Життя і політична діяльність Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного)багато в чому суголосна з історією України першої чверті XVII ст.—складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час жорстокогосоціального і наіонально-релігійного гнобленняукраїнського народу, бурхливого зростаннявизвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, нових явищ урозвитку культури тощо.
Свідком і навіть безпосереднімучасником багатьох тогочасних подій став Петро Сагайдачний -особистість суперечлива й неоднозначна. Яких тільки епітетів -від піднесених до принизливих,- яких характеристик -справедливихі упереджених - не довелося вислухати йому за життя. Сагайдачнийобирався гетьманом і знову втрачав гетьманську булаву, знаходив спільну мову зможновладцями й одночасно мав авторитет середшироких кіл козацтва. Його політична діяльністьпривертала увагу літописців та істориків, мемуаристів і поетів. І знову неоднозначність оцінок - відапологетики до прямого заперечення впливу гетьманана події першої половини XVII ст. Так у чому ж причини такого суперечливогоставлення до цієї особи з боку сучасників і нинішніх дослідників?
Скупі дані джерел даютьможливість лише ескізно реконструювати раннійперіод життя Петра Сагайдачного. З «Віршів на жалісний погреб»гетьмана, написаних ректором Київської братської школи КасіяномСаковичем, дізнаємося, що він народився поблизуПеремишля (мабуть, у с. Кульчинці біля Самбора), в сім'їправославного шляхтича. Наступною віхою в його житті стало перебування узнаменитій Острозькій школі (у «Віршах» говориться, що Сагайдачний попрямував«потім до Острога, для наук чемних»). Очевидно, вінпройшов повний курс навчання (інакше важко пояснити слова К. Саковича, що «там тоді Конашевич час немалий жив»).Враховуючи той факт, що в засадах Острозької школи простежуються риси навчального закладувищого типу, можна гадати, що Сагайдачний одержав у її стінах добру, як на тойчас, освіту. Атмосфера, яка панувала в Острозі, високий рівень викладанняпредметів залишили, безсумнівно, невитравний слід у душі юнака.
Кілька наступних років життяПетра Сагайдачного приховані від нас запоною часу. Можна лише з певністютвердити, що незабаром доля привела його у Військо Запорозьке. Розумний,високоосвічений, добре обізнаний із політичною обстановкою, він швидко завоювававторитет серед козацтва. Сучасникшляхтич відзначав, що «Петро Конашевич, чоловік надзвичайної мудрості й зрілогосудження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча за походженням, способомжиття і звичками був простою людиною, однак в очах нащадків він гідний статипоряд з найвидатнішими людьми свого часу в Польщі». Щодо особистого життя ПетраСагайдачного відомо, що він був одружений з АнастасієюПовченською. їхні взаємини важко назватиідилічними. Симптоматичним є той факт, що згідно із заповітом гетьман «віддавмаєток свій на церкви, на шпиталі, на школи і монастирі, крім дружини своєї».Проте Анастасія залишалася вдовою недовго - вжечерез два роки вона вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина.Народна пісенна традиція також досить чітко віддзеркалила цей аспект особистогожиття гетьмана. Не випадково, гадаємо, в добре відомій пісні .мовиться, що він «проміняв жінку на тютюн та люльку».
М. О. Максимович стверджував, щоСагайдачний уже 1598 р. одержав гетьманську булаву. Проте навряд чи цевідповідає дійсності -адже історикам відомо кілька осіб, якінаприкінці XVI - на початку XVII ст. володіли цим високим титулом у ВійськуЗапорозькому. Ймовірніше, що ця подія відбулася десь на початку XVII ст; У поетизованій біографії Сагайдачного, складенійК. Саковичем, зазначається, що після навчання вОстрозькій школі він «шолдо запорозского славного рьіцарства,межи которьім, през час не малий жиючи й рьіцерских должностей там доказуючи, гетьманом потом себе Войско его обрало».Відтоді почалася великотрудна діяльність Сагайдачного на політичному поприщі.
Першою і основною своєю справоюмолодий та енергійний гетьман вважав організацію походів проти султанськоїТуреччини. Незважаючи на застережні заходи турків, запорожці 1600 р.вирвалися за Перекоп, 1609 р. спалили Ізмаїл, Килію,Білгород. Справді тріумфальним став похід козаківна Синоп 1614 р. Майже повністю було знищеномісцевий гарнізон, захоплено запаси зброї та кораблі, визволено невільників.Перемогою увінчався й похід 80 козацьких чайок на Константинополь. 1615 р.вони досягли околиць столиці, спалили дві пристаній перелякали самого султана, який розважався на полюванні. У битві з ворожоюескадрою хоробрі козаки здобули кілька галер і навіть захопили в полонтурецького воєначальника. Наступного року запорожці, очолені П. Сагайдачним,здійснили успішний напад на один із найбільших невільницьких ринківЧорноморського узбережжя - Кафу, а згодом- на Трапезунд. Розлючений султаннаказав покарати великого візира (його задушили) та інших вищих урядовців.
Тут дуже чітко простежується одназ найважливіших сторін діяльності Сагайдачного - йогоучасть у боротьбі українського народу проти турецько-татарських поневолювачів.Своїми блискучими походами на Чорне море гетьман здобув славу удачливогокозацького ватажка.
Щодо відносин Сагайдачного з польським урядом, товони були далеко не простими. Гетьман як справжній політик у вирішенні гострихпитань виявляв велику гнучкість, мав схильність до компромісів і не раз ішов напереговори з Варшавою. Водночас, спираючись на козацтво (як реєстрове, так ізапорозьке), він міг дозволити собі ведення цілком самостійної лінії. Всуперечкатегоричним заборонам урядових кіл гетьман часто організовував походи протиКримського ханства й Оттоманської Порти, підтримуваввигідні для нього вимоги козацтва і т. п. Не слід заперечувати і того факту,що протягом 1615 - 1616 рр. П. Сагайдачний, незважаючи на грізнісеймові постанови, сам очолював виступи різних прошарків населення в Україні.Хіба не симптоматичним є твердження польського сейму (вересень 1616 р.),що козаки «самі встановлюють собі право, самі обирають урядовців та ватажків інібито створюють у Великій Речі Посполитій другу республіку». Про наростанняхвилі народного руху свідчать і інші факти. Як зазначається у численних актовихкнигах, козацькими загонами 1618 р. були «сплюндровані» величезні обшири України, Полісся й Литви. Мабуть, немаєнеобхідності пов'язувати подальше поглибленнясоціальної та національно-релігійної конфронтації у суспільстві виключно з особоюП. Сагайдачного (це було б і хибно, і неісторично).Проте ігнорувати наявність такого зв'язку ми такожне вправі. Наприклад, добре відомо, що гетьман одразу ж після укладенняпринизливої для козаків Роставицької угоди (1619 р.)почав підготовку до її денонсації, що викликало нове піднесення патріотичнихпочуттів серед народу.
При характеристиці політичногокредо Петра Сагайдачного історики, як правило, наголошують на факті походуукраїнських козаків на чолі з гетьманом у складізагонів польського королевича Владислава на Москву (1618).Дослідникам ще належить вивчити і дати глибоку й об'єктивнуоцінку цій події. Ми ж тільки відзначимо, що, розглядаючи даний аспектвітчизняної історії, вчені (особливо радянські) переважно абстрагувалися відзагальноісторичного контексту другого десятиліття XVII ст.Зокрема, слід враховувати, що гетьман буз підданимпольської корони, а це висувало перед ним ряд зобов'язаньполітичного характеру. Не виключено, що походом на Москву Сагайдачний ічастина його оточення оплачували відому сеймову конституцію «Про релігіюгрецьку», яка передбачала узаконення свободи православного віросповідання уРечі Посполитій. Ще одну з причин здійсненої козаками 1618 р.акції відомий український історик К. Г. Гуслистийвбачав у ворожому ставленні «частини українського козацтва до уряду МихайлаФедоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною іКримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувалоукраїнським землям». Очевидно, існували й інші причини цього походу П.Сагайдачного.
Не менш важливим є інше питання -яке місце посідав епізод 1618 р. у політичній кар'єріПетра Сагайдачного і яким було його ставлення до українсько-російськихвідносин? Попередня і, головним чином, подальша діяльність гетьмана даєможливість відповісти на нього цілком конкретно й однозначно -він не був принциповим противником зближення України з Росією. Уже в січні 1620 р.посли Сагайдачного, очолені отаманом Петром Одинцем, через Путивль вирушили доМоскви. 26 лютого вони удостоїлись офіційного прийому думнимидяками Іваном Граматиним і СавоюРоманчуковим. Під час церемонії посли від іменівсього Війська Запорозького оголосили, що «они все хотят ему, великому государю, служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежнимвеликим российским государем й в их госу-дарских повелениях бьіли, й на недругов их ходили, й крьімские улусьі громили...».Організація посольства у Москву була продуманою і виваженою політичною акцієюП. Сагайдачного. Напрям і зміст переговорів, що мали місце у Посольській палатіКремля, також не викликають жодного сумніву - йшлося про пропозицію козаківнести службу на користь російського царя. Щоправда, дипломатична місіязапорожців не увінчалася успіхом. Посламвидали «легке царське жалування - 300карбованців грошей», але угоду не було укладено.
Важливою подією для українськихземель стало відновлення православної ієрархії, яка припинила своє існуванняпісля Берестейської церковної унії 1596 р. В цій політичній акції неабияку рольсудилося відіграти Петру Сагайдачному. Приязні стосунки між гетьманом іпатріархом Феофаном, який виконав цю важливу місію,навряд чи були випадковими. Не виключено, що ще отаман Петро Одинець у лютому 1620 р.за дорученням Сагайдачного зустрічався з патріархом у Москві, де й виклавпозицію гетьмана з цього питання. У березні Феофанприбув в Україну. На кордоні його зустрічали запорозькі козаки на чолі зСагайдачним, котрі, за повідомленням Густинськоголітопису, «обточиша егостражбою, яки пчельі матицу свою», супроводили до Києва. Тут Феофанспілкувався з представниками місцевого братства, православним духівництвом,побував у знаменитому козацькому Трахтемирівському монастирі. 6 жовтня 1621 р. убратській Богоявленській церкві патріарх висвятивігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря ІоваБорецького у сан київського митрополита, межигірсько-гоігумена Ісайю Копинського -на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького - на полоцькогоархієпископа. Очевидно, немає необхідності доводити, що ця подія, значення якоївийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутнійпідтримці Війська Запорозького й особисто Петра Сагайдачного (на той час ужеполковника). Дії представників вищого православного духівництва об'єктивно сприяли посиленню визвольного руху в Україні.