Суспільно-політичні рухи в 1919-1939 рр.
ПЛАН
Лібералізм і консерватизм, їх пріоритети і соціальна база.
Утворення, цілі, тактика комуністичного руху.
Зародження та ідейні засади італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму.
Національно-визвольний рух.
Робітничий і соціалістичний рух після І світової війни.
Лібералізм - політична течія, теорія, яка має на меті ліквідацію і пом'якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо особи. В економіці виступає за принцип вільної торгівлі, ліквідацію митних бар'єрів.
Провідним напрямом суспільно-політичної думки у розвинутих країнах світу став лібералізм (від лат. liberalis - що стосується свободи, притаманний вільній людині. Лібералізм сформувався і утвердився в європейських країнах у період розвитку капіталізму «вільної конкуренції» у другій половині XIX ст. Його характерними рисами є космополітизм, толерантність, гуманізм, демократизм, індивідуалізм, наголос на самоцінності особистості. У політичному плані він ґрунтується на визнанні прав людини, поділу влади свободі вибору занять, вільній конкуренції, об'єднує прихильників парламентарного устрою, буржуазних свобод, насамперед свободи підприємництва.
Головна цінність за лібералізмом - свобода, яка ^зглядається як шлях до щастя і досконалості людини.
Інтереси суспільства вторинні щодо інтересів ЛЮДИЕ Ліберали прагнуть створити у суспільстві такі умови, я дали б змогу громадянам реалізувати свої здібності. Згідно з їх поглядами, людина - вільна істота, підвладна лише самій собі. На свій розсуд особистість може ста ким забажає, а не тим, ким змушують стати походжень стан, класова приналежність, релігія. Функції держави зводяться до забезпечення умов для реалізації цього положення.
Економічні пріоритети лібералів - вільна і необмежена ринкова конкуренція, недопустимість впливу на ринок з боку держави. Держава повинна створювати умови д; вільної конкуренції. Соціальною: базою лібералізму дрібні й середні власники, інтелігенція. Один з найвидатніших діячів лібералізму початку XX ст. - англійський прем'єр-міністр Д. Ллойд-Джордж.
Консерватизм - теорія, що намагається поєднати прогрес у суспільстві з традиційними цінностями, які не повинні змінюватися.
2. Консерватизм (від лат. conservo - зберігаю охороняю) - напрям у суспільно-політичній думці, ц виник у XVIII ст. як негативна ; відповідь (реакція) І події Великої французької революції. Консерватизм можна визначити як сукупність поглядів феодальні аристократичної реакції - критика ідей Просвітництва, захист феодальних устоїв і дворянсько-клерикальних привілеїв тощо. Його соціальною базою є земельна аристократія і крупна торговельна буржуазія, які принципі приймають капіталістичний лад західного суспільства, проте чинять опір деяким новим, сучасним формам і тенденціям його розвитку.
Для консерваторів інтереси суспільства стоять виш інтересів окремої людини. За їх поглядами, суспільств розвивається гармонійно і природно його порядки людині не треба змінювати. Політика має бут: підпорядкована релігійній моралі, а існування аристократії є запорукою розумного суспільного устрою Володіння власністю відіграє головну роль у досягненні особистої свободи і у захисті соціального порядку. Класичним взірцем консерватизму є консервативна партія Великобританії.
Комунізм - політична теорія, в основі якої закладено ідею такої організації суспільства, котра дає можливість всім і кожному всебічно реалізовувати свої можливості за умов свободи й суспільної корисності.
1. Основною причиною поширення кому стичного руху, зростання кількості комуністичних партій було погіршення становища робітничого класу в період зростання монополістичних форм господарювання в індустріальний період розвитку суспільства.
2. Стратегічна мета руху - побудова чи перехід до комунізму шляхом пролетарської революції. Під комунізмом розумілося безкласове суспільство, в якому приватна власність була б усуспільнена і припинилася експлуатація людини людиною. Оскільки пролетарська революція, з точки зору основоположників марксизму, мала відбутися у всьому світі, існувала необхідність координації діяльності комуністичних партій світу. У другій половині XIX ст. для цього утворено Перший Інтернаціонал.
3. Комуністичні партії - ліві партії, своєю метою проголошують захист прав та інтересів найманих працівників, людей, які не мають приватної власності та визискуються буржуазією (між гаслами і програмами комуністичних партій, коли вони борються за владу, і політичною практикою цих партій, коли вони цю владу здобувають, існує, як засвідчив історичний досвід, велетенська різниця}. Ідейною основою руху є доктрина марксизму - вчення німецького філософа, економіста XIX ;ст. К. Маркса."
Фашизм - крайня права тоталітарна національна політична течія, що виникла у 20-х роках ХХ ст.. як реакція на події Першої світової війни, являє собою відкрито терористичну диктатуру.
В умовах загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах Європи після Першої світової війни особливої популярності набули радикальні рухи. Лівий радикалізм набрав форми комуністичного руху, правий фашизму (в Італії) і нацизму в Німеччині. Іншою причиною появи фашизму на політичній арені Європи був жах правлячих кіл Перед встановленням комуністичної диктатури у своїх країнах. Соціальною базою фашизму стали люмпенізовані маргінальні верстви населення, дрібна буржуазія, яка розчарувалась у демократії. Чисельність цих верств у період нестабільності! (1918- 1923) і економічної кризи (1929 - 1933) значно1 зросла.
Само слово «фашизм» означає «в'язанку хмизу», що символізувала силу згуртованих єдиною метою людей, Першим у XX ст. використав цей термін Б. Муссоліні, який створив «Союз боротьби» у 1919 р.
В економічному відношенні фашизм призвів до надмонополізації економіки, що відповідало інтересам монополістичної буржуазії, до посилення експлуатації. У політичному - до встановлення диктатури фашистської партії та її вождя (фюрера - в Німеччині, дуче - в Італії, каудильйо - в Іспанії), заборони всіх партій, організацій, профспілок, молодіжних рухів, крім фашистських. У культурному відношенні фашизм призвів до надмірного вихваляння національних особливостей, культурної автаркії (відособлення), переслідування прогресивно мислячих діячів. У міжнародних відносинах - збройної агресії проти незалежних держав.
Національні особливості фашизму:
в Італії фашизм зародився і здобув владу раніше, ніж в інших країнах (1922); влада була передана фашистам в результаті політичного тиску на уряд і короля;
у Німеччині влада до фашистів перейшла законним шляхом - після виборів, тут мала місце крайня форма фашизму - нацизм;
в Іспанії фашистська диктатура була встановлена пізніше, ніж в інших країнах, у результаті громадянської війни, і протрималася найдовше (до 1976). Встановленню фашистської диктатури допомагали Німеччина та Італія.
Фашизм і комунізм, за всієї несхожості, - крайні антидемократичні та антицивілізадійні рухи, оскільки виступають проти основних здобутків сучасної цивілізації - демократії і свободи особи. З точки зору британського історики і соціолога К. Поппера поява цих рухів у XX ст. є реакцією суспільства на перехід від «закритого суспільства» до «відкритого».
Комуністична доктрина перебільшує і абсолютизує соціальний фактор у розвитку суспільства - історія представляється як суцільна боротьба класів, а фашизм - природний фактор. З точки зору фашистів історія - ніщо інше, як боротьба рас за панування над світом.
Національно-визвольний рух - рух за визволення власного народу з-під гніту іншої держави.
Національне питання - це питання про відносні: й між націями в багатонаціональних країнах, зокрема мі к націями країн-метрополій і залежних країн (колоній, підмандатних територій). Національне питання в ході боротьби за національне визволення набуває особливої гостроти із зародженням національно-визвольних рухів. На початку XX ст. особливо гостро воно стояло у найбільших багатонаціональних країнах Європи - Австро-Угорській, Російській імперіях. Небажання правлячих верхівок цих країн справедливо вирішити національне питання призвело до розпаду цих держав. Однак російським більшовикам на початку 20-х років вдалося призупинити цей процес, оскільки вони пішли на деякі поступки національним рухам і національним почуттям народів «окраїн».
Не менш гострим це питання було і в найбільших країнах-метрополіях - Франції, Великобританії, Бельгії, Португалії, Іспанії, Італії. Проте національно-визвольні рухи в колоніях у цей період тільки зароджувалися, і у першій половиш XX ст. їх боротьба не дала відчутних результатів. Тільки Британська імперія з 1931 р. поступово, мирним шляхом починає перетворюватися на Британську Співдружність Націй.
Метою національно-визвольного руху є самовизначення народів у залежних країнах, їх національне і соціальне визволення. Залежно від рівня самовизначення ці рухи можна поділити на автономістські, що домагаються для свого народу певної форми політичної чи культурної автономії у межах існуючої держави, і самостійницькі/ які ставлять за мету здобуття повної незалежності і відокремлення від метрополії. За методами досягнення мети рухи поділяються • на насильницькі і ненасильницькі. Класичний ненасильницький рух - кампанія громадянської непокори в Індії, очолювана М. Ганді.
У XX ст. національно-визвольний рух охопив Європу, Азію, Африку, Латинську Америку, тому багато істориків взагалі характеризують це століття як «століття націоналізму».
До зростання національно-визвольного руху в колоніях призвели такі фактори:
• економічний: в роки Першої світової війни у цих регіонах стала швидко розвиватися промисловість, з'явилася й посилила свій вплив у суспільстві національна буржуазія, збільшилася експлуатація і погіршилося становище мас, що призвело до зростання руху за соціальне визволення робітників і селян;