У 1847 р. на сторінках «Санкт-Петербургских ведомостей» була надрукована одна з останніх повістей Є. Гребінки — «Приключения синей ассигнации», в якій викривальний пафос, сатиричні тенденції порівняно з попередніми творами виявилися набагато виразніше. За ідейним задумом і композиційною побудовою повість очевидно перегукувалася з «Мертвими душами» М. Гоголя. Як поїздки Чичикова з метою купівлі мертвих душ дали можливість Гоголю очима свого героя оглянути майже всю Росію і показати у всій багатогранності суспільне життя, так і суб'єктивно авторська розповідь синьої асигнації, що протягом багатьох років переходила з рук у руки (з атласного поміщицького гаманця за пазуху його коханки, з кишені «небритого жирного человека» до господаря корчми, з портфеля губернського секретаря в іменинному торті до його начальника, з рук збіднілої міщанки до залізної скрині старого скнари і т. д.) дала можливість Гребінці на цей раз змалювати ще ширшу картину непринадної миколаївської дійсності, викрити антигуманну сутність зображуваних характерів.
Персонажі Гребінки відзначаються помітно виявленою індивідуальною своєрідністю — у темпераменті, у складі мислення, в сімейно-побутових обставинах, у їх ставленні до людей і самих себе, в зовнішньому портреті, мові. Все це сприяє глибокому відтворенню соціальної і психологічної характеристики героїв. Один за одним постають перед читачем брутальний і розбещений поміщик Хома Хомич, жалюгідний скнара Канчукевич, нахаба і гультяй Подмьоткін, спритний шахрай Прибиткевич та ін. При всіх індивідуальних відмінах гребінчиних образів провінціальних «существователей» ріднить психологія паразитизму, духовне оскудіння і спустошеність, відсутність будь-яких громадянських інтересів. Врешті кожен з них, як і всі разом, є викінченим виявленням різних сторін і тенденцій соціального виродження, деградації існуючого суспільства.
У яскравому сатирично-саркастичному світлі постає перед читачем один із центральних персонажів повісті — Канчукечич. Створюючи його виразний індивідуалізований образ, Гребінка на передній план висуває у перебільшено-згущеній конкретизації властиві йому найхарактерніші негативні риси — зажерливість, безмежну скнарість, душевну черствість, жорстокий егоїзм. В образі Канчукевича чимало спільного З гоголівським Плюшкіним, у якому Гоголь бачив «доведення до крайньої межі тих тенденцій здирства, тієї бездушності, які властиві світові коробочок і собакевичів»11. Канчукевич уособлює все найпотворніше, що було характерним для Хоми Хомича, Прибиткевича та ін. За кілька десятиліть він зумів нагромадити величезний капітал, лихварюючи й оббираючи кожного, хто потрапляв йому під руку, навіть найбідніших міщан. Володіючи незліченним багатством, цей потворний раб «золота» втратив найелементарнішу людяність; він змушує свого сина ходити в лахмітті, бігати босоніж у холодну погоду та ін. Автор підкреслює, що скупість Канчукевича пояснюється жадобою помсти колишнього небагатого вчителя жорстокому «жирному помещику», який занедбав його молоді літа (скнарість же Плюшкіна мала інше походження). Обравши хибний шлях для помсти, Канчукевич сам опинився під владою грошей і почав діяти методами зажерливих хижаків. Гребінка одним із перших (не без досвіду Гоголя) відчув вплив соціальних умов, зокрема економічних, на діяльність людини, її характер і спробував відтворити це (зрозуміло, не з такою художньою майстерністю, як це робив Гоголь) на прикладі Канчукевича, «хоч, звичайно, і сам ще не повністю усвідомлював глибину і причини порушеної проблеми»12.
Цілком закономірним і свідомим було звернення Є. Гребінки в другій половині 40-х років до фізіологічного нарису, в жанрі якого написані «Петербургская сторона», «Фактор» (1845), «Провинциал в столице» (1848) та ін. Побудовані на безпосередніх спостереженнях автора, ці твори рельєфно, без прикрас розкривали окремі типові сторони здичавілого, нікчемного дворянського світу, всю непривабливість частини міста, де «живут десятки тысяч бедных, но честных тружеников» («Петербургская сторона»). Схвально відгукнувся про цей нарис М. Некрасов; за його словами, Гребінка «дуже дотепно виставив народонаселення Петербурзької сторони, цієї далекої провінції, цього повітового містечка серед розкішної столиці Росії»13. М. Некрасов, як і дехто з його сучасників, хоча і не вважав Гребінку першорядним белетристом, загалом виявляв прихильне ставлення до нього як до письменника, «давно всім відомого своєю живою розповіддю і оригінальним гумором»14. Показово, що саме Некрасов залучив Гребінку до співробітництва у щойно заснованім «Современнике», де була опублікована остання прижиттєва повість Гребінки «Сила Кондратьев», у якій художньо відображено народження хижака нового типу — ділка-буржуа.
Для прозового доробку Є. Гребінки характерним є аналітичний метод відтворення і викриття гнітючої навколишньої дійсності, свідомий вибір насамперед демократичного героя, художня достовірність розповіді.
У своєму літературному розвитку Гребінка-прозаїк пройшов шлях від ранніх романтично-сентиментальних захоплень (у ряді пізніших творів, зокрема у повістях «Пиита», «Приключения синей ассигнации» та інших він в'їдливо висміяв своїх колишніх кумирів О. Марлінського й В. Бенедиктова) до принципів натуральної школи. Творчо сприймаючи ідейно-художні досягнення Миколи Гоголя, виходячи з життєвих спостережень, Є. Гребінка створив ряд яскравих творів, позначених реалістичною спрямованістю, гуманістичним ставленням до «маленької людини». Його проза стала надбанням як російської, так і української літератур. Кращі повісті й оповідання письменника, написані з позицій естетики натуральної школи, сприяли зміцненню «гоголівського начала» в російській літературі і разом із його класичними байками відіграли помітну роль у становленні й розвитку художнього реалізму в новому українському письменстві.
Література
1 [Костомаров] Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. К., 1928. С 45.
2 Отечественные записки. 1840. Т. 10, кн. 5. С 167.
3 Костомаров М. І. Твори: У 2 т. К., 1967. Т. 2. С 332.
4 Степанов Н. Басни Крылова. М., 1969. С. 55.
5 Белинский В. Г. Басни Ивана Крылова // Поли. собр. соч. М., 1954. Т. 4. С. 149. Далі при посиланні на це видання в тексті зазначаються том і сторінка.
6 Степанов Н. Л. Мастерство Крылова-баснописца. М., 1956. С. 144.
7 Нахлік Є. К. Українська романтична проза 20—60-х pp. XIX ст. К., 1988. С. 82.
8 Гребінка Є. П. Твори: У 3 т. К., 1981. Т. 3. С 608.
9 Зубков С. Д. Русская проза Г. Ф. Квитки и Е. П. Гребенки в контексте русско-украинских литературных связей. К., 1979. С. 248.
10 Чехов А. П. Поли. собр. соч.: В 12 т. М., 1957. Т. 12. С. 257.
11 Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література. К., 1957. С 144.
12 Зубков С. Д. Русская проза Г. Ф. Квитки и Е. П. Гребенки в контексте русско-украинских литературных связей. С. 257.
13 Некрасов Н. А. Физиология Петербурга // Поли. собр. соч. М., 1950. Т. 9. С 148.
14 Там же. С. 144.
Список рекомендованої літератури
Гребінка Є. Твори: В 5 т. К., 1957.
Гребінка Є. Твори: В 3 т. К., 1980—1981.
Гулак-Артемовсьтй П., Гребінка Є. Поетичні твори. Повісті та опо-відання. К., 1984.
Деркач Б. А. Євген Гребінка. К., 1974.
Деркач. Б. А. Крилов і розвиток жанру байки в українській дожовтневій літературі. К., 1977.
Зубков С. Д Байкар і поет Гребінка // Гребінка С.Байки. Поезії. К., 1990.
Зубков С. Д. Євген Павлович Гребінка: Життя і творчість. К., 1962.
Зубков С. Д. Русская проза Г. Ф. Квитки и Е. П. Гребенки в контексте русско-украинских литературных связей. К., 1979.
Федченко П. М. Петро Гулак-Артемовський. Євген Гребінка // Гулак-Артемовський П., Гребінка Є. Поетичні твори. Повісті та оповідання. К., 1984.
Історія української літератури XIX століття
Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік