Основну ж масу населення у Стародавньому Єгипті становили псевдовільні селяни. Одні селяни жили на державній землі громадами, і кожен селянин мав у користуванні наділ землі, за який сплачував державі ренту. Інші були прикріплені до землі, що була пожалувана царем храмам, сановнику або воїну, і повинні були крім плати на користь держави віддавати частину врожаю храмам чи певним особам (від 1/3 до 5/6 врожаю). Деспотична держава змушувала селян працювати на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід. Мобілізовані селяни у багатьох випадках становили і гігантські армії єгипетських фараонів.
Розвиток продуктивних сил призводив до розшарування сільських громад. Окремі селяни розорялись, втрачали свої земельні наділи, ставали бідняками. Утворювався прошарок дрібних власників (неджес) серед яких виокремлювались заможні господарі. Саме з них походили жерці, чиновники, писарі, торговці. Це були так звані "сильні неджес". Найбідніші селяни називалися шуау або хуру.
Джерелом рабства у Стародавньому Єгипті, як вже зазначалося, були війни. Раби працювали у царському і храмовому господарствах, у господарствах окремих осіб.
Міське населення також було неоднорідним. Існували знамениті жерці, чиновники, були торговці, ремісники. Серед ремісників виділялись кваліфіковані художники, скульптори, архітектори. Заможні проживали в особливих кварталах міст.
Таким чином, у продовж усієї історії Стародавнього Єгипту прослідковується поділ на багатих і бідних. Панівним класом у єгипетському суспільстві були жерці, цивільні і військові чиновники, привілейовану верхівку у єгипетському суспільстві становила аристократія, що складалася із нащадків родоплемінної знаті, а також із вищих цивільних чинів, писарів. Однак основну масу населення Єгипту становили псевдо вільні селяни, жителі міст які обкладалися різноманітними податками. Особливістю суспільних відносин в Стародавньому Єгипті було піднесення жерців. Із збільшенням багатства жерці звільняються від будь-якої залежності від фараона, а в період Нового царства вони перетворюються в замкнуту спадкову касту. В цілому ж суспільним відносинам Стародавнього Єгипту притаманні всі риси рабовласницького суспільства, що знайшло відбиток у формуванні та розвитку його держави.
2. Розвиток держави в Стародавньому Єгипті
Історія Стародавнього Єгипту поділяється на декілька періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє та Нове царства. Деякі вчені виділяють і Пізнє царство[5].
а) Раннє царство.Історія Раннього царства відома дуже погано. Єгипетська держава цього періоду ще нагадує древній і досить примітивний племінний союз. В цей період відбувається підкорення Нижнього Єгипту Верхнім і було утворено таким чином дуалістичне царство. Однак ця єдність була неміцною і вся історія Раннього царства пронизана боротьбою між верхньоєгипетськими завойовниками і Нижнім Єгиптом.
На чолі держави стояв цар. Його оточував багатолюдний двір, велика кількість прислужників та чиновників. Значення царської влади підкреслювалося повним обожнюванням її носія. Рабовласницька верхівка займала важливі посади в господарстві фараона. Цей період характеризується формуванням державного апарату. Основним завданням держави цього періоду була організація зрошувальної справи в Нільській долині. Керівництво зрошувальними роботами знаходилось в руках держави.
б)Стародавнє царство. Державний лад Стародавнього царства характеризується централізацією управління. Вся державна влада знаходилась в руках фараона. Його влада була необмеженою і він прирівнювався до бога сонця Ра. За життя фараона перед ним схилялись як перед земним богом. Обожнювання фараона знайшло відображення у єгипетському мистецтві: як правило він зображувався у вигляді могутнього і красивого царя, народженого від бога сонця і смертної жінки. Ідеологія обожнювання фараона провадилася за допомогою урочистих церемоній, обрядів і свят. Він був верховним жерцем, суддею, військовим начальником. Тобто в його руках зосереджувалась законодавча, виконавча і судова влади. Йому формально належала і вся земля у країні.
Будівництво каналів, спорудження водоймищ було непідсильне не тільки окремим господарством, але й цілим громадам. Для виконання таких робіт необхідно було об’єднувати значні зусилля, які завжди вели до концентрації влади. Саме у гідравлічних спорудах фараонів і необхідно шукати причину, яка зумовила виникнення бюрократично централізованої держави. ніл постійно вимагав нагляду і проведення робіт, а це викликало необхідність загального нагляду і керівництва.
Другою особою у країні був візир - джанті, глава усього бюрократичного апарату, який поєднював як адміністративну, так і судову влади. Йому доповідали про свої справи усі чиновники, незалежно від свого рангу. Він керував здійсненням судової функції в державі. Йому належала й вища судова влада. Він був головою великої ради десяти, яка, очевидно, була вищою судовою інстанцією в Єгипті і разом з тим, одним із органів управління. Він був начальником усіх царських скарбниць, усіх державних складів і керівником усіх царських робіт.
Зберігач печатки, або головний скарбник, завідував державними складами, в яких зберігались натуральні надходження. Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували каменоломнями та мідними рудниками. Вони виконували також функції військового і морського міністрів.
Окрім цих осіб візирю підпорядковувались доглядач "білої палати" і доглядач двох царських житниць.
Важливу роль відігравав "начальник усіх царських робіт" - архітектор царя і міністр громадських робіт.
На нижчих щаблях існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, який вів облік всього державного господарства, стягував податки, управляв царськими угіддями і складами, завідував поліцією і судом. Доступ у ряди чиновників був, очевидно, відкритим для всіх вільних у Єгипті. Дрібний чиновницький люд одержував жалування натурою, а видатні чиновники забезпечувались земельними наділами з умовою несення служби.
Значного розвитку в Стародавньому царстві досягло військове мистецтво. Відомо декілька звань військових начальників. Формується військове відомство. Єгипетська армія складалася з двох частин: невеликого загону спеціально навчених солдат і великого ополчення яке складалося з селян, набраних на декілька місяців і тимчасово звільнених від польових робіт. Збройними силами, як правило командував представник царської сім’ї. Постачанням зброї і всією військово господарською частиною завідувало військове відомство - "Будинок зброї", на чолі якого перебували представники вищої знаті, або навіть царевичі. У цілому ж, у період Стародавнього царства військові посади займали не професіонали, а рядові чиновники.
Розгалужений бюрократичний чиновницький апарат намагався нажитися за рахунок визиску селянства та міських жителів. Але навіть у той час принципи моралі у поведінці чиновників брали гору. У "Повченні Аменемопе", наприклад, зазначалося: "не усувай межевого каменю і межі поля… Не прагни захопити лікоть землі і не порушуй меж [земельної ділянки] вдови"[6].
Стародавні общинні суди поступово витісняються представниками царської юрисдикції. Вища судова інстанція - "шість великих домів" знаходилася в столиці. Носієм вищої юрисдикції вважався фараон, який в окремих випадках призначав особливих суддів з числа найбільш приближених для розгляду таємних справ, пов’язаних із злочинами державної ваги.
Територія країни поділялась на окремі області - номи, на чолі яких стояли номархи. Вони здійснювали господарське керівництво областю.
До кінця Стародавнього царства влада фараонів починає слабнути. Занепад царської влади призводить до занепаду країни. Починаються двірцеві перевороти, що свідчить про політичну кризу в країні, за якою наступає криза економічна. Стародавнє царство розпалося, однак через деякий час на його руїнах виникло нове царство - Середнє.
в) Середнє царство. Суспільні відносини в епоху Середнього царства помітні двома важливими рисами: з одного боку відбувається значний ріст рабовласництва в приватних господарствах і змінюється становище землевласників. З іншого боку, розшарування сільських общин призводить до появи нового класу дрібних власників - неджес. Початок Середнього царства ознаменувався майже необмеженою владою номархів. В період розквіту Середнього царства фараони, прагнучи до об’єднання і централізації влади, намагаються обмежити владу номархів, замінюючи старих, незалежних правителів областей, новими, які підпорядковувались царській владі. Головною ж опорою царської влади була придворна знать, військові тощо.
В правління Аменемхета III відбувається посилення державної влади, йому вдається послабити владу номархів, однак це не знищило тих суспільних протиріч, які роздирали суспільство Єгипту у часи Середнього царства. Це й посприяло завоюванню Єгипту під кінець Середнього царства гіксосами.
г) Нове царство. Особливістю суспільних відносин цього періоду є піднесення жерців. Державний устрій характеризується посиленням системи централізованого бюрократичного управління. Країна була поділена на два адміністративні округи: Верхній і Нижній Єгипет, які в свою чергу поділялись на області (номи). На чолі кожного округу стояв особливий намісник фараона, що ще більше сприяло централізації управління. Вся влада в номах зосереджувалась в руках царських чиновників тощо.
Особливою рисою цього періоду є те що фараон покровительствує чиновникам вихідцям з низів, на противагу тим хто успадкував чин і багатство від предків. Таким чином, служива знать відтісняла аристократичну на другий план. Як і в попередні періоди другою особою країни був візир.