Медичне страхування (стр. 1 из 2)

1. Концепції розвитку медичного страхування в Україні

У статті 49 Конституції України записано: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування».

Відносно поліпшення соціальної захищеності громадян у системі заходів посідає і забезпечення їхньої можливості одержати необхідну, своєчасну та якісну медичну допомогу. Напрями вирішення цієї проблеми можуть бути різні, відрізняються вони тільки структурою джерел фінансування охорони здоров’я і організацією надання медичних послуг. Фінансування охорони здоров’я може бути бюджетним, соціальним і приватним.

Організація охорони здоров’я може бути забезпечена і системою страхової медицини.

Існує декілька концепцій медичного страхування, найбільш придатна в Україні для її розгортання і використання – регіональна система медичного страхування, що базується на вже збудованій інфраструктурі територіального поділу (області).

Як правило така система включає в себе основні і додаткові компоненти для свого функціонування. Декотрі на Україні вже створені (тільки потрібно їх переорієнтувати чи реорганізувати й згуртувати), інші ще потрібно створити.

Об’єктом медичного страхування є життя і здоров’я громадян.

Мета проведення медичного страхування – забезпечення громадянам одержання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів і фінансування профілактичних заходів. Тобто, медичне страхування це страхування на випадок втрати здоров’я з будь-якої причини, в тому числі у зв’язку із хворобою та нещасним випадком. Сутність такого страхування є такою:

Сплативши одноразово страховий внесок, значно менший ніж вартість усіх медичних послуг, громадяни отримують змогу протягом визначеного в договорі страхування строку безкоштовно користуватися комплексом медичних послуг кваліфікованих спеціалістів у клініках з платним обслуговуванням.

Основні функції головних компонентів регіональної системи страхування

Лікувальні заклади регіону (області) можливо подати у вигляді такого блоку

Джерела фінансування такої регіональної (обласної) системи медичного страхування

Медичні послуги можуть надаватися у двох формах: обов’язковій і добровільній.

Обов’язкова форма використовується, як правило, у тих країнах, де переважне значення має суспільна охорона здоров’я, а добровільна – у тих країнах, де благополуччя населення досягло незаперечного ґатунку, що дало змогу поширити приватні страхові програми. Україна ні в першу, ні в другу категорії поки що не вписується. Проте в Україні вже конче треба вводити такий вид страхування і, на нашу думку, на десятиріччя у обов’язковій формі, оскільки такий порядок проведення скоріше адаптується до української чинної законодавчої бази. Далі така обов’язкова форма страхування повинна координуватися державними структурами, а страхові платежі, сплачувані фізичними та юридичними особами, мусять мати форму податку. При цьому потрібно впровадити обов’язковий жорсткий контроль з боку держави, безприбутковість такого страхування, що дасть змогу планування медичної допомоги завдяки стабільності надходження коштів.

Такий підхід до впровадження медичного страхування в Україні повинен основуватися на таких принципах: загальності, державності, некомерційності.

Принцип загальності полягає в тому, що всі громадяни незалежно від статі, віку, стану здоров’я, місця проживання, рівня особистого прибутку мають право на одержання медичних послуг.

Принцип державності означає, що кошти обов’язкового медичного страхування – це державна власність. При цьому держава забезпечує сталість системи обов’язкового медичного страхування і є безпосереднім страхувальником для непрацюючої частини населення (наприклад, безробітних, пенсіонерів, дітей, інвалідів).

Принцип некомерційності такого страхування виходить із його призначення – соціального захисту населення. Тобто, його здійснення і прибуток – це несумісні речі. Прибуток, якщо він буде, має бути ще одним джерелом фінансових резервів системи такого страхування, а не джерелом забезпечення.

Коли такі принципи будуть покладені у підвалини медичного страхування, то працездатність такої системи базуватиметься на чітко розрахованих розмірах внесків страхувальників у встановлений час та у потрібному об’ємі, щоб рівень медичного забезпечення був однаковий для всіх застрахованих.

Сплата страхових внесків має бути покладена взагалі на підприємців (роботодавців) та частково (залежно від економічних умов в країні) – на працівників. За умови обов’язкового медичного страхування роботодавці мають відраховувати від своїх доходів страхові внески. Тим більше, що вони це робили й роблять, відраховуючи начислення на заробітну плату своїх працівників у фонд соцстраху. Тільки ці відрахування потрібно перерозподілити на відрахування у персоніфіковані фонди пенсійного забезпечення населення і фонди медичного страхування, які треба створити. І такими фондами повинна керувати держава.

Частки таких фондів можуть створюватись і за рахунок внесків, які утримуються із заробітної плати працюючих, але це повинно бути як вже наголошувалось, при персоналії рахунків в таких фондах. Тоді працюючі ще з таких коштів, в обов’язковій черзі, отримуватимуть й начислення на свої вклади (дивіденди).

Із коштів, створених таким чином фондів, відбувається виплата додаткової пенсії та відшкодування необхідного мінімального рівня витрат на лікування застрахованих працівників у разі втрати ними здоров’я і непрацездатного населення. В основу такого обслуговування закладається спеціальна програма, яка враховує обсяги й умови надання медичної та лікувальної допомоги населенню. Програма повинна охоплювати мінімально необхідний перелік медичних послуг, гарантованих кожному громадянину і така система має охоплювати все населення і задовольняти основні першочергові потреби в мінімальному забезпеченні медико-санітарної допомоги: швидкій медичній допомозі, діагностуванні й лікуванні в амбулаторних умовах разом з невідкладною долікарською допомогою поширених захворювань та стаціонарної допомоги тим, хто має потребу. Така система не може охопити весь обсяг ризиків у медичній галузі. Тому незадовільнений страховий інтерес в цьому реалізується організацією ще й добровільного медичного страхування.

Вибір форми медичного страхування, як це вже зазначалось, у кожній країні залежить від конкретних економічних і культурно-історичних умов, від особливостей демографічних і соціальних показників, рівня захворюваності та інших факторів, які характеризують загальний стан здоров’я і рівень медичного обслуговування.

Добровільне медичне страхування, як правило, є доповненням до обов’язкового. У рамках добровільного медичного страхування передбачається оплата медичних послуг понад програму обов’язкового медичного страхування.

Добровільне медичне страхування має на меті забезпечити застрахованому гарантії повної або часткової компенсації страховиком додаткових витрат, пов’язаних із зверненням до лікувально-профілактичної установи за послугою, яка не входить в програму обов’язкового медичного страхування. Кожна страхова компанія, яка займається таким видом страхування і має на це ліцензію, розробляє свої програми добровільного медичного страхування, які розрізняються між собою залежно від переліку медичних послуг; контингенту застрахованих; переліку лікувальних закладів, що їх пропонує страхова компанія для виконання програми добровільного медичного страхування; від вартості надаваних послуг.

Добровільна форма медичного страхування передбачає застосування таких видів страхування, за яких відповідальність страховика виникає за фактом захворювання або лікування. Виплату за цими видами страхова компанія здійснює у вигляді фіксованої страхової суми, добових або вартості необхідного лікування в межах страхової суми.

Медичне страхування як основу спеціалізації страхової компанії важко поєднати з іншими галузями страхової діяльності, оскільки страхування здоров’я громадян – дуже специфічний предмет діяльності. При проведенні медичного страхування страховикові необхідно мати справу з багатьма людьми, які страхуються, повсякденно вирішувати з клієнтами питання з приводу настання страхових випадків і виплати значних за обсягом страхових забезпечень.

Головне призначення страхової організації у медичному страхуванні полягає в контролі якості надання медичних послуг медичними закладами і їх відповідність медико-економічним стандартам. Тобто, виконання медичним персоналом професійних функцій, ефективне використання ресурсів, ступінь ризику внаслідок медичного втручання (небезпеку травми або побічне захворювання, тощо), задоволеність пацієнта медичним обслуговуванням. Для контролю за цими параметрами у спеціалізованих страхових компаніях створюється, як правило, спеціальні експертні комісії, які перевіряють працю лікувально-профілактичних установ (персоналу) на предмет правильності установлення діагнозу, лікування, реабілітації тощо. Якщо в результаті перевірки виявляється порушення з боку медичних установ, то до них застосовуються певні санкції. Отже, страхові компанії, які спеціалізуються на медичному страхуванні, в основу своєї діяльності покладають захист прав та інтересів громадян при одержанні ними медичної допомоги згідно з програмами обов’язкового чи добровільного медичного страхування. При цьому, страхова компанія в цивілізованих країнах має важелі замінити органи нагляду міністерств за медичними установами, в якій обслуговується застрахований. Таке обов’язково вписується в договір страхування. У договорі також встановлюється обсяг лікувально – діагностичної допомоги і нормативи відшкодування витрат. У свою чергу, страхувальник зобов’язується сплачувати внески страховій організації в обумовлених розмірах, строках і порядку внесення. Також в договорі такого страхування прописується строк дії договору, відповідальність сторін у разі невиконання умов договору, а також порядок вирішення спорів. Факт укладення договору медичного страхування засвідчується страховим полісом – юридично-економічним документом.