Духовна культура скандинавів епохи вікінгів (стр. 1 из 3)

Духовна культура скандинавів епохи вікінгів

План

1. План

2. Скандинавська міфологія та релігія.

3. Мистецтво вікінгів.

4. Висновок

5. Література.

Вступ

Скандинавська міфологія – це, перш за все міфологія вікінгів, воїнів, військових вождів, конунгів. На протязі століть вона створювалась саме ними та носила, в основному, бойвий характер. Військові походи були одним із основних джерел поповнення багатства та процвітання країни. Кліматичні умови не сприяли розвитку землеробства та скотарства. Тому боги в них ділилися, в основному, на дві великі групи: покровителі війни, битв та покровителі плодороддя.

Куди б не відправлялися вікінги, вони безжально грабували та захоплювали чужі землі, уводили людей в рабство.

Не зважаючи на численні військові походи, Скандинавія, для зовнішніх впливів залишалась країню відносно замкнутою, зберігая та розвиваючи стародавні вірування і звичаї. Перехід до християнства пройшов піздно. Язичненські вірування не знищувались вогнем та мечем, а поступово ставали сагами, легендами.

Скандинавська міфологія та релігія

Майже всі відомості про дохристиянську релігію в Скандинавії містятся в християнських писемних джерелах, а найбільш повні з них з’явились лише через багато століть після запровадження християнства. Самим важливим джерелом є вірші про богів в “Старшій Едді”, створенній в 1200-х роках, а також книга Сноррі Стурлусона про мистецтво складання віршів, що відноситься приблизно до 1220-м рокам. Тут зібрана вся скандинавська міфологія, якою вона могла бути записана через 200 років після введення християнства. Деякі відомості, що належать дохристиянському періоду, містяться в описах арабських мандрівників, в розповідях західноєвропейських християн, в піснях скальдів, а також в написах на рунічних каменях. Окрім цього, данні про язичні традиції та звичаї можно почерпнути з древніх законодавчих актів та поміщених там заборон. За допомогою археології можна дізнатися про обряди захоронення, про язичні пам’ятки, про символи богів і жертвоприношення. Уявлення про церемонії та ритуали часів язичництва дають маюнки та зображення, які далеко не в усіх випадках піддаються точному толкуванню, хоча й підтверджують деякі історії про богів. Географічні назви можуть повідати про популярність тих чи інших богів в різних місцях Скандинавії. Таким чином, картина дохристиянських вірувань та форма їх вираження в значній мірі складається з відомостей почерпнутих з різних джерел і повідомлених людьми зовсім іної релігійної орієнтації. Вірогідно саме цим і пояснюється факт, що отримані знання є декілька протиречимими, розпливчастими та примітивними.

Згідно “Молодшій Едді”, на початку була Світова Безодня – Гінунгагап (Ginungagap). Всередині її на півночі знаходилась, студена, туманна, пустинна країна під назвою Нільфхейм (Nilfheimr, “темний світ”); на півдні – спекотна країна Муспелльсхейм (Muspellsheimr, “вогняна країна”), де правив вогняний велетень Сурт (Surt, “чорний”), озброєний пламеніючим мечем. Посередині Нільфхейма било велике джерело всіх рік Хвергельмир (Hvergelmir, “киплячий котел”). Найпівнічніша частина Ніфльхейму, скована страшним холодом представляла сбою льодові поля і гори, що виникли з вод Елівагара (Elivgar, “бурні хвилі”) – ріки, що протікала там з початку світу. Води Елівгара були отруйними, і, коли вони застигли, отрута інеєм виступила на поверхню. Там, де димний жар Мспелльсхему зустрічався з отруйною стужею Ніфльхейму, іней підтаяв, і виник велетень, за подобою схожий з людиною. Звали його Імір (Ymir) або Аургельмир (Aurgelmir). Імір почав потіти, і під його лівою рукою виросли чолвік та жінка; одна нога зачала з другою сина: так з’явилося плем’я інеїстих велетнів. Іміра викормила молоком первозданна корова Аудумла (“кормилиця”), також виникша із інею. Корова лизала льодові брили, на смак солоні: к кінцю першого дня з льоду в тому місці , яке вона лизаза, виросло людське волосся; на другий день – голова; на третій день виникла людина. Це був Бурі (Bri, “родитель”) вродливий собою, високий, могучий. Сином його був Бор (Borr, “народженний”), який взяв в дружини велетеньшу Бестлу (Bestla), дочку Бельторна (Bltorn). Синами Бора та Бестли були Одін, Вілі та Ве. Сини Бора посварились з древнім велетнем Іміром, і троє синів Бора вбили його. З рани хлинув такий потік крові, що в ньому потонули всі інші інеїсті велетні, окрім Бергелмира ( Bergelmir, “ревучий як ведмідь”) та його дружини. Одін, Вілі і Ве жбурнули тіло Іміра в найбільш глибоке місце Гінунгагапу і зробили з нього землю: з крові велетня – море і всі води; з плоті – саму землю, з кісток та зубів – гори, валуни та каміння. Немов черв’яки, виповзли з земляної плоті карлики-цверги, схожі на маленьких людей. З черепа Іміра сини Бора зробили небесний звід, кути якого підтримували чотири карлика, - сторони світу. Земля була округла, заключена в кільце океану. По берегам океана сини Бора відвели землі велетням (Єтунхейм, “країна велетнів”), а весь світ в глубині суші відгородили стіною з повік Іміра та назвали цю цитадель Мідгард (Migarr, “средизем’я”).

Створення роду людей: в Молодшій Едді сказано: “Йшли сини Бора берегом моря й побачили два дерева. Взяли вони ті дерева й зробили з них людей. Перший (Одін) дав їм життя та душу; другий (Вілі) – розум й рух; третій (Ве) – тіло й мову, слух і зір. Дали вони їм одежу та імена: чоловіка нарекли Ясенем (Askr), а жінку – Вербою (Embla). І від них-то й пішов рід людський, поселений богами в стінах Мідгарда”.

Світ уявлявся скандинавам, як ясень Іггдрасиль (Yggdrasill). Гілки Іггдрасиля простерті над усіма світами й піднімаюсться вище неба. З трьох його коренів один – в світі богів, другий – в світі інеїстих велетнів, третій в Нільфхеймі. Під останнім коренем знаходиться виток всіх рі, Хвергельмир, а дракон Нідхьогг (Nihggr) підгризає цей корень знизу. Під коренем, котрий зміїться до інеїстих велетнів, журчить джерело Міміра, названий так по його стражу, надприродним створінням Міміром (Mmir) – архетипу мудрості. Під тим коренем ясеню, що закінчується в небесах, є ще одне джерело, священний – Урд (Urr). Біля нього живуть три сестри-норни, богині долі. Білка на ім’я Рататоск (Ratatoskr, “гризозуб”) снує вверх-вниз по стовбуру, переносячи бранні слова від орла, що живе на верхівці, дракону Нідхьоггу. Чотири олені – Даін (Dinn), Двалін (Dvalin), Дунейр (Duneyrr) і Дуратор (Dratrr) – бігають по суччям ясеню, об’їдаючи листя й кору. Рани, які наносять Іггдрасілю олені, дракон Нідхьогг й інші змії, заліковують норни: черпаючи з джерела Урд воду, змішану з багном, і поливають ясеня, щб гілки його й корні не зачахли й не засохли.

Важливу згадку можна знайти в еддичній пісні “Пророцтво Вельви”: “ . І дев’ять знаю земель – всі дев’ять від древа рубіжу корня земного .” “Дев’ять земель” – це світи асів, ванів, світлих альвів, темних альвів, людей, велетнів, синів Муспелля, мертвих та, вірогідно, карликів-цвергів.

Іггдрасіль треба розглядати як структурну основу матерії Всесвіту. Коли Іггдрасіль зідрогнеться – гряне кінець світу, Рагнарок (Ragnark). По міфу, Іггдрасіль є опорою дев’яти світів, аналог різноманітних стовпів і колон, фігуруючих в міфах багатьох нерідственних народів – від стародавніх єгиптян

до південноамериканських племен.

Якщо вірити Сноррі Стурлусону, порядок творіння був таким: після вбивства Іміра сини Бора створили землю, моря, небо, країну велетнів, Мідгард, хмари, людей та, нарешті Асгард, житло богів. Це висока цитадель в середині Мідгарда, стіни й башні якої досягають хмар, цитадель захищена від велетнів високими бастіонами й крутими скелями, але коріння її все ж в землі. Всі боги (окрім Тора, бога-громовика) по райдужному мосту Біврьост (Bifrst), який іноді називають Мостом Асів, кожний день з’їзжаються до джерела Урд, де вершать суд.

В Асгарді величезна кількість дивних палат, але самий знаменитий чертог зветься Вальхалла (Valholl), тобто “чертог вбитих мужів”, що героїчно загинули на полі брані. Доступ в Вальхаллу перегороджує ревуча ріка Тунд (Tundr) і заперті ворота Вальгрінд (Valginr). Сам чертог величезний, в ньому 540 дверей, в кожну з яких плечем до плеча можуть пройти 800 героїв. Вбиті воїни без складнощів пізнають ці палати, тому-що стропила їх – списи, стеля з шоломів й щитів, а скамьї покриті кольчугами.

Люди, які населяли північний-захід Європи в епоху переселення народів, називали підземний світ, царство мертвих, словом halja, яке спочатку тлумачилось як “місце потаємного схову”, тобто могила. В стародавньонорвежському це слово стало звучати як hel, і норвежці уявляли собі Хель як обитель туману й холоду. Згідно легендам епохи вікінгів, ті хто не обраний для Вальхалли, уходять в Хель, де ведуть жалке життя до самого Рагнарока; в цей день легіони мертвих вийдуть з Хеля і під проводом Локі (Loki) виступлять проти богів.

Описи Хеля доволі бідні. Вхід в Хель – похмура печера серед скель та прірв. По деяким легендам, стереже цю печеру жахливий пес на ім'я Гарм (Garmr), до настання Рагнарока, що сидить на ланцюзі. Далі по дорозі в Хель тече річка Гьелль (Gjll, «жахлива»). Міст через Гьелль охороняє діва Модгуд (Mgur). За мостом – брами Хеля; господиня тамтешніх палат – виродок Локі – теж зветься Хель. Етунхейм (Jtunheimr), країну велетнів, різні джерела поміщають в різні місця, хоча в епоху вікінгів домінують два варіанти: або «на сході», або на берегах океану, що оточує землю. Не випадково Етунхейм називається ще Утгард (Utgarr, «зовнішня межа»), тобто землі по берегах океану, відведені велетням синами Бору. Етунхейм вважався країною високих лісів, могутніх річок, величезних печер, велетенських гір і гігантських відстаней – іншими словами, все там було як в Скандинавії, тільки багато більше. Мідгард – це світ людей, розташований між Асгардом і Хелем, серед океану, в якому мешкає Світовий Змій. Шлях з Мідгарда в Асгард лежить через райдужний міст Біврест.

У епоху переселення народів стародавні мешканці півночі називали своїх богів асами (слово «ас» – ss – і означає «бог»). У Пролозі до Молодшої Едди Сноррі Стурлусон намагається звести слово «аси» до «Азії», можливо, грунтуючись на традиції, згідно якої культ деяких богів прийшов до Скандинавії з півдня, точніше – з Малої Азії. Мабуть, що боги дійсно прийшли з тих країв, тільки не аси, а інше божественне плем'я, в обох Еддах іменоване «ванами». Пришестя нових богів описане в міфології як війна асів і ванів, в якій не було переможця. У результаті дехто з асів (Мімір, Хенір) відступає в безвісність, тоді як божества-вани (Ньерд, Фрейр і Фрейя) входять в скандинавський пантеон нарівні з асами.