Існують приклади, коли писемні джерела допомагають встановити історичні реалії. До них належить проблема Русів, яких археологи та окремі, зокрема російські лінгвісти, шукають у Причорномор'ї і на середньому Дніпрі в сармато-слов'янському середовищі. На нашу думку, Літопис, Договори київських князів Рюриковичів з Візантією, Бертинські аннали та інші писемні візантійські та арабські джерела сприяють виправленню цього становища, що має місце в ранньосередньовічній історії східних слов'ян. Вони достатньо виразно свідчать, що київські князі з династії Рюриковичів за своїм походженням нормани, і саме вони в IX ст. принесли в Київ назву «Русь», що стала офіційною назвою очоленої ними східнослов'янської імперії Київської Русі.
Можна було б привести значно більше прикладів, які беззастережно свідчать, що складні проблеми етногенезу і ранньої історії взагалі, а в нашому випадку походження і давньої історії слов'ян, і слов'янських народів можуть бути успішно вирішені лише при уважному вивченні і співставленні усіх можливих джерел, зокрема писемних, археологічних, лінгвістичних та інших. Зрозуміло, що пошуки найраціональніших методичних підходів до кожного з них, завжди мають бути в центрі уваги дослідників. Довільна інтерпретація джерел в угоду політичним амбіціям ніколи не приводить до встановлення істини.
Інший аспект поставленої проблеми полягає в тому , що нас намагаються прив'язати, буквально прищепити до інших сусідніх народів, переконати нас і світову громадськість у тому, що ми – їх менша чи молодша частина, відмовляючи українському народові в самобутності його етнічного та історичного розвитку. Щоб вкластись у рамки дозволеного обсягу статті, не стану аналізувати всю ту велику лінгвістичну та історичну літературу, зокрема російську, де розглядається ця проблема. Скажу лише, що вона просякнута імперіоцентризмом. Ми вже розглянули основні праці з цього питання в роботі «Давні слов'яни», Київ, 1998. Але як приклад назву одну колективну монографію, випущену московським Інститутом слов'янознавства та балканістики в 1982 р. під назвою «Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья». Вона претендує на об'єктивність. Тут розглядається питання розвитку етнічної самосвідомості всіх західнослов'янських та південнослов'янських народів, навіть полабських слов'ян. Кожному з них присвячені окремі розділи праці. Лише три східнослов'янські народи ввійшли в один розділ під назвою «Формирование этнического самосознания древнерусской народности по памятникам древнерусской письменности Х – ХII вв.» Автори цього розділу А.І. Рогов та Б.Н. Флоря «доводять» існування давньоруської народності через утворення «Руської землі». Для них Русь – це давній етнонім іранського походження, що в Середньому Подніпров'ї уже з раннього середньовіччя визначав східнослов'янське надплемінне політичне утворення. Поглинувши всі інші східнослов'янські племена, воно, на їх думку, в період державності привело до виникнення єдиної давньоруської народності. Роботи, у яких це утворення трактується як зародження української державності, зрозуміло, не згадуються. Повністю замовчувані праці, у яких за Літописом назву «Русь» до Києва принесла династія князів Рюриковичів.
У 1999 р. у Москві вийшла монографія В.В. Сєдова «Древнерусская народность». Тут вже не через сарматський рід росомонів і через «Руську землю» як у Б.О. Рибакова доводиться існування давньоруської народності, а вводиться ще одна проміжна ланка «Русский Каганат». Він, на думку автора згаданої монографії, у VІІ – VІІІ ст. знаходиться на Лівобережжі Дніпра між Хозарією та плем'ям полян. Підстава: писемне джерело – журнал спостережень франкського уряду за етногеографічною ситуацією у Північному Подунав'ї, відомий у літературі як «Опис міст і областей Північного Дунаю», іменований «Баварським Географом», Це, правда, суперечить Літопису, який поселяє в тому регіоні Сіверян, що сіли «на Десні і по Сейму, і по Сулі і назвалися Сіверянами», але це автора не бентежить. Сіверяни, як відомо, представлені волинцівсько-роменською культурою, яка виникла на основі місцевих лівобережних пам'яток попередньої пеньківської культури, в інтеграції з правобережними старожитностями празько-корчацької культури, їх типологічний зв'язок фундаментальне доведений українськими та російськими археологами.
За В. Сєдовим волинцівську культуру створило не населення Подніпров'я, а вихідці із Самарського Поволжжя – носії іменьківської культури, відкритої там в останні десятиліття минулого віку. Про це, на його думку, свідчить наявність в обох згаданих культурах незначної кількості високоякісного гончарного посуду. Ця натяжка зроблена свідомо, бо загальновідомо, що цей посуд і на волинцівські поселення, і на іменьківські потрапив із Хозарії. Він визначає етнос хозар та їх торгово-економічні зв'язки із сіверянами, а не «Русский Каганат».
Ще М. Погодін у XIX ст. писав, що Лівобережжя Дніпра займало до татарської навали населення – предки росіян, яких після татарського іга замінили галичани, що прийшли сюди із західних областей України. Ця концепція була повністю розкритикована і спростована українськими вченими М. Максимовичем, М. Костомаровим, В. Антоновичем і , зокрема, М. Грушевським. Сьогодні у світлі нових, зокрема археологічних джерел, вона не може бути реанімована.
Концепції щодо території формування слов’ян. Склавини та анти – предки українського народу
Спроби віднайти історичну прабатьківщину слов'ян і зокрема українців робилися ще Нестором-Літописцем: «...По долгим же временам се сели суть славяне по Дунаеви, где ныне Угорская земля и Болгарская. От тех славян разойдетися по всей земле и прозвалася имени своими где сели, на котором месте». Припущення Нестора започаткувало одну з багатьох наукових концепцій — дунайську, пізніше обгрунтовану П. Шафариком, а нині підтриману О. Трубачовим. Стародавні дослідники — Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Иордан — дали поштовх і іншій концепції — вісло-дніпровській (Л. Нідерле, О. Шахматов, В. Петров та ін.), висловивши припущення, що територією розселення слов'янського племені венедів були піврічні схили Карпат та верхів'я Вісли. Має продовження нині й вісло-одерська теорія походження східних слов'ян, започаткована польськими дослідниками Ю. Костцієвським та М. Рудницьким і підтримана В. Сєдовим. Вона пов'язує походження слов'янських старожитностей із празькою культурою, колись поширеною на території Польщі.
Відроджуються і, здавалось би, забуті теорії кінця XIX ст., насамперед теорія азіатського походження слов'ян-українців. Згідно з нею, витоки східних слов'ян лежать у сармато-аланських, скіфських, тюркських ба навіть кавказьких племенах. Ключовим елементом азіатської теорії був етнонім «русь» — іранського, на думку її прихильників, походження. Сьогодні ця теорія, підсилена висновками американського вченого українського походження О. Пріцака, зажила новим життям і навіть розширила географію етногенетичного центру слов'янства-українства, пов'язуючи його то з волзькими булгарами, то з китайськими племенами.
За всієї серйозності аргументації вказана теорія, здається, має все ж політичне підґрунтя — намір віддалити Україну від Європи, довівши її азіатську ментальність. Можна було б і погодитися з цією позицією, адже вона базується на тому, що антропологічний склад українського населення включає тюркські та іранські компоненти, і це дійсно так. Проте, знаючи механізм формування етносу, сенс якого полягає не в урегулюванні співвідношення «своєї» та «чужої» крові, а у творенні духовності та соціальної комунікації (а вони в Україні оригінальні і не тотожні азіатським), важко прийняти азіатську теорію в цілому — як, між іншим, і норманську теорію.
Остання, також характерна для історіографії XIX ст., тепер має тенденцію до відновлення. В основному вона базується на абсолютизації топоніму «Русь», який трактується норманістами як етнонім слов'янства, введений варягами в період їх володарювання на київському столі. Факт варязької гілки князівського роду Київської Русі безперечний, як і безсумнівна його роль в соціально-політичному житті давньоруської держави. Але знов-таки перебільшується значення у процесі формування етносу окремих угрупувань людей, об'єднаних спільною ідеєю (за висловом О. Пріцака — банд; саме такою озброєною бандою і були вікінги).
Відродженню норманської теорії суттєво сприяла концепція Л. Гумільова, яка останнім часом дістає широке визнання, і зокрема його положення про утворення етнічних спільностей із консорцій (нестійких об'єднань людей — гуртків, сект, банд та ін.). Звичайно, сама ідея консорцій заслуговує на увагу, проте світова етнічна історія не дає підстав для їх абсолютизації, їхня роль скоріше зводиться до спрямування етнічних процесів на розбудову владних структур.