Кожен письменник, як і, зрештою, кожна людина, наділений своєрідним баченням навколишнього світу. Усі ми по-різному сприймаємо й оцінюємо людей, природу, маємо свої улюблені кольори, запахи, звуки. Особливістю талановитого митця є те, що він гостріше, а тому й своєрідніше сприймає навколишній світ. "Він "заселяє" твір своїми людьми, надає йому свою колористику, насичує його своєю емоційною атмосферою..."
Звичайно, у творчості кожного письменника є і улюблені теми або, як визначив їх Григорій Клочек, "тематичні домінанти".
Отже, аналіз поезії Ліни Костенко дає підстави твердити, що художній світ її творів складається з чотирьох тематичних епіцентрів. Вони позначаються ключовими словами пам`ять, творчість, любов, природа. А історичні романи "Маруся Чурай" та "Берестечко" немовби об`єднують усі ці провідні тематичні мотиви в одну художню цілісність.
Одним із завдань, які ми повинні розв`язати у ході висвітлення теми нашої роботи, є аналіз особливостей функціонування пейзажу як елемента композиції ліро-епічного твору. Художнім матеріалом для його реалізації є два вищезгадані романи.
Історичний роман у віршах "Маруся Чурай" з`явився на літературному небосхилі у 1979 році, викликавши справжній переполох серед чиновників від літератури і такий самий непідробний захват читачів. Які тільки недоліки не приписувались цьому твору. Але недолугість усіх звинувачень стала очевидною тоді, коли роман усе-таки дійшов до читача. У 1987 році (через 8 років після першої публікації) твір був відзначений Шевченківською премією.
Як і кожен видатний твір, історичний роман "Маруся Чурай" вимагає від читача як добре розвинутої уяви, так і напруженої роботи душі. "У ньому розповідається про далекі часи, коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє середовище у якому вони жили, – тобто села, міста та й уся природа - суттєво відрізнялись від того, що ми бачимо у наші дні".
Твори Ліни Костенко мають міцну змістову основу. "Вона оповідач, має виразний епічний талант. Це найпромовистіше підтвердилося романом "Маруся Чурай"... Це обумовлено її вродженою здатністю до відгуку, до мислительної реакції на все побачене, спостережене...".Аналізуючи власне сприймання роману, легко можна погодитись з думкою, що в нашій уяві цілком серйозно постають пейзажні картини, на тлі яких відбуваються описані події. "Умовно кажучи, сцена, де відбувається дійство, оформлена майстерно виконаними декораціями".Мистецтво слова поетеси полягає в тому, що вона, спеціально не зупиняючись на зображенні пейзажних картин, витворює їх в уяві читача за допомогою мінімальних пейзажних елементів.Полтава ХVІІ століття - це полкове місто, отже, вона укріплена, тобто має свою фортецю, кілька, а точніше п`ять, в`їзних воріт. Довгий час про саму фортецю згадується епізодично ("Вартуй! Вартуй! – з Курилівської брами, Вартуй! Вартуй! - від Київських воріт), але у розділі "Облога Полтави" сама фортеця буде змальована значно виразніше.Проте межі міста не обмежувалися фортечними валами. Більша частина міщан селилися якраз поза ними, в передмісті, яке за розташуванням будівель, левадами нагадувало велике село. Причому ділилося воно не тільки на кутки, а й на окремі хутірці. На одному із них, що розмістився на березі Ворскли, і стояла хата, у якій жила Маруся з матір`ю:
Цвіте спориш, і заростає стежка.
Тому двору не треба вже воріт.
Дрібний ромен, як вижовкла мережка,
красолька, мак і королевий цвіт.
Усе цвіте і кланяється літу.
Пашить медами скосиста гора.
І серед того всього буйноцвіту –
Вона одна, зоключена, стара.
За Ворсклою – прадавній ліс, у якому прорубана просіка - дорога до нещодавно збудованого Хрестовоздвиженського монастиря, позолочені бані якого виразно виднілися на темно-зеленому тлі лісу. Таким є загальний план нашого уявного бачення тогочасної Полтави. Далі він дещо деталізується, ускладнюється. Ліна Костенко оперує такими пейзажними деталями: верби над рікою, місячна ніч, річковий млин, лелека у гнізді. Згадуються високі явори, садки, левади, город, тин, ворота, споришеве подвір`я, криниця тощо. "Все це характерні деталі (іноді кажуть: "знаки") типово українського довкілля. Можна сказати, що це знаки української автохтонності. Саме вони надають зображуваним картинам типово національного колориту. Його створення завжди було для Ліни Костенко серйозним творчим завданням".
Таким чином, можна констатувати, що пейзажні вкраплення, якими щедро наділений текст роману, незалежно від того, хто їх бачить і з чиїх уст ми чуємо їх змалювання - чи то Марусі, чи дяка, чи це авторські відступи - створюють природній декоративний фон, що є одним із складових частин глибинного образу України у романі. Це підсилюється не тільки "знаками української автохтонності", але і самим стилем розповіді. Описи живої природи у романі часто є персоніфікованими. Наприклад:
Спадає вечір сторожко, помалу,
ворушить зорі в темряві криниць. (С. 30.)
або:
Світає, Господи, світає...
Земля у росах, як в парчі.
Маріє, Діво Пресвятая,
це ти так плакала вночі?
Якісь он квіти сині-сині,
на голу цеглу повились.
Спиває ранок по росині,
як в нас під хатою колись
(С. 81.)
Поглиблюють творення образу України і пейзажні вкраплення, що змальовують природу у пору різних релігійних свят, які мають дохристиянське коріння. Наприклад:
Чомусь згадались ночі на Купала...
Зірками ніч висока накрапала
Бездонне небо і безмежний світ...
Щастя дитячих розваг і краса свята Водохреща передані у таких рядках:
Заллють водою, уморозять в лід.
Горбаті верби льодяними клішнями
скляні бурульки струшують з борід.
Летять з гори і санки і гринджолята,
в очах мигтять занесені тини.
Тоді у мене не було вже тата,
мені зробила мати ковгани.
Аж білий вихор здійметься довкола,
як нас по схилу сани розтрясуть, -
зима тікає, підібравши поли.
А вже співають, хорогви несуть
(С. 38.)
Присутній у творі і зразок "власне поетичного пейзажу", правда поетеса його дещо ускладнює, бо подає його опис з уст головної героїні, яка звертається до природи як до живої істоти:
...Десь жаби кумкають з болота.
Лягла на мур вечірня позолота.
Прощальний промінь блиснув на стіні.
І сонце, сонце - як жива істота,
Єдина, що всміхається мені!
Я завтра, сонце, буду умирати.
Я перейшла вже смертницьку межу.
Спасибі, сонце, ти пройшло крізь грати.
Я лиш тобі всю правду розкажу.
Картини Пасхи, що вміщені в останньому розділі роману з символічною назвою "Весна, і смерть, і світле воскресіння", не тільки увиразнюють історичне підґрунтя роману і допомагають гостріше відчути увесь драматизм змальованої епохи, але і дають можливість глибше проникнути у духовний стан героїні:
Воскресли люди, хоч який хто квелий,
після облоги схожі на примар.
І монастир з цвітіння тих жарделей
пливе у небо, як з рожевих хмар.
О Боже духів і живої плоті!
Я вперше усміхаюся, прости.
Якась галузка в тому живоплоті:
і та он пнеться, хоче розцвісти.
Весна прийшла, скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу,
Аж навіть жити хочеться мені.
Навіть сучасна людина, яка ніколи не була учасником подібного дійства і не знає багатьох характерних для нього звичаїв та обрядів (пускання вінків за водою на свято Купала чи прорубування на замерзлій річці ополонки, вирубування з льоду великого хреста, випускання голубів, що хмарою літатимуть над "Йорданню", тощо) все ж, прочитавши ці рядки, відчує атмосферу щасливого духовного піднесення, що панували на зображених поетесою святах.
"Маруся Чурай" – твір драматичного, навіть трагічного звучання, і тому в ньому дуже мало замилувано-ідилічних картин української природи, як і українського життя – "це народне життя у строкатому його повнокров‘ї. Побут, звичаї, вірування, військове спорядження, флора і фауна – все це явлене, все це рухається, переливається, дихає".
Проте відображаючи жорстокий і сповнений стражданнями тогочасний світ, поетеса за допомогою вищезгаданих пейзажних картин вселяла віру у те, що щасливе життя на цій благодатній землі є цілком реальним. Саме тому в калейдоскопі болючих спогадів, що відвідують Чураївну вночі перед стратою, є кілька світлих. Всі вони були звернені до найкрасивіших свят нашого народу - Івана Купала, Різдва, Водохрещі.Подібні образні живописні вставки дають змогу відчути національний колорит тогочасного життя:
Як гарно в хаті, як просторо в сінях!
Як оживають ниви і сади!
А щоб хоч щось лишилось на насіння,
На Пасху їли хліб із лободи (С. 144.)
У структурі роману "Маруся Чурай" наявний дуже ефектний прийом, який поетеса використала для змалювання природи. Він, "хоч і не впадає у вічі (мистецтво справжнього майстра якраз і полягає в тому, що "технологія" виконання ним мистецьких прийомів є невидимою, все ж створює певну сугестію (вплив) на читача", витворюючи у його образній уяві бачення української природи в колообігу літо-осінь-зима-весна.
Чураївну судили влітку. Страта мала відбутися біля кладовища, за містом, у ковилевому, ще по-літньому зарошеному степу. Опис природи не тільки створює декоративний фон, але й надає зображуваній картині і відповідний настрій:
Читає піл з Євангелія. Млосно.
По самий обрій стелиться трава
кричить в степу десь чайка степова...
А тут ще вітер, небо теж якесь,
земля до ніг півпуда налипає.
Несподівана природна картина подана авторкою у розв`язці цього епізоду, коли Маруся зрозуміла, що врятована: