ВЕЛИКОБРИТАНІЯ.
Політичний устрій
«Вікторіанська епоха» (правління королеви Вікторії з 1837 по 1901 р.) була періодом найвищого розквіту Великобританії, утвердження її на світовій арені як наймогутнішої держави, найбільшої колоніальної імперії з колосальним економічним потенціалом. У країні існувала конституційна монархія, парламентський лад і двопартійна система. В політичному житті відігравали провідну роль дві партії — консерваторів і лібералів. Консерватори відображали інтереси земельної аристократії і частини великої буржуазії. Ліберали користувалися підтримкою буржуазії і значної частини робітничого класу. Робітники усвідомили необхідність боротися за свої права мирним шляхом, і робітничий рух розвивався під керівництвом профспілок — тред-юніонів. Під їх тиском уряди консерваторів і лібералів проводили соціальні реформи і демократичні перетворення.
За двадцятилітнє правління консерваторів на чолі з Р. Солсбері були проведені реформи місцевого управління, надано право голосу жінкам, зменшився вплив земельної аристократії в графствах. Після нетривалого правління лібералів до влади знову прийшли консерватори. Уряд очолив Р. Солсбері. Головною постаттю в кабінеті міністрів став Дж. Чемберлен, який очолив міністерство колоній. Саме він керував активною колоніальною політикою Великобританії, був ініціатором англо-бурської війни (1899—1902).
Чемберлен Джозеф (1836—1914) — англійський державний діяч, міністр колоній Великобританії у 1895—1903рр. Один із лідерів партії консерваторів, ідеолог англійського колоніалізму.
У грудні 1905 р. влада перейшла до ліберального кабінету, в якому провідну роль відігравали радикали — Д. Ллойд Джордж і У. Черчілль.
Ллойд Джордж Девід (1863—1945) - англійський державний діяч, міністр торгівлі та фінансів, прем'єр-міністр Великобританії у 1916—1922 рр. Один із провідних лідерів Ліберальної партії. Боровся з соціалістичним і робітничим рухом, здійснював соціальні реформи.
Уряд лібералів перебував при владі до 1916 р. і саме з ним пов'язане поняття «буржуазний реформізм». Ллойд Джордж вважав за необхідне вжити заходів для подолання відвертого жебрацтва робітників, які можуть потрапити під вплив соціалістів і марксистів. Обійнявши посаду міністра фінансів, він у 1906—1911 рр. запропонував прийняти низку законів щодо умов праці й життя робітників. Уряд провів через парламент закон про трудові конфлікти, який забороняв підприємцям стягувати штрафи з тред-юніонів за збитки, заподіяні під час страйків, закони про безплатне початкове навчання, безплатне харчування в шкільних їдальнях для дітей з малозабезпечених сімей. Окремими законами обмежувалася праця у нічний час, а нічна праця жінок взагалі заборонялася. У 1906 р. був прийнятий закон про компенсацію у разі непрацездатності, який поширювався на всі категорії працюючих. У 1908 р. було встановлено 8-годинний робочий день (понадурочна робота оплачувалася додатково), а також закон про пенсійне забезпечення за віком для робітників, які досягли 70 років, компенсацію для безробітних у разі хвороби. Кошти для страхування надходили з державного бюджету, внесків підприємців і від самих робітників. Так були закладені основи широкого соціального законодавства.
Запропонований Ллойд Джорджем бюджет на 1909 р. передбачав 1% видатків на соціальні потреби і збільшення асигнувань на військово-морські сили. Видатки передбачалося покрити за рахунок збільшення податків на багатих підприємців, землевласників, спадщину, податків на тютюн, спиртні напої й поштові марки. Не дивно, що цей бюджет, який, за словами його автора, повинен був почати перерозподіл власності на користь народу, назвали «червоним», а консервативна палата лордів відхилила його. Боротьба Ллойд Джорджа з палатою лордів завершилася прийняттям палатою общин білля (законопроекту), за яким функції верхньої палати значно обмежувалися — бюджетні питання вона не розглядала, а відхиляти законопроекти могли лише двічі. Прийнятий утретє палатою общин законопроект автоматично ставав законом.
Економічний розвиток
На початку XX ст. Великобританія марно намагалася повернути промислову першість і монополію на світовому ринку, втрачені нею наприкінці минулого століття. Головна причина полягала в тому, що політика протекціонізму, яку проводив уряд, закрила внутрішній ринок Англії для іноземних товарів, позбавивши англійську промисловість конкуренції, що була стимулом для її модернізації. До того ж англійська промисловість мала в колоніях монопольне право на збут своєї продукції і вивіз дешевої сировини, що також перешкоджало впровадженню у промисловість нових технологій і досягнень науково-технічного прогресу. Промислова монополія, яка перетворила цю країну на центр світового промислового господарства («майстерню світу») і давала змогу виробляти третину світової промислової продукції, сприяла поступовій втраті англійською буржуазією стимулу для постійної модернізації промисловості й розвитку нових галузей виробництва, пов'язаних з досягненнями науково-технічного прогресу, оскільки традиційні галузі виробництва приносили значний прибуток. Накопичений капітал вкладався в заморську торгівлю і фінансові операції, де він швидко обертався і приносив значні прибутки. Власна ж промисловість отримувала незначні інвестиції.
І все ж на початку століття мав місце приріст промислової продукції, науково-технічний прогрес змінював структуру промисловості, посилювалася концентрація виробництва і капіталу. Але ці процеси відбувалися менш інтенсивно, ніж у США і Німеччині. Тому промислові товари американських і німецьких виробників не лише витісняли англійські зі світових ринків, а й завойовували внутрішній ринок Англії. Зменшувалася роль сільського господарства в економіці країни. Якщо на початку XIX ст. воно давало третину національного прибутку, то на початку XX — лише 6%. Значно скоротилися площі сільськогосподарських культур, оскільки більшість земель належала багатим лендлордам, які здавали їх в оренду фермерам, були байдужі до стану цих земель. Тому уряд намагався сприяти розвиткові дрібних землевласників. Різко знизилися ціни на сільськогосподарську продукцію, оскільки на ринках Європи було вдосталь дешевої пшениці зі США, Канади, Австралії й Аргентини. Саме звідти ввозилося продовольство в Англію. Промислове виробництво порівняно з першою половиною XIX ст. скоротилося вдвічі і становило в середньому 1,5% на рік. Англійські підприємці стали на шлях прискореної концентрації виробництва і капіталу, технічного прогресу, пошуку нових ринків і колоніальної експансії. У промисловості відбувалися структурні зміни: важка промисловість витісняла легку, в традиційних галузях застосовувалися сучасні технології, з'являлися нові галузі промисловості, відкривалися нові шахти, видобуток вугілля збільшився удвічі, але невпинно зростала його собівартість. Подібні процеси відбувалися і в текстильній промисловості. Відкриття нових ринків збуту стимулювало розвиток текстильного району Ланкашир. Однак собівартість продукції була високою, а технічне переоснащення проводилося повільно.
Швидкими темпами розвивалося машинобудування. З'являлися нові галузі — автомобілебудування, електротехнічна й хімічна промисловість. На початку XX ст. виникли могутні концерни у військовій промисловості — Віккерса і Армстрон-га. У 1908 р. було створено англо-іранську компанію з видобутку нафти. Новітні технічні досягнення впроваджувалися у суднобудуванні, яке стало головною галуззю промисловості Великобританії. У 1889 р. було прийнято закон про флот, згідно з яким різко зросли витрати на його розвиток. Великобританія всіляко намагалася утримати свою морську монополію, вбачаючи в цьому основу економічного процвітання й політичного панування в світі.
Зросли темпи концентрації виробництва і капіталу в суднобудуванні, на залізничному транспорті, в хімічній промисловості, машинобудуванні, виплавці сталі тощо. Менша інтенсивність цих процесів була характерна для вугільної і текстильної промисловості. З'явилися трести в легкій промисловості — тютюновій, соляній, миловарінні та ін. До того ж англійські монополії були неміцними, поступалися масштабами німецьким і американським.
Частка Великобританії у світовому експорті постійно зменшувалася, хоча вона залишалася найбільшим експортером, зростала конкуренція її товарам. Ввіз продукції і сировини з інших країн перевищив вивіз промислової продукції (вугілля, текстильних виробів, морських суден, машин тощо).
Втрачаючи промислову монополію, Великобританія проводила активну колоніальну політику, завершуючи територіальний поділ світу. Нові ринки збуту в колоніях давали можливість утримати провідні позиції в експорті традиційних галузей англійської промисловості. В Австралію та Африку вивозилася більша частина англійського одягу і взуття, в Індію — половина текстильних виробів. Колонії залишалися головними постачальниками продовольства й сировини в метрополію. Бавовна надходила з Єгипту та Індії, мідь — з Південної Африки та Австралії, кольорові метали — з Малайї, ліс — з Канади. У колонії вкладався англійський капітал. Він використовувався для будівництва залізниць, видобутку корисних копалин, утримання збройних сил тощо.
Колоніальна політика
Колоніальна політика відігравала важливу роль у політичному житті Англії. З XIX ст. Англія мала колонії в Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Вест-Індії, Західній і Південній Африці (Капська колонія і Натал), зміцнювався її вплив у Східній Африці. В економічну залежність від Англії потрапив Єгипет. У державах Близького і Середнього Сходу, на територіях, прилеглих до Індійської імперії, в Тихому океані, на Далекому Сході, в Малайзії Великобританія мала опорні пункти і бази для воєнно-морського флоту. Міцні позиції займав англійський капітал у Латинській Америці. В 1885 р. було проголошено англійський протекторат над територією Бечуаналенд поблизу Німецької Південно-Західної Африки. Золоті й алмазні копальні Трансваалю потрапили під контроль фінансової групи Ротшильдів. У східній частині Африки Великобританія отримала Уганду і Кенію. Згодом британські колонізатори встановили контроль за територією Сомалі. Активною була політика Великобританії в Китаї, де їй належала половина всіх капіталовкладень у китайські залізниці.