Щойно сформований уряд відновленої Угорщини під тиском українських політичних сил обнародував законопроект про автономію Руської Країни й запровадив посаду міністра русинів-українців. Для обговорення цього законопроекту 10 грудня до Будапешта прибули численні делегації. Однак закарпатці, й узагалі прихильники незалежності, опинилися в меншості й дискусія пішла у громадянському руслі. Українці вирішили провести свій з'їзд, головою якого обрали Августина Штефана, відомого рахівського адвоката. Учасники форуму рішуче висловилися за возз'єднання краю з Великою Україною. За ініціативою громадських діячів краю розпочалася підготовка до проведення Всекарпатського Конгресу. Напередодні його відкриття відбулися важливі події у Рахові і Ясіні. Саме там за рішенням Гуцульської Народної Ради була проголошена Гуцульська Республіка. Голова Гуцульської Народної Ради побував у Станіславі й передав урядові ЗУНР рішення про приєднання краю до України. Однак уряд Угорщини виступив із рішучим протестом проти цього кроку.
Угорсько-український конфлікт намагалися вирішити шляхом переговорів керівники Угорщини і ЗУНР. Угорці зажадали відмови ЗУНР від Закарпаття. На цю вимогу галичани дипломатичне відповіли: приналежність Закарпаття має визначити плебісцит, проведений за участю нейтральних спостерігачів, і Паризька мирна конференція. Однак угорські власті вирішили вдатися до сили. Вони направили до Ясіні своїх вояків для наведення порядку. Але Гуцульська Народна Республіка не скорилась. Терміново були сформовані повстанські загони з добровольців, а командування УГА розробило план наступальної операції для своїх військ. Однак у розвиток подій утрутилася Румунія. її регулярні війська окупували Великий Бичків, Луч, Хмелів. В інших селах під протекторатом румунських військ була відновлена влада угорської буржуазії, яка розпочала жорстокий терор.
21 січня 1919 р. в Хусті зібрався Всекарпатський Конгрес, на який з'їхалося 420 делегатів. Вони відхилили претензії угорських властей щодо Руського Краю, висловили вдячність ЗУНР за її підтримку і заявили про приєднання земель, заселених карпатськими українцями, до Соборної України. Конгрес прийняв рішення не посилати своїх послів до угорського парламенту, висловив прохання, щоб українські війська захистили землі, заселені русинами-українцями в Угорщині. Конгрес обрав постійний виконавчий орган - Центральну Народну Раду у складі ста чоловік. Отже, рішення всеукраїнських зборів угорських українців були спрямовані на захист інтересів українського народу, вони створили певні умови для забезпечення соборності українських земель. Однак реалізувати ці національні прагнення не вдалося.
Як засвідчив подальший розвиток подій, сили, що брали участь у вирішенні закарпатського питання, були неоднорідними. Гуцульська армія і громадсько-політичні об'єднання, які відстоювали свободу і соборність українських земель, не були підготовлені такою мірою, щоб реалізувати наміри трудящих Закарпаття. До того ж вони зазнали важких утрат, і Республіка у межах Ясіні та навколишніх сіл проіснувала тільки до червня 1919 р. Ясінь окупували румунські війська. За цих умов Чехословаччина висловила власні претензії щодо Закарпаття. 18 листопада 1918 р. “Рада русинів” у СІЛА за сприяння президента В. Вільсона заявила про свою згоду на окупацію Чехословаччиною територій, населених “угорськими русинами", Однак Угорщина не збиралася відмовлятися від своїх замірів щодо Закарпаття.
10 листопада 1918 р., після відновлення Директорією УНР, уряд ЗУНР почав переговори щодо об’єднання усіх земель України в одну державу з Директорією, яка надзвичайно прихильно поставилась до ідеї соборності. Наслідком переговорів став так званий перед вступний договір від 1 грудня 1918 р., яким обидві сторони висловлювали свій намір працювати для справи національного об’єднання. Перше рішення в цьому напрямі зробила УНРада, яка 3 січня 1919 р. одностайно прийняла ухвалу про злуку ЗУНР з УНР.
Акт злуки українських земель було урочисто довершено 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві. З цієї нагоди Директорія видала універсал, в якому, зокрема, говорилося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України… Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ… має тепер змогу з’єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро й щастя робочого народу”.
Уже під час вуличних боїв у Львові розгорнувся процес творення західноукраїнської державності. 9 листопада 1918 р. був сформований Тимчасовий Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР. Його головою став К. Левицький, Л. Цегельський очолив Державний секретаріат внутрішніх справ. Першими кроками уряду ЗУНР були: введення жандармерії й початок створення Української Галицької Армії (УГА). Однак сформувати за короткий час власне, достатньо надійне військо він не встиг, і польські збройні сили при активній підтримці Заходу, після жорстоких боїв 22 листопада зайняли Львів. Уряд ЗУНР змушений був переїхати у Тернопіль, а згодом у Станіслав. Тут до середини 1919 р. перебували основні урядові й політичні інституції західноукраїнських земель. 4 січня вийшов закон про "Виділ" (Президію) Української Національної Ради. Президентом став Є. Петрушевич. Було створено й уряд - Раду Державних Секретаріатів - на чолі із С. Голубовичем. Передбачалося, що вищі законодавчі й виконавчі органи республіки забезпечать розробку організаційно-правових підвалин діяльності силових структур, в тому числі і спеціальних.
Події у Східній Галичині вплинули і на частину Волині, де перебували австро-угорські війська. Наступного ж дня після повстання у Львові жителі Володимира-Волинського створили Тимчасовий магістрат. Але українська влада проіснувала тут стільки ж, скільки й у Львові, - 22 листопада 1918 р. Володимир-Волинський захопили польські війська. Проти агресора повстали волиняни різних політичних напрямів. Найчисленнішими наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. стали загони, що орієнтувалися на УНР. Проте українським силам бракувало взаємодії. Коли ж вони об`єднувались, окупанти зазнавали відчутних поразок. Так, 22 січня 1919 р. загони отамана Оскілка відбили Володимир-Волинський.
Успішній протидії агресії найбільше перешкоджала відсутність належної практичної допомоги з боку УНР. Польща неухильно нарощувала наступ на ЗУНР, яка від 22 січня 1919 р. мала статус "Західної області УНР", вела війну, просуваючись до Стохода й Збруча на Волині, котра вважалася безпосередньою частиною УНР, а та обмінювалась дипломатичними посланцями з Варшавою.
З метою належного військового захисту своєї державності ЗУНР ще з листопада 1918 р. розпочала формування регулярної Української Галицької Армії і досягла разючих успіхів. Це формування відбувалося найефективнішим шляхом - знизу, на базі вірних проводу військових частин та бойових груп, і було завершене в січні-лютому 1919 р. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тисяч вояків, у січні 1919 р. - 70 тисяч, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності. Вищим органом управління УГА стала Начальна Команда. Командуючими УГА у різні періоди були: полковники Д. Вітовський, Г. Коссак, Г. Стефанів, генерали М. Омелянович-Павленко, О. Греків, М. Тарнавський, О. Микитка, а за часів ЧУГА - В. Порайко. Структура з`єднань і підрозділів армії неодноразово змінювалась. Однак встановилися головні ланки її бойових сил: корпуси, бригади й батальйони (курені), окремі частини, підрозділи артилерії, спеціальних і технічних військ, кінноти, авіації.
У реформованій УГА належне місце зайняли розвідка й контррозвідка, хоча й були віднесені до "помічних формацій". Необхідно зауважити, що керівництво ЗУНР створило у збройних силах розвідувальну й контр розвідувальну служби значно оперативніше, ніж керівництво УНР. Це можна пояснити більш конструктивним підходом проводу Західноукраїнської держави до питань військового будівництва порівняно із заклопотаною політичною демагогією та "соціальними експериментами" Директорією. Зрозуміло, що збір важливої розвідувальної інформації й контр розвідувальне обслуговування військ були життєво важливі для Збройних сил ЗУНР під час запеклої війни із шовіністичною Польщею.
Досить конкретно завдання військової розвідки показав у своїх спогадах колишній її співробітник четар Іван Вислоцький: "Новітня армія послуговується двоякого роду розвідкою, явною й тайною. Явну розвідку ведуть боєві відділи, на близьку віддаль, між власним фронтом і боєвою лінією ворога, при помочі піших чи кінних (головно під час походу) стеж; дальшу, що сягає на зади ворога, при помочі літаків і батальйонів на припоні. Тайна - розвідка, що її завданням є просліджувати вороже запілля та все те, що торкається ворожої армії, її організації, озброєння, рухів, військових споруджень, постачання, включно з усіма господарськими ділянками, і настроїв населення, має свою окрему організацію та окремі методи праці. З нею лучиться нерозривно контррозвідка, себто охорона перед ворожою розвідкою і пропагандою серед війська й населення власного краю, і пропаганда, що знову має на меті словом і друком поборювати ворожу пропаганду і протиставити їй власну".
Структура військової розвідки УГА включала в себе: розвідний (відділ НКГА, відповідні підрозділи штабів корпусів і бригад, агентурну мережу, відділи польової розвідки (див. додаток 16). Начальнику РВ НКГА підлягали розвідці підвідділи при корпусних і бригадних командах та при окружних військових командах, а також розвідці старшини, які перебували в окремих важливих місцях обабіч тодішнього українського фронту й на кордоні з Румунією. Після переходу УГА за Збруч підвідділи були при урядових інституціях у Кам'янці й при Команді Етапу Армії (повна її назва Начальна Команда - Команда Етапу Армії).