Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукра-
їнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демокра-
тичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підоз-
рам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом
схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Ро-
сійською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших
питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській органі-
зації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо
з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у кри-
тиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань
українців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії.
Помірковані. РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила помірко-
ваних українців, об'єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р.
з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальну
партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення со-
ціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федера-
тивної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побою-
вання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі україн-
ський рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним
професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього
стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх
лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демо-
кратичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною пар-
тією, дуже подібною до російських кадетів.
Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий
ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних,
політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше,
складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж,
оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консерватив-
на точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що зму-
шувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних
партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті
вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.
У 40-х роках XІX сторіччя в Україні оформлюються два головних напрямки соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та революційно-демократичний.
До ліберально - демократичного належали М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, М.Драгоманов. До революційно-демократичного - Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка та ін .
Ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку як в країнах Західної Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією та українським суспільством обумовлювалося наявністю авторитарного типу політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів національно-визвольного руху і внаслідок того - засиллям та популярністю радикальних течій.
Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша з них була пов’язана з намаганням відомого українського публіциста, історика, філософа М.Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях «Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії» (1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М.Драгоманов, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» - анархосоціалізм прудонівського зразку. За думкою М.П. Дрогоманова гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована «громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.
Суть концепції, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.
Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні із правами людини та свободою народу. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива і без національно-державного відокремлення від Росії.
Друга спроба переносу ліберальних ідей на український грунт мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності представників російської ліберальної течії в Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст. В цей час поширенню ліберальних ідей в нашій країні сприяли окрім М.Драгоманова, Б.Кістяківський (1863 - 1920 рр.), М.Туган-Барановський (1871 - 1919 рр.), М.Ковалевський (1871 - 1916 рр.) та ін.
Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:
* існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи;
* головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу;
* в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;
* визнання верховенства права в суспільному житті;
* пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;
* децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.
Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності усіх народів Росії.
Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.
Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.
Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з М.Грушевським здійснювали у 1918 - 1939 роках Р.Лащенко (1878 - 1929 рр.) та С.Шелухін (1864 - 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв’язки, зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С.Шелухін).
Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави.
У 30 - 50-х рр. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 - 1951 рр.) та І. Багряний (1906 - 1963 рр.). В.Винниченко у своїй головній праці «Конкордизм» спробував обгрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50 - 60-х р. І.Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму у всіх його виглядах та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.
В кінці XІX ст. в Росії та на Україні з'являється марксистський напрямок політичної думки, який був представлений творами Г.В.Плєханова (1856 - 1918 рр.), В.І. Леніна (1870 - 1924 рр.), П.Б. Струве (1870 - 1944 рр.), М.А.Бердяєва (1874 - 1948 рр.) та ін.
Головне місце у працях, які відносяться до цього часу, займає критика ідей ліберального народництва, особливо, положення про самобутній шлях Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна ступила на шлях капіталістичного розвитку.