Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літературний критик і філософ, аристократ за походженням Е. Дембовський (1822—1846). Щоб привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27 лютого вирушила з Кракова на зустріч із людністю навколишніх сіл. Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріотів, у тому числі й Е. Дембовський.
Незабаром повстання пішло на спад. Під час його остаточного придушення Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії. Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця територія передавалася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства Краківського.
Майже одночасно із Краківським повстанням розпочалися стихійні антипоміщицькі виступи селян у Західній Галичині. Повстанці громили маєтки магнатів, захоплювали їхні землі. В цілому під час цього виступу було знищено понад 450 маєтків, загинуло близько 1 тис. осіб. Австрійська влада вміло скористалася з антипоміщицьких настроїв селянських мас, спрямувавши їх проти повстанських загонів шляхти, що подекуди створювалися в Галичині, а також проти Краківської республіки. Таким чином, селяни, самі того не усвідомлюючи, сприяли поразці повстання, а жертви з обох сторін на тривалий час затримали налагодження взаємодії між селянами і землевласниками. Протягом короткого часу австрійський уряд шляхом незначних поступок ліквідував селянський рух у Галичині.
Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях викликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848— 1849рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 p., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообіцяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбулись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах. Однак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського населення Галичини. Як наслідок — українсько-польські суперечності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, дізнавшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт розкріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекреслила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі польські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяльність.
Найбільшого розмаху революційні події набули в Познанському великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися надання широких повноважень Великому князівству: відновлення польської мови в школах і установах, а також формування польського військового корпусу.
Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією — примусили прусський уряд погодитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею зазнала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запропонували поділити Велику Польщу на дві частини — польську і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх повстання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848— 1849 pp. польський національно-визвольний рух пішов на спад.