Приведений епізод наочно показує, що однієї з цілей проголошення хатт-і хумаюна 1856 р. було придушення національно-визвольного прямування нетурецьких народів за допомогою нових, ненасильницьких засобів. Проголосивши рівність прав мусульман і немусульман, турецький уряд намагався примирити з турецьким режимом тих його підданих, що відчували найтяжкий національний утиск. Що ж стосується створення автономної болгарської церкви, то в цей час турецький уряд заперечував проти цього з остраху послабити центральну владу в Болгарії і підсилити прагнення болгар до політичного звільнення.
Інспекційна поїздка, що виявила ряд зловживань місцевої турецької влади стосовно болгарського населення, дала Мідхату багатий матеріал для міркувань про методи керування провінціями.
У 1858 р. Мідхат, залишивши службу, відправлявся в подорож по Європі. Він відвідав Париж, Лондон, Брюссель і Відень, щоб, за його словами, вивчити основи життя європейських країн і причини їхній процвітання. Подорож не могла не зробити враження на Мідхата, усього за рік до того що відвідали Болгарію. У його пам’яті ще були свіжі анатолійські і сірійські враження. Контраст був занадто разючий. Подорож по Європі, безсумнівно, зміцнило переконання Мідхата, що Османської імперії необхідні діючі реформи, і не на папері, а на ділі.
У Європі Ахмед Мідхат пробув півроку. Після повернення в Стамбул він обійняв посаду головного секретаря Вищої юридичної ради, а в 1861 р. був призначений губернатором Нишського ейалета й одержав титул ори. Мідхату представилася, нарешті, можливість здійснити багато чого з того, у чому він бачив нагальну потребу.
Одним із перших заходів Мідхат-паші в Ніші явилося скликання найбільше впливових представників мусульманського і християнського населення краю для обговорення питання про положення в ейалеті. Учасники ради висловили невдоволення відсутністю доріг, що робило надзвичайно скрутну доставку на ринок продуктів сільськогосподарського виробництва, а також надзвичайно великими податками і важкою повинністю по утриманню турецьких військ, розквартированих у краї. Це були претензії в основному заможне частині жителів ейалета, але частково і всієї маси підвладного туркам населення.
Не припиняючи збройного придушення антитурецьких виступів, тобто діючи давно випробуваними засобами з метою зберігання турецького панування в цьому районі імперії, Мідхат-паша одночасно почав ряд мір, що виділили його з числа турецьких адміністраторів, що відрізнялися крайньою пасивністю і байдужістю до потреб розвитку краю. Так, було почате будівництво доріг, що сприяло деякому пожвавленню торгівлі в ейалеті. Мідхат обіцяв населенню простити податкові недоїмки за два роки і навіть декілька зменшив деякі податки. У невеличкому містечку Шаркей у листопаді 1863 р. він заснував першу в Османській імперії селянську позичкову касу. Для частин військ, що знаходилися в нальоті, він настроїв казарми, що помітно поліпшило положення місцевого населення. У Ніші Мідхат-паша створив перше в Туреччині добродійний заклад, що одержав широку популярність за назвою «ислаххані». Тут діти-сироти могли одержати утворення і навчитися ремеслу.
У Нишському ейалеті намітилися основні риси властивого Мідхату стилю керування, що декілька відрізнявся від традиційного стилю турецької влади. Мідхат-паша зробив першу спробу створити більш сприятливі умови для економічного розвитку османської провінції з метою зміцнення тут турецького панування. На його думку, не насильницькі засоби в першу чергу, а реформи найбільше повно відповідали задачі придушення національно-визвольного прямування в імперії.
Досвід діяльності Мідхат-пашів Нишському ейалеті зіграв чималу роль у справі підготування закону про новий адміністративний розподіл Османської імперії. Першим кроком у цьому напрямку було створення Дунайського вилайета, що включило у свій склад велику частину теперішньої Болгарії. Закон розроблявся при особистій участі Мідхат-паші був виданий у 1864 р. Новий адміністративний устрій, що передбачав цей закон, ставило своєю ціллю укрупнення адміністративних одиниць, посилення централізації держави. На чолі Дунайського вілайета турецький уряд мав намір поставити правителя із широким навкруги повноважень. Їм був призначений Мідхат-паша.
Новий вілайет займав площу 91 624 кв. км, і в ньому мешкало біля двох млн. чоловік, у більшості немусульмани, представники самих різних національностей: болгари, албанці, греки, євреї й ін.
У законі 1864 р. були докладно викладені принципи 20 адміністративного устрою Дунайського вілайета. Він був розділений на санджаки на чолі з мутесаррифами, каза - на чолі з каймакамами, і карийе - на чолі зі старостами. Вілайет очолював генерал-губернатор, наділений як військової, так і цивільною владою.
При губернаторі, мутесаррифах, каймакамах і в карі створювалися, відповідно до закону 1864 р., куди поряд із чиновниками, призначуваними урядом, припускалися представники місцевого населення, останніх вибирало місцеве населення в рівній кількості від мусульман і немусульман. У адміністративну раду при губернаторі обиралося усього чотири члени: два мусульмани і два немусульманина. Така ж система була передбачена і для інших адміністративних рад. У функції рад входило обговорення питань, пов’язаних із керуванням відповідних адміністративних одиниць, їхнім благоустроєм, розвитком сільського господарства. Але вони не мали права втручатися в роботу судових органів.
Поряд з описаними адміністративними радами створювалася загальна рада вілайета, у який повинні були ввійти по чотирьох виборних представника від кажного санджака (два мусульмани і два немусульманина). Ця рада, що збиралася один разом у рік, мав право обговорювати питання, пов’язані з будівництвом, утриманням і охороною шляхів повідомлення вілайета, суспільних будинків, із розвитком сільського господарства і торгівлі, обкладенням податками. Кожному члену загальної ради вілайета ставилося в обов’язок повідомляти про потреби району, від якого вони були обрані. Свої рішення по тим або іншим питанням рада міг подавати через губернатора турецькому уряду.
По думці Мідхат-паші рівне представництво в радах мусульман і немусульман повинно було покласти кінець самоправності місцевої влади. Проте вже сама система виборів у ради несла в собі подібна самоправність. Положення про вибори передбачало обрання населенням вибірників, обмежене майновим, утворювальним і віковим цензом. Вибірники ж голосували за список осіб, поданий виконавчою владою. При цьому вибірники обирали більше число депутатів, чим це було необхідно, щоб турецькі влади могли вибрати з них тих, кого вважали найбільш для себе підхожими. Цікавий опис подібної системи виборів у ради дав російський консул Відині М. Банков у своїх повідомленнях за 1865 р. «...Каймакам Сабри-паша запросила до себе протоієрея Іоанн і просив його скласти йому список кандидата з міських болгар, більш багатих, що уміють вільно писати і читати на рідній мові. При цьому каймака зауважив протоієрею, щоб він не записав у число кандидатів болгар, подібних характером вигнаному звідси.
Природно, що при такій системі виборів членам. адміністративних рад від болгарського населення частіше усього ставали, у силу майнового цензу, що був достатньо високий, представники значної чорбаджійської буржуазії, чиї інтереси і повинні були захищати ради. Самий каймакам Сабри-паша був змушений визнати, що члени рад із числа болгар цілком не спроможні виражати інтереси місцевого населення. Крім того, вибори який повинні були проводитися щороку, у дійсності в більшості місць відбулися лише якось, при створенні нової адміністративної системи. Так, у Видині вибори в місцеву адміністративну раду не проводилися протягом трьох років, але після виборів склад ради не змінився, тому що особи, обрані в нього, цілком улаштовували місцеві турецькі влади.
У 1868 р. Вища юридична рада була розділена на два самостійних органи - Державну раду і Раду юридичних постанов. Усунутий із посади генерал-губернатора Дунайського вілайета, Мідхат-паша став головою Державної ради, що можна розглядати як визначене визнання нею реформа юрських заслуг в області державного керування.
На урочистому відкритті Державної ради султан Абдул Азиз виголосив промову, у якій, зокрема, сказав, що реформа державного керування заснована на суворому відділенні виконавчої влади від судової і цивільної від духовної, а державна рада явиться центральним дорадчим органом при султані. У роботі ради, заявив султан, візьмуть участь представники всіх народів османської імперії, незалежно від їхньої приналежності до тієї або іншій релігійній общині. Європейці, сучасники подій, що писали про турецький парламент 1877 р., оцінювали створення Державної ради як перехідний щабель у розвитку конституційного і парламентського режиму в країні, тому що рада укладала в собі, на їхню думку, зародок справжнього народного представництва.
Державна рада створювала деяку видимість участі в справах керування державою представників пригноблених національностей. У всякому разі його творці, зокрема великий візир Алі-паша, вважали за необхідне включити до складу ради немусульманських підданих у порядку здійснення їх правий, декларованих хатт-і хумаюном 1856 р. Сучасний турецький історик Тарик Туная назвав Державну раду моделлю парламенту в дрібному масштабі. На ділі це, звичайно, було далеко не так.
У раду ввійшли 28 представників мусульманської общини і 13 представників інших общин. Новий державний орган повинний був збиратися кожний рік. Немусульмани члени рада подавали різноманітні вілайеті. Тарик Туная пише, що перші провінційні представники, що відправлялися в раду, виїжджали в із столицю з великий помпезністю, їх проводжало схвильоване цією подією населення.