Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й прив'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».
Як справжній «лицар», запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовувати її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусурманського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями» .
Келепи, чи бойові молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев'яної ручки, завдовжки з аршин, із залізним молотком, що мав з одного боку тупий обушок, а з другого гострий ніс. Як бойова зброя келепи використовувалися «воровскими» козаками Стеньки Разіна, й водночас турками в XVII ст. та запорізькими козаками: «Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) в но-чи пришли в село Крупец из Глухова черкасн пеши й его — драгуна Ваську Кондратова — били й мучили: бит он чеканом по голове й рука правая отшиблена» . В народних козацьких думах є двовірш, у якому келепові приписується значення бойової зброї:
Якірці, чи рогульки, відомі ще під назвою залізного чи троїцького часнику, також вважалися у запорізьких козаків частиною озброєння. Якірці нагадують чотири товсті цвяхи, дуже загострені на кінцях і з'єднані докупи в центрі;
Одяг та озброєння запорізьких козаків
очевидно, якірці виготовляли з подовгастого шматка заліза, розщепленого до середини на три частини й потім викуваного окремо вручну ; як бойову зброю їх використовували в давнину росіяни, поляки, а згодом, без сумніву, татари і запорізькі козаки, їх призначенням було поранення кінських копит, тому запорожці розкидали їх у степу перед ворожою кіннотою, щоб сповільнити її просування; як його не покладеш, один ріжок якірця все одно буде стирчати вгору й неодмінно встромиться у копито коня.
Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їхнього історичного існування, запозичивши у татар і турків; відомий запорізький кошовий і гетьман українських козаків 1605—1622 рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старій гравюрі XVII ст. зображений верхи на коні з булавою у руці, сагайдаком при боці й стрілами в ньому за спиною .
До всього описаного озброєння запорізьких козаків слід ще додати ятагани, кинджали, ножі й панцери, котрі також були у вжитку запорізьких козаків, хоча й не становили їхнього, так би мовити, національного озброєння, їх заносили з віддалених від запорізьких вольностей земель і країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарешті, до озброєння запорізьких козаків слід віднести також роги, ладівниці й череси. Роги для пороху запорізькі козаки використовували в давніші часи; тому на військовій печатці, наданій козакам ще Сигізмундом І і Стефаном Баторієм, козака зображено з мушкетом, ратищем і рогом за поясом. Пізніше запорожці почали носити готові патрони в так званих ладівницях. Ладівниці у запорожців були різними: кістяними, металевими, шкіряними, у вигляді гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачів козацьких старожитностей. Крім того, запорожці використовували ще широкі шкіряні череси, котрі вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й порохом, мов сучасні патронташі.
Запорізькі козаки володіли своєю зброєю із вражаючою майстерністю, так, що, за словами українського літописця, і «найлучшій польскій гусарин й рейтарин примірен им бмти не может».
Відповідно до озброєння самого козака виготовляли «рондик», тобто збрую його бойового коня: у багатого запорожця на коня одягалася вуздечка з «байраком» або мундштуком і лакованим ремінним поводом, ясно-червоний чапрак, по краях обшитий галуном, орчак4або кульбака, тобто сідло на червоному оксамиті зі срібним галуном, з підвішеними по боках, на пряжках, підтебень-ками, тобто шкіряними полами чи лопатями, часом тисненими й розписаними; перед сідлом чіпляли дві кобури для пістолетів, позаду прив'язували ремінні тороки 77для закріплення мішка, суми чи в'юка для речей чи якихось вантажів. Сам в'юк укривали червоним сап'яном.
Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове військо було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхо-тинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаблю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші.
5.3. Збройні сили та бойові засоби на Запорізькій Січі.
Уся маса запорізького низового товариства, середньою чисельністю 10— 12 тисяч чоловік, розподілялася на три роди війська: піхоту, кінноту й артилерію. Про існування такого поділу свідчать джерела часів запорізьких козаків. Так, Боплан, описуючи збройні сили України напередодні повстання Богдана Хмельницького, повідомляє, що у запорожців було близько 5—6 тисяч козаків піхоти. Григорій Грабянка, говорячи про бойові засоби козаків, свідчить, що запорожці мали як піхоту, так і кінноту. Літописець Самійло Величко, розповідаючи про прибуття Богдана Хмельницького з Криму в Січ, передає, що на Запоріжжі зібрано було 10 тисяч чоловік піхоти 3. Історик минулого століття Симоновський, вказуючи також на існування у запорожців піхоти, визначає її кількість, як і Боплан. Запорізька піхота виконувала три функції: частина її складала гарнізон Січі, адже ми знаємо, що коли у Січ прибув Хмельницький, там було 300 чоловік гарнізону; частина займала пости на Дніпрі (на човнах) і становила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством у мирний час. Вважається, однак, що в запорізькому війську лише бідні люди служили в піхоті, а заможні чи ті, хто несподівано здобував коней на війні, завжди переходили в кінноту.
Про існування кінноти у запорізьких козаків також є дані у джерелах запорізької історії минулих століть. З літопису Величка, зокрема, ми довідуємося, що кожний «справний» козак мав по двоє коней, а коли запорожці поверталися з перемогою, наприклад з-під Жовтих Вод чи Корсуня, то деякі з них мали навіть по п'ять коней. За словами віце-адмірала Корнелія Крюйса, який писав про запорожців 1699 р., запорізькі козаки були переважно кінним військом, оскільки завжди мали справу з татарами, які «всі були вершниками на конях». У народних думах і піснях козак без коня майже немислимий: козак і кінь так само нерозлучні між собою, як молоді чоловік і жінка, що кохають одне одного. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували в татар; витривалість, прудкість і порода запорізьких коней відомібули в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі. Сам характер місцевості, на якій діяли запорожці, робив їх переважно кінним військом — це рівний відкритий степ, на котрому кінь так само необхідний, як човен на ріці. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак.
Артилерія, безсумнівно, також була у запорізьких козаків; за словами Боплана, в Січі завжди було безліч гармат, які зберігалися запорожцями у най-захищеніших місцях. За точною вказівкою Величка, в Січі постійно було 50 гармат; тому Богдан Хмельницький, виступаючи з Січі проти поляків, отримав 1648 р. від запорожців три польові гармати з необхідним для них запасом пороху й куль. За словами історика Скальковського, жоден запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії ".У Січі були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали військовою артилерією, а для самої артилерії існувало окреме приміщення, пушкарня. Звичайно, воюючи із швидким і невтомним ворогом, переважно з татарами, запорізькі козаки повинні були завжди мати легку й рухливу артилерію; тому ми й бачимо, що збережені до нашого часу так звані запорізькі армати рідко важать більше 6—7 пудів.
Поділяючись на піхоту, кінноту й артилерію, запорожці, однак, не настільки спеціалізувалися, щоб піхотинець мав силу лише будучи пішим, а вершник лише на коні. У запорожців часто практикувалося і спішування кінноти, і дії піхоти з гарматами («водними арматками»), і дії кінноти в пішому строю '2. Зрештою, такі методи використовували в той час і поляки; у битвах Богдана Хмельницького спішену кінноту часто зустрічаємо як у козаків, так і в поляків.
Уся вогнепальна й холодна зброя, що була у вжитку в козаків, була частково власного виробу, а частково чужого. Холодну ручну зброю найчастіше виготовляли в Січі, де жили для цього майстерні зброярі; але власна ручна зброя не виключала й привізної. У приватних колекціях запорізької старовини є безліч ручної зброї східного виробу, як і російської зброї з Тули, з клеймом імператриці Катерини II. За свідченнями багатьох письменників минулих століть, кожен запорожець, ідучи в похід, брав із собою 5 чи 6 рушниць. Отже, якщо взяти середній запорізький похідний загін чисельністю в 6 тисяч і найбільший у 15 тисяч козаків, то отримаємо 30 і 90 тисяч рушниць. Немало було в запорожців і рухомих гармат. Так, якщо запорожці виступали в морський похід середньою кількістю в 60 і найбільшою у 300 чайок, кожна з яких була озброєна 4—6 фальконетами, то отримаємо від 240 до 1800 залізних пересувних фальконетів. Слід, зрештою, зауважити, що певну частину зброї спеціально присилали козакам з України в Запоріжжя перед спільними походами гетьманських і запорізьких козаків проти ворога.