Що стосується адаптації традиційних методів аналізу інвестиційних якостей цінних паперів для застосування в українських умовах, то протягом досить тривалого періоду критерії фінансового аналізу діяльності українських галузей і компаній були майже не вживані при оцінці інвестиційних якостей їх цінних паперів. Фахівцям, які працюють на фондовому ринку, було зрозуміло, що фінансовий стан підприємств не відображається в ціні цих акцій. З 1996 року ситуація поступово змінюється. Фінансовий стан одних підприємств починає стабілізуватись, і вони завершують рік з прибутком, а їх акціонери можуть розраховувати на дивіденди. Користуючись методами економічного аналізу цінних паперів українських підприємств, можна спрогнозувати подальший хід подій на ринку їх акцій. Але в сучасних умовах, коли реальна вартість активів підприємств ще мляво корелює з ціною його акцій, немає необхідності користуватись всіма методами традиційного економічного аналізу.
Випуск акцій підприємством та їх вдале розміщення може сприяти швидкій мобілізації коштів для інвестування. Проте емісію акцій можуть здійснювати лише підприємства, які акціонуються або вже є акціонерними, причому відкритого типу. Однак практична роль акцій, які емітують акціонерні компанії, у фінансуванні інвестицій в Україні ще незначна. На фондовому ринку країни переважно обертаються державні цінні папери. Держава, залучаючи фінансово-кредитні ресурси для покриття бюджетного дефіциту, є основним конкурентом приватних підприємств на ринку капіталу. Ринок державних цінних паперів, незважаючи на певні проблеми, високодохідний і ліквідний, тому негативно впливає на інвестиції у реальний сектор економіки.
Потенційним джерелом додаткових інвестиційних ресурсів на підприємствах є випуск облігацій. За матеріалами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, на фондовому ринку практично відсутні корпоративні облігації. Протягом 1999 року зареєстровано лише чотири емісії таких облігацій на суму 8,19 млн. грн. Таким чином, підприємства практично не використовують цього потенційного джерела інвестиційних ресурсів через недосконалість законодавства та ряд інших причин.
Забезпечення надійності операцій із цінними паперами — важливий еле-мент економічної структури суспільства. Можливо, навіть важливіший, ніж надійність системи грошових розрахунків, оскільки помилку в грошових розрахунках можна виправити і компенсувати додатковою кількістю грошей, а помилка в переказі цінних паперів може призвести до втрати прав власності на якісно незамінні об'єкти.
Для організації інвестиційного процесу дуже важливим є створення чіткої та прозорої системи розрахунків за операціями купівлі-продажу цінних паперів. Річ у тім, що учасники таких операцій наштовхуються на певні ризики. Власне,це ті ж ризики, які виникають у процесі проведення валютних операцій.
Передусім це "витратний ризик", або "ризик витрат заміщення", тобто ризик, пов'язаний із загрозою банкрутства однієї зі сторін до терміну здійснення розрахунків, що штовхає іншу сторону на втрату можливих прибутків. Масштаби цього ризику рівнозначні витратам на укладення нової угоди за поточною ринковою ціною. Такий ризик зменшується шляхом скорочення часу між укладенням угоди та здійсненням розрахунків за нею, а також у разі використання відповідно організованої системи заліку.
"Основний ризик” полягає у можливості неодержання продавцем цінних паперів грошей після того, як папери уже надійшли покупцеві. (Аналогічний ризику валютних операціях відомий як "герштадт-ризик" — за назвою німецького банку, який збанкрутував у середині 1970-х років через збитки, що виникли саме з такої причини).
"Ризик ліквідності" — це загроза несвоєчасного отримання однією зі сторін цінних паперів або грошей, через що вона вимушена брати кошти в борг чи продавати інші активи, аби виконати свої зобов'язання за рештою угод.
Учасники ринку цінних паперів можуть також наштовхнутися на ризик неплатоспроможності клірингового банку. І, нарешті, на системний ризик, суть якого в тому, що невиконання зобов'язань одним фінансовим інститутом може спричинитися до виникнення проблем в інших або навіть їх банкрутства.
Одним із заходів, який значно зменшує перелічені ризики, є гарантовані розрахунки між учасниками угоди за принципом "поставка проти платежу". Цього можна досягнути за допомогою однієї з трьох найпоширеніших у світовій практиці моделей розрахунків.
Модель 1. Її головними елементами є надсилання інструкцій щодо переказу як
цінних паперів, так і грошових коштів на підставі інформації про кожну угоду та остаточний переказ цінних паперів, який здійснюється одночасно з переказом грошей. (Таку модель, за даними британського агентства "Тhomas Murrey", сьогодні використовують 17 відсотків центральних депозитаріїв).
Модель 2 передбачає надсилання інструкцій щодо переказу цінних паперів за кожною угодою, проте самі перекази цінних паперів від продавця покупцеві здійснюються лише наприкінці циклу, коли відбувається і переказ грошових коштів, — на умовах "нетто". (Цій моделі надає перевагу 21 відсоток центральних депозитаріїв).
Модель 3 полягає в тому, що інструкції щодо переказу як цінних паперів, так і грошових коштів надсилаються на основі інформації "нетто" (тобто з урахуванням можливих контругод), а остаточні перекази здійс ються наприкінці циклу. (Цією моделлю користуються 18 відсотків центральних позитаріїв світу).
З урахуванням передбачених моделями вимог стандартний процес клірингу та розрахунків за операціями із цінними паперами проходить кілька етапів.
.1. Укладення угоди про купівлю-продаж, яке може провадитися на біржах або в елек тронних системах позабіржової торгівлі.
2. Порівняння інформації (про ціну, кількість цінних перів, дату розрахунку), яка надходить з розрахункової системи окремо від покупця і від продавця цінних паперів. Лише після встановлення ідентичності всіх даних угоду можна укладати саму угоду між прямими учасниками системи.
3. Якщо учасники угоди діють в інтересах і за рахунок своїх клієнтів, необхідні попередньо отримати від них підтвердження щодо деталей угоди.
4. Після отримання позитивних результатів порівняння та підтвердження провадиться кліринг, під яким у даному випадку розуміється процес підрахунку взаємних зобов'язань учасників угоди (як правило, на умовах "нетто"). В системо обслуговують значні обсяги операї цінними паперами, може здійснювс багатосторонній або двосторонній залік.
5. Потому учасники угоди (можливо, за допомогою біржі або клірингової системи) готують інструкції щодо переказу цінних паперів та відповідних грошових коштів.
6. Переказ цінних паперів можна з нювати шляхом фізичного перемініщення самих цінних паперів (частіше — сертифікатів на них) або відповідних записів на рахунках клієнтів (зберігачів) у центральному депозитарії цінних паперів.
2.2. Фондові індекси.
Розвитку ринку цінних паперів сприяє підвищення його інформаційної відкритості. Не тільки більшість інвесторів, але й багато фінансових посередників не в змозі порівняти запропоновані на фінансовому ринку цінні папери за степенем доходності, ризику, оцінити фінансову стійкість того чи іншого емітента. Допомогти в цьому може система рейтингів фінансового ринку.
Рейтинг – це оцінка позиції об’єкта, який аналізується, на шкалі показників.Він дозволяє встановити на визначену дату положення учасників фондового ринку, вмявити їх місце серед інших учасників відповідно з наступними критеріями: фінансовий потенціал, стійкість, активність, позиція на ринку та ін. [32]
Рейтинги цінних паперів дифіринцюються в залежності від їх видів (дольові, боргові, похідні). Розрізняють також форми публікування рейтингів ( типи рейтингів) в залежності від методики, яку використовують рейтингаві служби.
Так, “Standart & Pure” надає цінним паперам комбінації літер, які означають якість цінних паперів. Для облігацій та привілеойваних акцій система рейтингів “S & P - 500” має такий вигляд:[33]
ААА – найвища якість (цінні папери, які забеспечують максимальну безпеку з точки зору сплати як основного боргу, так і відсотків). Це цінні папери великих національних та транснаціональних компаній, здатних протистояти змінам кон’юнктури, які мають довгу історію бездоганного виконання обов’язків та перспективи збереження вказаних позицій)
АА, А, ВВВ – прийнятний рівень ризику (емітенти мають довгу історію задовільного розвитку та додержаня своїх обов'’зків, але відношення активів чи виручки до боргу в них нижче, ніж у емітентів цінних паперів вищого рейтингу)
ВВ, В, ССС, СС – затримання з виплатою відсотків; кредитор та відсоток адекватно захищені, але компанії потрибують пильного нагляду із-за наявності внутрішніх та зовнішніх факторів, здатних послабити захист
С – виплати припинені (покриття боргу нижче мінімального рівня, немає сталості розвитку та впевненості, що покриття покращится)
D – повна неплатоспроможність ( компанія може знаходитись в процесі ліквідації )
NR – немає рейтингу (компанія зазнає важливі фінансові проблеми, її майбутнє під питанням)
Для звичайних акцій система такаж сама:
А+ - найвищий рівень
А, А-, В+ - середній рівень
В, В- - низький рівень
С – найнижчий рівень
D – фірма реорганізується
Серед рейтингів фінансових позицій учасників фондового ринку можно виділити рейтинги “розмірного” типу, рейтинги активності та рейтинги фінансового стану. Прикладом розмірного рейтингу є нейтинг 200 найбільших банків світу, який публікується щорічно в журналі “Business Week”. Рейтинги, які оцінюють фінансовий стан, будуються на врахуванні набору показників. Так, агенція “A.M. Best Co” основує свої оцінки на кількісних методах аналізу рентабільності, співвідношення власних та запозичених засобів, ліквілності активів, а також на якісних дослідженнях ступеню диверсифікації ризиків, надійності активів, практики менеджменту. Його ж конкурент “Уейсс Рисерч Инк” аналізує тільки інформацію, яка офіційно публікується (дані балансу, рахунки прибутків і збитків та ін.). Рейтинги торговців, які активно торгували державними паперами, та найбільш популярних облігацій держпозики у січні 2000р. наведені у додатку № 11.