У 60-80-х рр. ХХ ст. щорічно на науку асигнувалися десятки мільярдів карбованців. Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністрів УРСР та Президії АН СРСР. Наукові дослідження здійснювалися в академічних установах, установах відомчого підпорядкування і вищих навчальних закладах.
У 1965 р. управління всією наукою було централізовано під керівництвом Державного комітету науки й техніки. В Україні виникли і регіональні центри управління наукою. Того ж 1965 р. був створений Донецький науковий центр у складі 4 установ АН УРСР і Донецького університету, у 1971 р. – ціла мережа центрів: Південно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і її орієнтації на вирішення регіональних проблем.
У розвитку наукової діяльності діяли ті ж самі закони і принципи, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки визначив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість з них займалися новими перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень), але були й такі, що виникали на хвилі реорганізації, кон’юнктури, без достатніх на те об’єктивних підстав. Подібні рішення призводили до розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонального його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання як помилкових.
У 1970-ті рр. республіканська академія складалася з трьох секцій, що об’єднували 9 відділів. У наступні роки були створені ще три відділення. Основні напрями дослідження визначалися секцією фізико-технічних і математичних наук та секцією хіміко-технологічних наук. В установах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо у 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис., то у 1985 р. – 15,3 тис. осіб. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той же час у 5,5 рази. Значно зріс науковий потенціал вузів – більш ніж половина всіх наукових працівників республіки було зосереджено у вузах.
Останнє не могло не позначитися на ефективності наукових розробок. Відкриття, які не мали аналогів у світі, були здійснені вченими-математиками. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний академіком В.Глушковим, а потім академіком В.Михалевичем. З 1966 р. у розпорядженні українських вчених-фізиків для проведення досліджень був найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.
У 70-ті рр. ХХ ст. однією з головних проблем, яку вирішували вчені Академії наук України, було скорочення термінів розв’язання проблеми у лабораторії і застосування її на практиці. Академічний інститут перетворювався на науково-технічний комплекс із замкнутим циклом: науковий заклад – конструкторське бюро – експериментальне виробництво – дослідний завод, що давало можливість науковій продукції одразу перетворюватися на серії готових приладів і конструкцій.
У серпні 1971 р. в Україні вперше було створено науково-виробничий комплекс у складі Інституту проблем матеріалознавства, окремого конструкторсько-технологічного бюро цього інституту і Броварського заводу порошкової металургії. У середині 1970-х рр. в академії існувало вже 23 таких організації.
Однією з головних проблем, що розв’язувалася вченими республіки у цей період, було створення якісно нових матеріалів із заданими властивостями. Принципово нову технологію виготовлення залізного та сталевого порошків і металокерамічних виробів з них розробив Інститут проблем матеріалознавства. На початок 1970-х рр. науковцями інституту у промислове виробництво було впроваджено понад 100 винаходів.
Інститутом кібернетики велося багато спільних розробок разом з галузевими науково-дослідними інститутами та великими підприємствами. Створення і впровадження у виробництво автоматизованих систем управління (АСУ) було одним з головних завдань, над яким працював цей інститут у той час. Основою для створення типового проекту АСУ підприємством масового і великосерійного виробництва стала система “Львів”, розроблена інститутом спільно з Львівським телевізорним заводом.
Значні наукові сили були зосереджені у вищих учбових закладах України. Вчені вузів, проводячи фундаментальні дослідження, багато уваги приділяли поєднанню наукової творчості з потребами виробництва. Вони розв’язували завдання, пов’язані зі створенням й удосконаленням нових машин, апаратів, приладів, технологічних процесів. Лише у 1970 р. вчені вузів України одержали 1059 авторських свідоцтв. Зокрема, Харківський політехнічний інститут виконував науково-дослідні роботи більш ніж для 300 підприємств країни. Важливі технічні вироби були розроблені й впроваджені у виробництво науковцями Київського, Одеського, Львівського політехнічних інститутів. На 1970 р. сума, одержана від впровадження результатів наукових досліджень вчених вузів України у виробництво, в 3,3 рази перевищувала затрати на них.
Протягом 70-80-х рр. ХХ ст. понад десяти тисяч наукових розробок українських учених було впроваджено у виробництво. Однак гальмівним чинником було те, що командно-адміністративна економіка не була зорієнтована на швидке впровадження наукових новацій і прогресивних ідей у виробництво. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства використовувати досягнення НТР, штовхало на пошук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвитку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшого тим же методом адміністративного тиску, наказу чи розпорядження. Велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише у науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва, а якщо і знаходили, то швидше за кордонами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу і великі наукові проекти загальновійськового значення.
Лекція ІІІ. Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності
План
1. Стан і перспективи освітньої галузі в Україні на рубежі ХХ-ХХІ ст.
2. Становище у науковій галузі та перспективи міжнародного наукового співробітництва.
3. Техніко-промислова політика України на шляху її суверенного розвитку.
Освіта, наука, техніка і виробництво – важливі складові суспільного буття. Взаємовплив та взаємозалежність цих складових настільки вагомі, що практично неможливо їх розмежувати, виокремити в окремі галузі. Ось чому важливо прослідкувати й проаналізувати основні (пріоритетні) шляхи розвитку освітньої, науково-технічної й виробничої сфер на сучасному етапі. Це дозволить виділити перспективні напрямки розвитку зазначених галузей, а відтак спроектувати в основних рисах головні завдання щодо прискорення науково-технічного й економічного прогресу держави Україна.
З огляду на це доречно згадати і про ті зобов’язання, які на себе взяла українська влада. Серед інших підписання 19 травня 2005 р. у норвезькому місті Берген Болонської хартії, що засвідчило природне бажання України приєднатися до загальноєвропейської освітньої системи високих стандартів.
Український народ на різних етапах свого розвитку завжди прагнув єдності і правди. Навіть його тривале перебування у складі інших держав не могло звести нанівець ідею Єдиної України. На наше переконання, українців зближувало (і продовжує тепер зближувати) передусім духовне буття – культура, традиції та мова, натомість економіка є стратегічним матеріальним фундаментом єдності нації. Провідна роль у єднанні громадян належить вітчизняній інтелігенції, котра сьогодні має використати увесь арсенал свого впливу заради однієї мети – єднання нації. Яскравим же прикладом невтомної роботи у цьому напрямку є, зокрема, творча робота освітян.
Як відомо, державна влада незалежної України чітко визначила пріоритетність розбудови вітчизняної системи підготовки висококваліфікованих кадрів європейського рівня. Ось чому навчальні програми і плани усіх ланок освіти «пристосовуються» до визначених стандартів. На наш погляд, цінний досвід, а також прорахунки минулого доцільно врахувати і в сучасних умовах розвитку освіти, адже болонський (інтеграційний) процес передбачає поширення кращих національно-культурних й науково-технічних надбань усіх європейських країн, в тому числі і України.
З розпадом СРСР кожній з новопосталих держав лишилася тільки частка колишньої потужної освітньої системи. Звичайно ж, із своїми плюсами і мінусами. Саме тому кожна з новоутворених країн намагалася звільнитись від „минулих гріхів”, відродити базові елементи освіти, створити власну національну систему освіти. Цими ж шляхами рухалась і Україна. В результаті послідовних реформаційних кроків, основу яких склали відродження національних освітніх традицій та залучення освітньо-наукових надбань передових країн світу, частка освітньої системи, що дісталась у спадок від СРСР, перетворилась у досить збалансовану освітню систему, яка загалом забезпечує пізнавальні та виховні інтереси суспільства, держави і громадянина, загальноосвітню і професійну підготовку людини до життя, її виховання в дусі національних інтересів та загальнолюдських цінностей.
Освіта України розвивається згідно з програмою «Освіта» – «Україна ХХІ століття» (1993 р.) та Національною доктриною розвитку освіти (схвалена ІІ Всеукраїнським з’їздом освітян і затверджена Указом Президента України у 2002 р.): кардинальна реконструкція системи освіти на основі демократизації і гуманізації, направленості на людину і її потреби. Одним з пріоритетних напрямків державної політики стала гуманізація й гуманітаризація інженерної освіти, її безперервність, варіативність навчального процесу. Дійсно, сучасний фахівець будь-якого напрямку є уособленням всебічно освіченої людини. Ось чому у навчальній програмі вищої технічної школи має бути передбачений певний відсоток гуманітарних предметів.