– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.
– Знищення значної частини феодальної еліти.
Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.
Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.
23. Суспільно-політичні реформи 1860-1870-х років відкрили шлях для запізнілої індустріалізації. Аграрна реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, прискоривши формування ринку вільної робочої сили. Потенційно, цей ринок був дуже ємким: незадовго до звільнення, у 1853 р. селяни-кріпаки становили трохи більше половини населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Херсонській губернії їхнє число було незначним (6%).Промисловий розвиток України супроводжувався виникненням і швидким збільшенням мережі залізничних доріг. Перша залізниця – Балта-Одеса – була збудована у 1865 р. Позитивні наслідки індустріалізації для України могли б бути ще більшими, якщо б цьому на перешкоді не стояла політика імперського уряду. Росія затримувала розвиток окремих галузей, які могли б творити конкуренцію російським (як наприклад, текстильна промисловість). Конфігурація залізничних доріг в Україні часто визначалася не економічними, а військово-стратегічними потребами. Це послужило однією з причин, чому наприкінці XIX ст. Зміни у політичному і господарському житті Російської імперії у пореформенні десятиліття привели до швидкого зростання числа інтеліґенції. Як правило, вона не могла знайти повноцінного застосування своїх інтелектуальних сил у громадському житті та державній службі. З іншого боку, освіта й західноєвропейський стиль життя відчужували інтеліґентів від простого народу. Зізольована як від держави "зверху", так і від селянства "знизу", інтеліґенція переживала постійну кризу ідентичності щодо свого місця у суспільстві. Вона була переконаною у тому, що потрібно покласти край соціальній несправедливості, відсталості та іншим непривабливим рисам російського самодержавства, але їй бракувало соціальної сили для здійснення своїх ідеалів. Багато інтеліґентів знаходили розв’язку у створенні опозиційних – народницьких, ліберальних, марксистських рухів – рухів, покликаних трансформувати й модернізувати Російську імперію.
24. 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану "Ост". Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців. Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тільки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українського життя. окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадська опіка в широкому значенні слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біженцям, боротьба з голодом тощо), а також просвітницька робота. За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опинилися у складі генеральної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові та Києві, були невдовзі ліквідовані. Згідно із планами Гітлера, економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими промисловими магнатами. Окупанти нещадно грабували села, перетворивши колгоспи і радгоспи в "общинні господарства" і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін намагався негайно перетворити українські землі на німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної політики. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало. Пам'ять про війну настільки спотворена нашаруваннями нав'язуваної інформації, що здається — ми брали участь у двох різних війнах. Ми пережили кілька бачень війни — сталінське, хрущовське, брежнєвське. Всі ці роки підживлювалася офіційна, парадна, пропагандистська, своєрідна "генеральська" пам'ять, яка створювалася протягом 1965-1980 років. У ній існував лише героїзм в ім'я Батьківщини безіменної маси, званої радянський народ, і була геть відсутня людина, яка здійснила цей подвиг ціною власного поту, страждань, крові, самого життя. За підсумками загальносоюзних переписів можна скласти уявлення про ставлення радянської влади до населення України. Наприклад, за період з 1926 до 1937 року населення СРСР і всіх союзних республік збільшилося, а України — скоротилося приблизно на 600 тисяч. Щодо воєнних втрат України сьогодні загальновизнано, що 2,5 мільйона українців загинули, воюючи на фронті. Так, лише під час Корсунь-Шевченківської операції маршал Жуков кинув на добре організовану німецьку оборону війська, доукомплектовані непідготовленими жителями навколишніх сіл. Кулями в спину "заградотряды" гнали ненавчених людей в одну за одною атаки. Радянські вояки навіть охрестили тактику Жукова "куча мала", гірко кепкуючи з того, що він брався до справи, лише маючи чисельну перевагу у 5-6 разів, і перемагав завдяки "гарматному м'ясу". Тоді впродовж 24 днів загинуло 770 тисяч вояків, переважно українців. При "звільненні" Києва, запланованому Сталіним до річниці революції в листопаді 1943 року, загинуло 417 тисяч червоноармійців, більшість з яких — українці. У самому Києві тоді перебувало всього 180 тисяч мешканців (з 900 тисяч — довоєнної кількості жителів). Найбільші втрати радянські війська зазнали при форсуванні Дніпра. Втрати цивільного населення в Україні були суттєво вищими — 5,5 мільйона чоловік.
25. У 1349 р. Польща підкорила Галичину. Це сталося при королі Казимирі III (1333 – 1370 рр.), в правління якого Польща подолала феодальну роздробленість і об’єдналася. Польські феодали, відчуваючи потребу в нових землях, спрямували свою експансію на Галицько – Волинську державу, яка у 1340 р. втратила свою династію. На Галичину заявила права й Угорщина, бо у 1214 – 1219 рр. угорський королевич займав галицький престол. Проте поляки домовилися з угорцями, якщо Казимир III помре бездітним, то угорський король стане королем Польщі. Так і сталося у 1370 р. Тому у 1370 – 1387 рр. Галичина перебувала під владою Угорщини. Але польські феодали прагнули повернути Галичину і потребували в цьому зовнішньої підтримки. Їм вдалося її знайти. У 1385 р. між Королівством Польським і Великим князівством Литовським було укладено Кревську унію, за якою за якою великий литовський князь Ягайло одружився на польській королеві Ядвізі (1384-1385 рр.) і став королем Польщі. Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада у Литві та землі, в тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові. Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литовського. Польша, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. у м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політичне самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не повинні були переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віденською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом, із середини -- через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння у правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт. 10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний польсько-литовський сейм для вирішення питання про об'єднання Литви з Польщею у єдину державу. Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли залишили сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосередньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини й Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі ("корони"). В "Акті про приєднання Волині до Польської корони" Сигізмунд Август обіцяв не порушувати прав і привілеїв місцевих магнатів і шляхти: "Объцуемо и повинни будемо достоинств и дикгнитарств и урядов землъ нашей Волынской, духовных и свътских, велыкых и малых, так римского яко греческого закону будучих, не уменшати, а не затлумляти и овшем в цълъ заховати". Це ж стосувалося й інших українських воєводств. Литовські посли змушені були повернутися на сейм, і 1 липня 1569 р. відбулася урочиста присяга обох сторін та була укладена угода про нову унію, за якою Литва об'єднувалася з Польщею в одну державу -- Річ Посполиту. В постановах Люблінського сейму наголошувалося: "Польське королівство і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою, інкорпорацією між ними, складають з обох вищезазначених народів одне, нерозрізне, неподільне тіло, одне зібрання, один народ, так що віднині у цього... неподільного народу... буде на вічні часи одна голови, не окремі государі, а один -- король польський, який, згідно з давнім звичаєм і привілеєм, спільними голосами поляків і литви обиратиметься в Польщі, а не в іншому місці.