Периферійне місце в системі російської вищої школи займали народногосподарські навчальні заклади, що готували фахівців для промисловості і сільського господарства. Соціально вони були зорієнтовані в першу чергу на різночинно-буржуазний контингент студентів, що одержували середню освіту в реальних, технічних, гірських, сільськогосподарських, комерційних училищах. 15 інститутів готували інженерів для фабрично-заводської і гірської промисловості, шляхів сполучення, будівництва, телефонно-телеграфного зв'язку, електроенергетики.
До кінця XIX ст. ведуча позиція в інженерній освіті належала Петербурзькому (1828), Харківському (1885) технологічним інститутам і Московському технічному училищу (1830). Маючи по два відділення (механічне і хімічне), вони були пристосованідо вимог промисловості 70–80-гг. XIX ст. із дрібною і середньою фабриками, що панували в ній, яким був потрібний інженер-універсал.[2.3; 131]
Бурхливий ріст російської промисловості наприкінці XIX ст. зажадав не універсальної, а профільної підготовки інженерів по цілому ряді автономних спеціалізацій. 31 січня 1898 р. Комісія з технічної освіти Російського технічного суспільства ухвалила:»… найбільш доцільним типом вищих технічних навчальних закладів є політехнікуми, в яких молоді люди готуються до різних спеціальностей. З'єднання різних спеціальностей в одному навчальному закладі доставляє можливість спілкування між викладачами, це повинно плідно впливати на самий дух викладання, даючи йому велику і ширину, і глибину». У цей час у Російській імперії діяв тільки один «технічний університет» – Ризький політехнічний інститут (1862).
Ідея політехнізації інженерно-заводської освіти знайшла популярність у ділових колах. В офіційні інстанції спрямовуються клопотання торгово-промислової громадськості про відкриття політехнікумів у Варшаві, Владивостоці, Казані, Києві, Нижньому Новгороді, Одесі, Пермі, Петербурзі, Самарі, Тифлісі. Знайшла ця ідея прихильників і в урядових колах. У 1898 р. міністр фінансів С.Ю. Вітте провів через Державну раду закон про заснування політехнічних інститутів у Варшаві і Києві, а в 1902 г. в Петербурзі. У 1900 р. відкрився Томський технологічний інститут з політехнічною структурою. У 1907 р. заснований Донськой політехнікум у Новочеркаську. У 1914 р. приймається закон про Самарський політехнікум. Його відкриттю перешкодила війна.
Політехнічні інститути являли собою рухливу багатопрофільну структуру (4–6 відділень). Крім традиційних хімічного і механічного відділень вони мали і такі: металургійне, гірське електротехнічне, інженерно-будівельне, архітектурне, кораблебудівне, сільськогосподарське, інженерно-меліоративне, економічне (комерційне). Така гнучка організаційна структура порівняно легко коректувалася, доповнюючи новими відділеннями, підвідділами, спеціальними курсами.
Наприкінці XIX – початку XX ст. організаційні новації торкнулися і монопрофесійних інженерних шкіл, що готували кадри вищої кваліфікації для конкретних галузей промисловості – гірської, шляхів сполучення, будівельної, електротехнічної. Найстарші з них одержали нові статути, які більш відповідали вимогам сучасної виробничої діяльності. У 1904 р. у структуру Петербурзького гірського інституту (1773) були введені гірський (готував фахівців з геології, гірськодобуванні, рудничній справі), і заводський (готував металургів) «розряди». У Петербурзькому електротехнічному інституті (1886) уводяться відділення: електротехнічних, електромеханічне, телеграфів і телефонів, а в Інституті цивільних інженерів (1812) – і архітектурно-будівельне, інженерно-будівельне, інженерно-дорожнє. Істотну модернізацію перетерпіла навчальна програма Петербурзького інституту шляхів сполучення (1809), що готувало інженерів по будівництву й експлуатації залізниць, інших сухопутних, а також водних комунікацій, портових споруджень.
Більш «молоді» вищі технічні навчальні заклади пройшли через пошук нових форм їхньої організації, менш обтяжних, чим діючі, для скарбниці й прискорюючих процес інженерної підготовки. Мабуть, найбільш новаторським був проект відкритого в 1896 р. Московського інженерного училища відомства шляхів сполучення. До 1913 р. воно готувало студентів по укороченої трирічній (замість п'ятирічної) програмі й у кінцевому рахунку давало звання «практикант училища» і право обійняти посаду техніка на залізниці для проходження обов'язкової дворічної будівельної й інженерної практики (ст. 4). Після схвалення радою училища звіту про неї технік отримував звання «інженер-будівельник» (ст. 21) і право на здачу спеціального іспиту в Петербурзькому інституті шляхів сполучення для одержання звання «інженер шляхів сполучення» (ст. 17).[2.3; 132]
Експеримент, однак, не вдався. Залізниці неохоче прибігали до послуг «скоростиглих» техніків, віддаючи перевагу випускникам Інституту шляхів сполучення і політехнікумів. Втрачене популярність у молоді Інженерне училище в 1913 р. було реформовано в Московський інститут шляхів сполучення, ідентичний діючому в Петербурзі.
Аналогічний викладеному вище і настільки ж невдалий у кінцевому рахунку досвід був відтворений засновниками Гірського училища, відкритого в 1899 р. у Катеринославі. У 1912 р. це «напіввищий» навчальний заклад був ідентифікований організаційно, по програмах викладання, юридичному статусові, назві Гірському інститутові в Петербурзі. У 1913/14 навчальному році в інженерно-промислових інститутах навчалося більш 23 тис. чоловік.
Аграрний сектор російської економіки обслуговували 10 державних вищих навчальних закладів: 5 землеробських, 1 межовий, 4 ветеринарних інститути. Фахівців із сільського господарства готували також спеціальні факультети Донського і Ризького політехнікумів. Їхня діяльність протікала на тлі широкої дискусії про нові організаційні форми вищої землеробські освіти з метою орієнтації її на агрокультурне обслуговування не тільки поміщицького, але і масового селянського господарства. Перше слово в ній належало професорам і викладачам вищої школи. Дебатувалися переважно два проекти – організації агрономічних відділень в університетах і багато факультетної, політехнічної, конструкції спеціального сільськогосподарського інституту.
Фахівці віддали перевагу другому проектові. Об'єктом його реалізації став Московський сільськогосподарський інститут, створений у 1894 р. на базі Петровської сільськогосподарської академії (1865), спочатку як «закрита» школа з високою платою за навчання (400 карбованців), призначена переважно для дітей поміщиків.
На початку XX ст. інститут став «відкритим» навчальним закладом із сільськогосподарським, інженерним (готував меліораторів), рибоводним відділеннями. Його навчальні програми і методика викладання придбали велику практичну спрямованість. За рахунок вихідців із селян-хліборобів, випускників духовних семінарій демократизувався і зріс склад його студентів.
По типології науково-педагогічної організації сільськогосподарського відділення інституту в Москві в 1914 р. було перетворено агрономічне відділення Інституту сільського господарства і лісівництва в Новій Олександрії (1962) і організований Воронезький сільськогосподарський інститут, відкритий у 1912 р. У 1902 р. уведене нове положення про Петербурзький лісовий інститут (1803). Істотно було розширене викладання природничонаукових і прикладних сільськогосподарських дисциплін. До класу аграрних вищих навчальних закладів відносилися Вищі курси при Никитському училищі садівництва і виноробства (1888). Важливе значення для аграрно-індустріальної Росії з мінливими поземельними відносинами мала межова служба. «Митецьких землемірів» готував Московський межовий інститут (1779) з чотирирічним курсом наук. Медичне обслуговування сільськогосподарського тваринництва здійснювали випускники Варшавського (1840), Казанського (1874), Харківського (1850), Юр'євського (1848) ветеринарних інститутів. У 1913/14 навчальному році в російських сільськогосподарських вищих навчальних закладах числилося близько 5 тис. студентів.
Державна вища школа Росії в основному формувалася в XIX ст. У 1892 р. в країні діяло 48 вищих навчальних закладів, у 1899 р. – 56, у 1917 р. – 65. Таким чином, 86% їх виникло в минулому сторіччі і тільки 14% – на початку XX ст. Ці дані свідчать про крайню сповільненість темпів розвитку вітчизняної вищої освіти.[2.3; 132]
Найбільш істотні зрушення в професійній структурі вищої школи відбулися в період промислового підйому 1892–1902 рр. Однак тенденція до переважного розвитку інженерної освіти був перерваний промисловою депресією, що наступила, 1903–1910 рр. Історично сформована в державній вищій школі диспропорція між народногосподарськими (26–40%) і гуманітарними (39–60%) навчальними закладами збільшувалася. Це, однак, не означало, що потреби країни в педагогах, лікарях, юристах, офіцерах з вищою освітою задовольнялися повною мірою. Вони були не менш гострі, ніж потреби в інженерах і агрономах. Державна скарбниця відпускала занадто мало кошт на нестатки вищої школи. От чому залишилися на папері розроблені в 1910–1916 р.р. відомчі програми відкриття нових університетів, технічних і сільськогосподарських інститутів. Усе це привело до створення неурядової вищої школи.
Ще напередодні селянської реформи 60-х рр. царський уряд змушений було частково піти назустріч наполегливим вимогам громадськості в області готування вчительських кадрів. У листопаду 1858 р. міністерством народної освіти були схвалені наступні три пропозиції: заснувати при всіх університетах дворічні педагогічні курси для осіб, що мають вищу освіту і бажають присвятити себе педагогічної діяльності; створити при педагогічних курсах чотирьох – і п'ятикласні гімназії з пансіонами для учнів; відкрити в кожнім окрузі вчительські семінарії для готування вчителів повітових і сільських училищ.
У березні 1860 р. було видано «Положення про окружні педагогічні курси», добір на які проводили піклувальні ради навчальних округів. Незалежно від умов прийому, усі ті, хто вступив на ці курси повинні були мати «бездоганну моральність і схвальний спосіб життя». Більш того, кожному кандидатові пропонувалося представити «свідчення про благонадійність» і моральної стійкості. [2.10; 74]