бути використані і для яде;: них досліджень. За цих умов невідкладного вирішення потребувала проблема заборони розповсюдження атомної зброї.
Впродовж другої половини 60-х рок .в завершилася підготовка проект-Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і XXIIсесія Генеральної Асамблеї ООН переважною більшістю голосів схвалила його. Він був викритим для підписання усіма державами з 1 липня 1968 р. і у берези: 1970 р. набрав чинності. Договір став значним успіхом миролюбних сил. Активною складовою цих сил була впливова міжнародна організація - Рух неприєднання.