Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя. Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Лісницький (Миргородський) — і почали переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною
присягою. «Царское слово пременно не бьівает», — сказав Бутурлін.
Питання — чи приносили московські посли присягу, чи ні —
розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і дер-
жавний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і старшина, як акт рівнозначний з присягою царя.
Єдиний документ, в якому зберігся опис подій — це «Статейний список» Бутурліна — звіт, що його він подав царському урядові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за цілком вірний, бо він мас ознаки пізнішої переробки, а про неточність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Переяславській Раді зібрався «весь народ» і в церкві присягало «великое множество всяких чинов людей» — тоді, як відомо навіть імена тих, що присягали, разом 284 особи.
Сенс переговорів:
1) встановлено військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією Московського царя над Україною;
2) дано гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей Української Держави.
Отже, 16 січня 1654 року у Переяславі було підписано угоду про українсько-московський альянс, на підставі якої Україна приймала протекторат московського царя, залишаючись і надалі окремим державним організмом, зберігаючи свій політично-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси.
Але історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України і Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державності, стала пасткою для неї. Вона започаткувала той трагічний комплекс україно-російських відносин, який з вільного союзу зробив кайдани 300-літньої неволі і ворожнечі.
І все ж Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою. Історик не може оцінювати подій їх наслідками — лише причинами. Чим далі відходила Москва від духу і букви Переяславського договору, цупко тримаючись однак за цей зручний для неї трамплін для опанування Східною Європою, тим більшого значення надавала йому українська сторона. Бо навіть сфальсифікована, спотворена, знівечена й зламана Москвою, "Переяславська Конституція" (М. Міхновський), залишилася назавжди, кажучи словами великого українського патріота-державника XVIII століття (Пилипа Орлика ) "найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України".
Тепер можна впевнено сказати, що ідея незалежної України ввійшла у свідомість нашого народу, дев'яносто відсотків якого проголосували на референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність. Уже два роки існує на карті світу нова держава — Україна, яку визнала переважна більшість держав світу.
Історичний досвід, сучасні політичні, економічні, соціальні й культурні реалії, приклади цивілізованих країн світу переконують, що тільки така історична структура, як незалежна самостійна демократична держава може забезпечити народу гідне життя, економічне, соціальне і культурне піднесення, сприяти поступу, прогресу країни, її участі у розвитку цивілізації.
Імперська тоталітарна система є по суті кріпацтвом на державному рівні. Народ примушують віддавати результати своєї праці, свої матеріальні й духовні здобутки, і він не може (кажучи мовою політекономії) здійснювати розширене відтворення. В результаті руйнується економіка, занепадає господарство, країна відкидається на узбіччя цивілізації. В духовному, культурному відношенні відбувається денаціоналізація, зникає народ як історична та етнічна спільність зі своїм менталітетом, зникає мова, знищується культура. Це є втратою для всього людства, оскільки збіднюється його етнофонд.
Імперська система є найбільш жахливою і реакційною, антиприродною формою державно-політичного устрою, що існувала в історії людства. Імперія гальмує розвиток народів, не дає їм змоги займатися історичною конструктивною творчою діяльністю.
Ми є свідками могутнього історичного процесу відродження національної самосвідомості народів Східної Європи і колишнього Радянського Союзу, їх нестримного прямування до державної суверенності, прагнення народів іти нормальним шляхом прогресу, цивілізації, увійти в світове співтовариство. Але пресинг уламків імперських структур, інші історичні обставини призводять до того, що національно-визвольний рух розвивається у важких умовах, імперські сили розв'язують криваві збройні конфлікти. Але сам процес уже зупинити неможливо. Колесо історії не повернути назад.
Україна, пройшовши через віки поневірянь і страждань, стала нарешті незалежною самостійною державою. Саме Україна, відмовившись брати участь у будь-яких державних утвореннях і структурах на зразок Радянського Союзу, стала чинником його кінця, перекресливши спроби реанімувати імперію. Україна безкровним способом виборола можливість іти еволюційним шляхом, історично і природно, навіть біологічно виправданим, а тому оптимальним.
Список використаної літератури:
Апанович О.М. Гетьмани України та кошові отамани Запорозької Счі. – К.,1993.
Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т.ІХ. – Кн.1: Роки 1650–1654. – К.,1996
Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України/ Ред. Я. Грицак, О.Романів. – Львів: вид-во Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові, 1992. – 230 с.
Крип'якевич І. Соціально-політичні погляди Богдана Хмельницького. (До 300-річчя з дня його смерті) // Український історичний журнал. – липень – серпень 1957
Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком // Собр. Соч. – Т.1.– К.,1876. – С. 395–474.
Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. // Історичні джерела та іх використання. – Вип.7. – К.,1972. – С.161–169.
Субтельний О. Україна: історія/ Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького.- 2-е вид. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.
Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. –К., 1993
Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. – Кн.1. – Дніпропетровськ, 1996.
Яворницкий Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т.1–3. – Львів, 1990–1991.