НАТО шляхом проведення повітряно-морської наступальної операції домоглася капітуляції керівництва СРЮ в Косово на умовах, висунутих НАТО ще до війни. Війська СРЮ виведені з Косово. Однак основна декларована політична задача – запобігання гуманітарної катастрофи в провінції – не тільки не виконана, але і загострилася за рахунок росту потоку біженців-сербів після виходу армії СРЮ і введення миротворчих сил. НАТО ініціювало рішення СБ ООН миротворчу операцію по поверненню албанських біженців у Косово, що дозволило закріпити перемогу у війні і вивести Косово і Метохію з-під влади уряду СРЮ. У миротворчому контингенті беруть участь близько 50 тисяч військовослужбовців під керівництвом НАТО. Росія представлена 2600 військовослужбовцями, що діє під національним контролем. У результаті союзницької операції етнічний конфлікт сербів і косовських албанців тільки загострився.
Операція НАТО «Союзницька сила» з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військової сили без санкції ООН з метою надання підтримки однієї зі сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославії і збройних сепаратистів провінції Косово і Метохія. Ця акція з боку ООН не була визнана агресією. Міжнародний суд у Гаазі відхилив позов Югославії до 10 країн НАТО. По суті НАТО з інструмента реалізації рішень Ради Безпеки ООН у дозволі регіональних конфліктів перетворилося в самостійний фактор. Вашингтон зумів довести своїм європейським партнерам, що вони не зможуть вирішити складні міжнародні питання без США.
Повертаючи до історії конфлікту, слід зазначити той факт що в період «закипання балканського казана» міжнародне співтовариство не мало єдиної думки. Ситуація на Балканах збільшувалася накладенням національних, політичних і конфесіональних фактора. Процес розвалу СФРЮ в 1991 р. почався зі скасування автономного статусу Косово в рамках Сербії. Крім того, ініціаторами розвалу Югославії серед інших виступали хорвати, при цьому особливий упор був зроблений на католицизм як свідчення європейської ідентичності хорватів, що протипоставили себе іншим православним і мусульманським народам Югославії. Міжнародною громадськістю в той час висловлювалися пропозиції про проведення спеціальної європейської конференції з проблем СФРЮ, що не були реалізовані з багатьох причин. У той час СРСР жил передпутчовими дебатами, знаходячись у свою чергу в періоді напіврозпаду. Німеччина вирішувала свої проблеми об'єднання. Реалізуючи свою давню дружню прихильність, вона поспішила нарівні з Ватиканом першої визнати незалежність Хорватії і Словенії. Західна Європа під тиском Німеччини і США поділили всіх конфліктуючих на «своїх» і «чужих». Католицькі Хорватія і Словенія, природно, були зараховані в «свої». Вони протягом досить тривалого періоду знаходилися в складі Австрійської імперії й об'єктивно тяжіли до Австрії і Німеччини. Що вийшла потім зі складу СФРЮ православна Македонія теж була зарахована в «свої», оскільки її керівництво було набудовано протизахідно і швидко погодилося на розміщення на своїй території американських миротворців під егідою ООН. Складніше справа обстояла з багатонаціональної і багатоконфесійної Боснією і Герцеговиною. Історично тут проживали в основному три етно-конфессиональние групи: католики-хорвати, слов'яни-мусульмани (які пізніше почали називатися боснійцями) і православні серби. Боснійці відразу ж були зараховані в «свої», а православні серби в «чужі». Такий поділ відбувалося з кількох причин. По-перше, серби історично виступали союзником Росії на Балканах, тому їх випливало максимально послабити, що побічно послабляло вплив Росії в цьому регіоні. По-друге, підтримуючи мусульман американці й у цілому Захід думали про забезпечення своєї енергетичної безпеки, оскільки держави ісламського світу контролюють найбільшу частину нафтових світових запасів. Підтримуючи мусульман на Балканах, Захід побічно завойовував розташування багатих нафтою ісламських держав. Іншими словами західна політика на Балканах із самого початку будувалася виходячи зі своїх політичних інтересів, а не з позицій примирення сторін і врегулювання конфлікту, що розпалюється.
Югославська криза продемонструвала на скількох далеко просунулися американці на шляху до воєн майбутнього:
· ведеться пошук нетрадиційних форм застосування військової сили (наприклад, миротворчі операції),
· розробляється теорія і практика обмеженої війни, у ході якої уражається лише те, що самому Заходу без потреби (збереження злітної смуги приштинського аеропорту тому приклад).
· ударними темпами створюються високоточні засоби поразки, ведуться дослідження в області зброї, що не руйнує, (наприклад застосування в Югославії зброї, що тимчасово виводить з ладу енергетичні системи).
«Союзницька сила» задумувалася як безкровна операція по виведенню з ладу системи керування країною. Передбачалося, що демонстрація можливостей західної зброї зломить бажання народу і режиму пручатися. Перший місяць вона дійсно була такою. Високоточна зброя (ВТО) складало 95% від застосовуваних засобів поразки. Ніколи в історії людства такі масштаби напади не супроводжувалися настільки малими жертвами. Однак на початку травня положення різке змінилося. Не досягши ні політичних, ні військових результатів, більш того спровокувавши гуманітарну катастрофу в Косово, керівництво НАТО повернулося до перевіреним часом рецептам тотальної війни. У результаті частка ВТО складала 35%. Навряд чи є випадковим збігом, що Мілошевич капітулював після того, як почалося масоване знищення системи енергопостачання, характерне для традиційних воєн на поразку.
В оцінках цієї операції НАТО у світовому співтоваристві існує розкид думок. Але поступово на Заході складається новий підхід, заснований на приматі космополітичних прав людини над міжнародним правом, що спирається на фундаментальну категорію державного суверенітету. Існує розбіжність, якщо не пряме протиріччя, між правилами світового порядку, покладеними в основу Статуту ОООН і правами, сформульованими в Загальній декларації прав людини – другій опорі життєдіяльності. Статут забороняє застосування сили, що порушує державний суверенітет. Декларація ж захищає права індивідуума від державного придушення. Проблема «гуманітарного втручання» виникає з цієї розбіжності. У цей «зазор» і «утиснувся» блок НАТО зі своєю операцією в Югославії.
Югославська криза вкрай ускладнила і без того заплутані в той час російсько-американські відносини. Росія заморозила політичні і військові контакти з НАТО. У заяві Ради по зовнішній і оборонній політиці Росії бомбардування Югославії розцінювалися як агресія НАТО проти суверенної держави. У ньому говоритися про те, що «якщо Росія втягнеться в конфлікт, ймовірна і сама небезпечна ескалація – на рівень глобального конфлікту».[6] Зупинив ескалацію цієї кризи здоровий глузд і розуміння того, що «якщо в результаті югославської трагедії вибухнути ядерна війна, її жертвою стануть усі народи Югославії і всі інші народи світу. Чи готові ми піти на це для того, щоб зберегти авторитет НАТО чи престиж Росії?»
Військова акція НАТО проти Югославії викликала саме гостре і небезпечне протистояння Москви і Вашингтона не тільки за період після закінчення холодної війни, але, мабуть, з часів Карибської кризи.
В основі Югославський кризи лежав конфлікт, головна причина якого – протиріччя між ростом національної самосвідомості, з однієї сторони (албанської в даному випадку), і бажанням зберегти територіальну цілісність, з іншої сторони (сербів). Косовський конфлікт подібний сотні таких же, але відрізняється особливою опуклістю проблеми в силу конкретних історичних особливостей: Косово для сербів те ж, що Куликове поле для росіян. Але все-таки нема рації в історичному виправданні претензій на ту чи іншу землю – її долю повинні вирішувати живучі на ній люди.
Розпад Югославії викликав безліч територіальних конфліктів, що вилилися у воєнні дії, етнічні чищення, утиски по конфесіональній ознаці. Конфесіональні групи були учасниками конфліктів у Сербії, Хорватії і Косово (мусульмани і християни), Відбувалося накладення національних, політичних і конфесіональних факторів. Процес розвалу Югославії почався зі скасування автономного статусу Косово в рамках Сербії але крім того, ініціаторами розвалу Югославії серед інших виступали хорвати, при цьому особливий упор був зроблений на католицизм як свідчення європейської ідентичності хорватів, що противопоставили себе іншим православним і мусульманським народам Югославії.
Югославська криза виникла не раптом, а виріс із тривалого регіонального конфлікту, що міг перерости в глобальний конфлікт. У результаті тривалого процесу переростання конфлікту в збройне зіткнення сторін і неможливості світового співтовариства примирити сторони і знайти рішення кризи мирним шляхом, криза переріс у воєнні дії НАТО проти СРЮ. Військова акція НАТО проти Югославії викликала саме гостре і небезпечне протистояння Москви і Вашингтона не тільки за період після закінчення холодної війни, але, мабуть, з часів Карибської кризи.
Внутрішній конфлікт у Косово, який призвів до Югославської кризи, міг обернутися зовнішнім конфліктом між США і Росією. Цей конфлікт припав на час, «коли став розростатися системну геополітичну кризу, викликана розпадом СРСР, яка привело до процесу світового перерозподілу центрів сил. Наслідок цього перехідного етапу в тому, що Росія – уже не імперія, а США ще не імперія, але США вважають, що вони вже імперія, а Росія – що вона ще імперія, тобто Росія і США помиляються у своїх можливостях впливати на інший світ». Переоцінка своїх можливостей і бажання зберегти престиж могли поставити увесь світ на межу катастрофи.