ФУНКЦІЇ ЦИТАТИ ЯК ОДНОГО ІЗ ЗАСОБІВ ОРГАНІЗАЦІЇ ХУДОЖНЬОГО ПРОСТОРУ ТЕКСТУ (На прикладі твору Л.Н. Большакова «Повернення Григорія Вінського»)
Сучасна документалістика – надзвичайно складна, багатогранна й органічна частина модерної літератури. Маючи розгалужену систему жанрових різновидів (від мемуарів, щоденників до різних типів біографій та автобіографій), документалістика впевнено утверджує себе в фактичній дійсності епохи.
Як біографія, так і порівняно нові родо-жанрові утворення (наприклад, роман «альтернативної історії», повість-колаж, роман-пошук, роман-спогад, роман-дослідження тощо) постають повноправними творами літератури.
Біограф визначає межу між об’єктивними і суб’єктивними елементами, добираючи документальний фактичний матеріал. Праця біографа дорівнює праці історика.
«Родовою» ознакою епічного тексту вважається домінування авторської мови над прямою мовою персонажів. В епічній прозі нового часу спостерігається перевага прямої мови героя (епістолярні жанри, роман-сповідь, монолог-сповідь, монолог-щоденник, роман-монтаж тощо). Категорія «повіствування» в сучасній поетиці твору все більше набуває нечіткості. Основна зображальна функція належить у таких творах саме слову персонажів. А ті фрагменти, які не є прямою мовою, відіграють допоміжну, коментуючу роль. Ускладнюється тло різноманітних часо-просторових структур.
За Ю.Кристевою, текст розглядається як мозаїка цитат [1]. Цитування – принципово важливий прийом художнього смислотворення і одночасно апеляція до авторитетної, актуальної для автора літературної традиції. Цитата – єднальна ланка для епох й один із засобів здійснення діалогу між текстами в культурному просторі.
Книжка уральського літературознавця Л.Н.Большакова «Повернення Григорія Вінського» вийшла друком в Оренбурзі у 1999 році. Вона знайомить нас із Григорієм Степановичем Вінським, українським письменником, який народився на Слобожанщині (м. Почеп Брянської губернії; сучасна Брянська область).
Складна доля письменника, його поневіряння й важка праця відображені в автобіографічних мемуарних нарисах «Мій час». Записки охоплюють період з 1750-х рр. по 1793 р. і є віддзеркаленням строкатого «малоросійського» життя сучасної поетові дійсності другої половини XVIII ст. Зокрема вони дають уявлення про погляди освіченої частини суспільства на реформи, які впроваджувалися Катериною ІІ. Записки мають цікаву архітектоніку, відзначаються колоритною мовою і гострим спрямуванням, через що і не могли бути надруковані за життя автора. Архівна доля на багато років – ось що судилося запискам Г.С.Вінського.
У жовтні 1779 року за вільнолюбиві думки Г.Вінський був заарештований і в грудні 1780 року засуджений на довічне ув’язнення в Оренбург з позбавленням дворянського титулу. Там, на засланні, Григорій Степанович почав роботу над величним твором усього свого життя – автобіографічними записками «Мій час».
До цього дня ми мали лише поверхові відомості про забутого українського письменника-мемуариста другої половини XVIII ст. А його записки побутували лише в перекладах або в публікаціях П.І.Бартеньєва, П.Е.Щоголева. Примітно, що ці видання (1877 і 1914 років) мали на собі численні цензурні «втручання». На рукопис записок звертали увагу О.М.Тургенєв, П.А.В’яземський, М.П.Погодін, О.А.Афанасьєв, А.П.Горький тощо.
Г.Вінський відомий нам не лише як мемуарист, а ще й як перекладач. На його рахунку переклади творів Вальтера, Массона, Мерсьє, Руссо, Гельвеція, що цінувалися його сучасниками й поширювалися у списках.
Л.Н.Большаков одним з перших звернув увагу на неординарність та історичну цінність мемуарного спадку Г.С.Вінського. На рахунку оренбурзького дослідника повна публікація «Записок Г.Вінського» (2001, Оренбург), «Повернення з минулого» (київське видання 1988 року), «Повернення Григорія Вінського» (Оренбург, 1999 рік), «Повість про пошуки і знахідки» (вийшла 2000-го року в Москві).
Завдяки дослідам уральського науковця на основі пошуку в архівах і різних матеріалах створено докладну хроніку життя Г.С.Вінського, простежено кожний крок оренбурзького заслання, зроблена бібліографія його перекладів і віднайдено два рукописні екземпляри мемуарних записок «малоросійського» письменника «Мій час».
У колі нашої уваги – «Повернення Григорія Вінського» – результат величезної праці по відродженню пам’яті про автора записок.
Книжка написана у своєрідній манері. Деякі науковці вважають, що оповідь наближається до есе (зокрема Е.Н.Горелікова-Голенко [2] і А.Г.Тартаковський [3]). Сам же Л.Н.Большаков вказує: «Роман? Монографія?..Ну, як пояснити, що для мене ця книга – і роман, і монографія. Справді наукова за всіма статтями, книга в той же час – за задумом моїм, а ще більше з того, як складається, – несе у собі багато, що в людській думці притаманне суто літературі «художній». Є єдиний сюжет зі скрізними і боковими лініями, є образи-характери, відступи ліричні й публіцистичні...Роман-есе?» [4, 217], - у цитатній формі автор відповідає на запитання допитливого читача.
Цитати у Л.Н.Большакова створюють особливу жанрову єдність і є одним із важливих засобів організації художнього простору в творі.
Цілісність художнього тексту досягається автором дослідження записок за допомогою своєрідної системи побудови оповіді: повіствування будується за етапами, які автор називає «кроками», що поєднані численними повторами і цитаціями. Ось який коментар бачимо до «кроку» другого – «Творчість»: «Пошук вступав у нову смугу...Гадалося, перш за все про повний текст «Мого часу» – про той (або про такий), який викликав захоплення О.І.Тургенєва, а П.І.Бартеньєва змусив згадати радіщевське «Подорож із Петербургу до Москви». Де він, цей автограф чи список, ховається?» [4, 41].
Цитата-епіграф до твору мотивується ззовні: «Якщо читач побажає, він може вважати цю книжку романом» (Е. Хемінгуей).
Сам автор визначає таку побудову, як «літературний колаж» – з використанням докладних цитат самого Г.Вінського і з творів різних літераторів. Текст твору містить численні цитування архівних документів, щоденників сучасників Г.Вінського, записних книжок, метричних книг, коментарів до вже здійснених публікацій за мемуарами автора «Мого часу».
Механізм інкорпоруваня (або включення) цитати в текст у Л.Н.Большакова принципово відрізняється від традиційного алюзивно-ремінісцентного. Так, його інкорпоровані цитатні дискурси доповнюють «кроки» до пошуку: «А все-таки Бартеньєв згадувався найбільше. Це і передбачило напрямок кроку наступного» [4, 41].
Це не вперше, коли дослідник може послуговуватися надзвичайним цитатним матеріалом. Згадаймо «Пушкіна в житті» В.Вересаєва. Книга має підзаголовок «Систематичне зібрання справжніх свідоцтв сучасників» і є своєрідним твором, що складається з цитат, мемуарів і листів. Проте, попереджаючи суб’єктивне сприйняття, до якого призводить суворе «фільтрування» фактів, В.Вересаєв навмисно включає до свого твору недостовірні цитати: «Жива людина характерна не тільки справжніми подіями свого життя, - вона не менш характерна й тими легендами, тими плітками, яким дає привід» [5, 8-9].
Або як це зробив М.Фріш у своєму автобіографічному документальному романі «Монток» (1975 р.). Монток – курортне містечко на узбережжі Лонг-Айленду поблизу Нью-Йорка. Автор приїхав туди відпочивати зі своєю знайомою. Потім М.Фріш мав намір докладно описати ті вихідні, які вони провели разом, купаючись, розмовляючи, нічого не роблячи. Згадуючи цей день, письменник наповнює його спогадами, видіннями, думками, що супроводжували його у цей час, не вигадуючи абсолютно й надаючи їм форми цитат. Такий момент Д.Затонський вважає проявом «суб’єктивності»: «Автобіографічно-документальна книга Фріша ніби вторинна по відношенню до романного жанру» [7, 156].
Л.Большаков дотримується аналогічної думки. Матеріал відшукувався у літераторів, істориків, істориків літератури, філософів, істориків філософії, дослідників, студентів, шкільних педагогів: «Один лише Матієвський Павло Евмен’євич, професор педінституту і досвідчений історик краю, відізвався, так би мовити, позитивно: «Як же, ця особистість мені відома – у літературі зустрічалась, мемуари читав». І пояснив: «Він у тутешніх містах заслання відбував – на межі XVIII і XIX сторіч» [4, 7]. Не брати до уваги усі ці факти дослідник-біограф не може. Плітки і легенди – плідний матеріал, за яким можна визначити відношення оточення до біографічної особи. Отже, першочергова функція цитати – вказівка на джерело натхнення і творчий зразок та аргумент на підтримку власних ідей.
Все залежить від того, як біограф буде використовувати той матеріал, який дано в його розпорядження: «Не менше, ніж герой, успіх книжки визначає автор. Автор повинен віднайти свого героя. Суб’єктивна особистісна позиція повинна виступати тим яскравішою, коли джерел мало» [6, 347]. Для авторського стилю Л.Большакова характерне спирання на цитати із певного тексту. Проте він завжди вказує, звідки вона. Або за контекстом читач здогадується про це сам.
Цитація чужого тексту – один із засобів зображення реального світу, ситуації й одночасно спосіб осягання її глибини. Іноді цитата, як засіб опису й оцінки, витісняє авторське слово і стає одним із принципів осягнення ситуації, яка роздвоюється: на одномиттєве бачення персонажем і літературну інтерпретацію. «У біографічних жанрах, як і в усіх інших, однієї фактичної достовірності зовнішніх подій і вчинків героїв не достатньо. Потрібна ще правда думок і почуттів» [6, 352].
Цитата - своєрідне слово письменника, яка є рушієм буття слова у просторі художнього тексту. Цитування у Л.Большакова - засіб, який не дозволяє виводити значення слова за межі єдиного смислового простору.
У цитаті поєднується автор і герой, бачення автором свого персонажа. Приступаючи до вивчення записок Г.Вінського, Л.Большаков за допомогою цитування звертає увагу на те, що вибір назви – «Мій час» – не був штучним, акцентує на тому, що Г.Вінський невипадково прийшов до думки про мемуари: «Склад мій, як і діяння мої, буде простий, але правдивий...» [4, 8] або «Я хочу писати моє життя і події які мені пам’ятні важливі, що відбулися протягом одного» [4, 9].