У стриманій формі Державна Дума поставила питання про «міністерство громадського довір'я». А в той же час ліві партії, головно большевики, вели агітацію за припинення війни.
На тлі цих загальноімперських подій щораз тяжчою ставала ситуація в Україні. Відхід російської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини: почалося масове виселення українців та жидів, яких російський уряд вважав за шпигунів та взагалі «неблагонадійних осіб». Галичани, що перейшли на православ'я, виїздили добровільно, побоюючись австро-угорської помсти. Усіх галичан спрямовували до Сибіру.
У зв'язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини. Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном,. гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Перму тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-их роках під час «великого згону». До жаху руїни приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили «виселенців». Ні медичного персоналу, ні ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт, де зростало число поранених та хворих. Тяжко підрахувати, скільки людей виселено, скільки загинуло по дорозі; цю цифру встановлювали на 6.000.000 душ. У самому Київському Комітеті Допомоги зареєстровано 3,306.000 осіб.
З осени 1915 року почалася евакуація міст Правобережної України. Київський університет перевезено до Саратова, Політехнікум — до Воронежу. Школи, державні установи перевозили до різних міст, розділяючи родини. Порушено було питання про евакуацію Києво- Печерської Лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї. У Києві почалася паніка.
Трагічні події 1914 та 1915 років викликали перелім у ставленні українців Наддніпрянщини до російського уряду. Зник той «патріотичний» запал, який переживало багато з них на початку війни, і зростала свідомість, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднуючим політичним осередком партій, ухвалила у вересні 1914 р. постанову про те, що українці мусять зайняти невтральне становище у війні. На цій підставі ТУП не погодилося з діяльністю СВУ, який закликав боротися спільно з австрійською армією,
Унаслідок поразки 1915 року російський уряд став «м'якішим» у відношенні до українців-наддніпрянців. Визнаючи, що головна причина поразки у поганій підготові, уряд погодився на громадську допомогу, Внаслідок цього виник ряд могутніх організацій «Воєнно-Промисловий Комітет», «Союз Міст», «Земський Союз». Уряд давав їм кошти, а ці організації творили майстерні для виробництва потрібного приладдя, апаратури, споряджали санітарні потяги, організували шпиталі. Поволі змінилося ставлення російського ліберального громадянства до українського питання. Російська поступова преса критикувала політику російського уряду в Галичині, а П. Мілюков в Державній Думі назвав її «європейським скандалом».
Влітку 1915 року київським українцям вдалося здобути дозвіл уряду на заснування «Общества помощи населению Юга Россип, пострадавшему от воєнних действий». Це товариство мало широкі завдання: організацію шкіл для дітей втікачів, допомогу арештованим та висланим галичанам, хворим і т. п. Багато українців вступило до «Комітету Південно-Західнього фронту Всеросійського Союзу Міст», головою якого став український громадський діяч, барон Штейнгель. «Союз Міст» давав великі кошти на допомогу втікачам і взяв на себе опіку над українським населенням Галичини, організацію українських шкіл та лікарень. В установах Комітету працювали тисячі української інтелігенції, студентів, інженерів, лікарів. У повному контакті з ним працював Земський Союз."'
Галичина переживала інші труднощі. Організація Українських Січових Стрільців розпочалася з великим успіхом. Головна Українська Рада звернулася до населення з відозвою, в якій пояснювала мету організації цього легіону: всі українці повинні взятися за зброю, щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з усіх українських земель єдину Самостійну Державу із столицею в Києві. За два тижні записалося 30.000 осіб, але австрійці обмежили число добровільців до 2.000.'"
Успіхи Австрії у війні з Росією в 1915 році відкрили для Галичини широкі перспективи. Загальна Українська Рада звернулася до «всіх народів цивілізованого світу» з декларацією, в якій заявляла про свою мету створити «Вільну Самостійну Українську Державу» з усіх земель українських, які залишилися під Росією; з земель українських у межах Австро-Угорщини — створити територіально-національну автономну область. Представники Загальної Української Ради вели переговори з урядом Австро-Угорщини, домагалися поширення українських прав на Холмщину та Волинь. Але досягли не багато: замість намісника-поляка призначено німця, Колярда; легіон Українських Січових Стрільців перетворено на полк Українських Січових Стрільців. Страшним ударом для українців було утворення Польської Держави та надання Галичині широкої автономії без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення українців під повну владу поляків.
Президія Загальної Української Ради склала свої уповноваження. Почалася повна дезорганізація серед українців. Провід перейшов до Української Парляментарної Ради, на чолі якої став Ю. Романчук, а заступником його — Є. Петрушевич.
Енергійно працював Союз Визволення України. У «Віснику СВУ» з 1 вересня 1914 року надруковано плятформу Союзу: створення Самостійної Української Держави з конституційним монархом, з демократичним ладом, повною свободою для всіх національностей, з самостійною Українською Церквою. Союз узяв на себе репрезентацію інтересів Великої України і ввів переговори з Центральними Державами. Він мав представників: у Берліні — О. Скоропис-Йолтуховського, у Туреччині — М. Меленевського, у Болгарії — Л. Ганкевича, у Швеції та Норвегії — О. Назарука, у Швайцарії — П. Чикаленка, в Італії — О. Семенова. Союз видавав часописи і книжки різними мовами, які інформували про Україну. Були дуже цінні видання — М. Грушевського, С. Рудницького. Наслідком цих інформацій з'явилося багато статтей про Україну в чужоземній пресі. Крім того Союз розсилав лекторів, які читали доповіді про Україну в Німеччині, Болгарії. Гірше була справа в Австрії, яка не рахувалася з політикою Союзу Визволення України, бажаючи перетворити його на суто службову, підсібну організацію.
Деякі інформації Союзу Визволення України мали успіх, викликали зацікавленість, але реального нічого не давали. Більше значення мала діяльність членів СВУ в таборах для восннополонених. їм удалося виділити українців-военнополонених в окремі табори у Фрайштадті в Австрії, де було біля 30.000 вояків, і в Раштаті, Ганновері. Гмюндені — у Німеччині; удалося поліпшити загальні умови життя в тих таборах, організувати там школи, бібліотеки, церкви. Головне завдання — політичне виховання полонених, перетворення їх на свідомих українських громадян — дало блискучі наслідки. Проте, діяльність Союзу в Україні, як згадано вище, зустріли спочатку дуже негативно. ТУП, а зокрема М. Грушевський, ставилися до нього негативно.1915-й рік вніс багато у внутрішнє життя Росії, а разом з нею й України. У Державній Думі зорганізовано т. зв. Прогресивньій Блок, до якого увійшли представники конституційних демократів, прогресисти, ліві октябристи, земці. Основою об'єднання було незадоволення владою. Бльок настоював на продовженні війни до «переможного кінця», але для цього влада мусить бути у контакті з громадянством. Бльок вимагав амнестії для політичних в'язнів, широкої автономії для поляків, припинення репресій проти українців, скасування обмежень у правах жидів тощо. До Бльоку встугило 300 членів Державної Думи (з 420) та частина Державної Ради («Государственного Совета»). Дехто з міністрів поділяв програму Бльоку, але цар, у відповідь на вимогу Блоку, розпустив Думу. Міністри, які стояли за поступки у відношенні до вимог Блоку — М. Щербатов, А. Самарін, А. Кривошеїн, П. Харитонов — були усунені. Цар ясно показав, що бажає зберегти всю владу у своїх руках.
Почалися великі зміни. Верховний головнокомандувач, великий князь Миколай Миколайович, користався значною популярністю серед військових старшин і ще більшою — серед солдатів. Ця популярність породжувала навіть думки про можливий «бонапартизм». У липні 1915 року цар призначив Миколая Миколайовича головнокомандувачем Кавказького фронту, а верховне командування взяв на себе. Це викликало дуже багато хвилювань в армії і в суспільстві. Після катастроф на «Ходинці» під час коронування та під час Японської війни у народі вважали царя Миколу II «нещасливим» і боялися, що він принесе нове нещастя. Дуже негативне враження справляло те, що фактичне регентство, після виїзду царя на фронт, перейшло до цариці Олександри, ще більше непопулярної, ніж цар.
Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916 року, знову на вимогу союзників, російські війська південно-західнього фронту, під проводом генерала А. Брусілова, завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини та Волині. «Брусіловський» наступ значно допоміг Франції, яку німці тіснили
під Верденом, але цей наступ для російського фронту дав небагато.
Два роки війни коштували Російській імперії дуже дорого: забитих було 1.500.000, поранених коло 4.000,000, полонених понад 2.000.000. Отже тоді, як на початку війни на фронтах стояло 6.000.000 людей, за два роки втрачено 7.500.000. Були частини, в яких не зосталося жадного кадрового старшини (відсоток втрат старшин був далеко більший, ніж відсоток втрат солдатів). Покликано було 15.000.000 «запасних» та рекрутів, які не проходили належної муштри.
З другого боку — досягнення у військовому постачанні за цей час були колосальні: рушниць у 1916 році виробляли вдвоє більше, ніж у році 1914, кулеметів — у 6 разів більше, гарматних набоїв — у 9 разів, а деяких калібрів —у 16 разів, гармат — у 4 рази.
1. Рибалка І.К. Історія України. Частина 2: Від початку 19-го ст. до лютого 1971 року. Харків: Основа, 1997.- С.297-449.
2. Полонська-Василенко Н.Ф. Історія України. Том 2: Від середини 17-го ст. до 1923року.-К.:Генеза, 1996.-С.83-111.