Звертаючись до таких численних міні-образів, використовуючи цитати свого героя, автор уводить за допомогою цитування весь той об’єм смислів, які властиві інтертексту. Наприклад, помічаючи, що Г.Вінському близькі герої і відчуття роману Лоренца Стерна «Життя і переконання Тристрама Шанді», Л.Большаков намагається проаналізувати відношення свого героя до тієї чи іншої події, ставлення до того смислу, який вкладено в думку чи вираз: «У своєму погляді на спадковість Вінський на боці Шанді. Він шандеїст і в житті, і в філософії. За всіма плюсами й мінусами прибічників шандеїзму – течії тоді популярної» [4, 9]. Ще одна функція цитатного матеріалу у Л.Большакова – засіб специфічної організації часо-просторових відношень.
Оповідь «Повернення Григорія Вінського» має ознаки інтертекстуальності. Для Л.Большакова записки мемуариста – мозаїка значень, яку можна зрозуміти лише тоді, коли встановиш ту кількість текстів-джерел і текстів-значень, з якої ця мозаїка складається. Записки Г.Вінського дають уявлення про те, що його педагогічні і просвітницькі погляди мали підґрунтям досвід, набутий у дитинстві та юнацькому віці. Цілісну картину педагогічних і суспільних поглядів Л.Большаков подає нам, переплітаючи цитовані з Григорія Степановича рядки зі своїми коментарями до них. Наприклад, на висловлювання Г.Вінського про сутність виховання – «дати просто життя, за суворою справедливістю, не складає великого благодіяння; лише виховання може дати батькам безперечне право на дитячу подяку, покору...» [4, 11] – Л.Большаков відповідає, швидше коментує: «Вінський задумувався над проблемами «корисного навчання юнаків» і дійшов висновку про згубність для людської особистості того, що тих, хто вступає до життя, змушують «займати місця в суспільстві», зовсім не відповідні ані з їх нахилами, ані з їх здібностями» [4, 11].
Встановлюючи цілісність художньої тканини своєї оповіді, Л.Большаков збирає всі інтертекстуальні зв’язки за допомогою цитат, які несуть на собі ще й смислову функцію. Недаремно уральський документаліст не визначає жанр, до якого належить його твір. Розуміння цитатного тексту з тематичною недостатністю, що спрямований у «середину», в інші тексти-цитати, можна уявити як незавершений, як той, що продовжується в читацькій уяві. Цитата – засіб поєднання свідомості автора, читата і героя.
Л.Большаков намагається показати Г.Вінського як реальну живу особистість, що була органічно включена в суспільне життя навіть в далекому Оренбурзі. Цитати асоціативно пов’язані з місцем, де жив Г.Вінський, з реаліями, які зобразив у своїх записках. Наприклад, ставлення до військової служби: «Для кар’єри воєнної він не був створений. Зізнавався: «...я у продовження своєї чотирьохрічної служби був незмінно найгіршим служивим, ніби маючи природну від неї відразу...». Тим більше, що швидко переконався: за фасадом суворої дисципліни панує у полку відверта аморальність...» [4, 176]. Ці реалії за допомогою цитат входять до повіствування Л.Большакова, викликаючи різнопланові асоціації.
Цитати у Л.Большакова несуть на собі мотивування смислу цитованого, що інтегроване в текст. Іноді цілі сторінки цитуються із записок Г.Вінського з єдиною метою: «Не бажаючи псувати чудовий і у певній мірі відповідальний текст переказом, я пропоную читачу першу публікацію сторінок, що катовані цензорами. Катували назавжди, вони ж, на радість нашу, вижили» [4, 69]. За допомогою таких «розлогих» поширених цитувань постає перед нами не тільки картина життя другої половини XVIII ст., а й погляди автора записок на Катеринівську дійсність. За допомогою цитат здійснюється більш глибокий аналіз структури тексту записок, пошук того, що можна пояснити з нього.
Цитата – засіб, за допомогою якого автор може вийти за межі тексту. Вона стимулює такі інтертекстуальні екскурси читача-інтерпретатора, які ведуть як до поновлення цілісності смислу тексту, так і до його збагачення. Інтертекстуальні зв’язки «кроків» у «Поверненні Григорія Вінського» виявляються максимально можливими – отже, текст Л.Большакова є високохудожнім.
Автор, читач і дослідник здатні відчути текст як в якості потенціалу смислової безкінечності, так і як систему, що починає жити своїм життям. Цитата включається в інтертекстуальний простір, що об’єднує різні в типологічному плані тексти (щоденники, метричні книги, спогади тощо).
Цитата – зв’язок між авторською і чужою мовами. У Л.Большакова вони взаємоорієнтовані, поєднують у собі зовнішню і внутрішню точки зору. Це створює образ чужого мовлення, а отже, відповідно, відокремлюється слово авторське. Цитата об’єднує авторське (Л.Большакова) і чуже (у даному випадку цитації Г.Вінського) слово саме за допомогою поєднання зовнішніх і внутрішніх мовленнєвих точок зору.
Діалогічна побудова цитат створює передумови для творення образу чужого слова. Як наслідок – реагування слова на слово. Така композиційна форма мовлення, за М.М.Бахтіним, є «взаємоорієнтацією авторської і чужої мови» [8]. Цитата у Л.Большакова певною мірою прибирає межу між авторським і чужим мовленням і дає нові варіанти їхньої взаємодії. Така форма поєднання авторської і мови персонажів характерна для монологічних і поліфонічних романів.
Цитата створює особливу специфіку читацького сприйняття. Художній текст ніби складається із фрагментів, які тлумачаться на різному рівні за різними критеріями: загальне враження від одних, пропуск фрагментів інших, акцентування на значенні третіх. У цьому проявляється диференціальна функція цитати (при виділення точки зору автора, героя або оповідача). Цитати не тільки вказують на присутність авторської позиції, але й є засобом їх вираження.
Г.Вінський у своїх записках постає як історико-культурна особистість, що включена у суспільний процес. Доля мемуариста, його життєві позиції апелюють до певної архетипічної формули. Кожне цитоване його слово чи вираз несе на собі відбиток епохи кінця XVIII ст., того часу, який постає з його записок. У цьому міфологічна функція цитацій матеріалу.
Сюжетно-композиційна функція цитат веде Л.Большакова по різних шляхах пошуку відомостей. Отже, це стимулює розвиток сюжетної тканини, створюючи один за одним «кроки» до істини. Перенесення цитат до нової часо-просторової реальності призводить до їх трансформації в новому хронотопі. Перед науковцем відкриваються все нові горизонти дослідницького пошуку: «На початку 1771-го Вінський оселився в одній із казарм першої роти. Першої – це за його ж хвилинним...спогадом. Значить, там, де тепер у Петербурзі вулиця 1-ша Червоноармейська» [4, 177].
Цитування відбувається в чотирьох напрямках: цитування документів; цитування читача; цитування Г.Вінського; цитування автора самим себе.
Цитата - одна з форм діалогу з чужим словом, швидше властивий науковій, публіцистичній чи офіційно-діловій мові. Іноді цитати зливаються з думками автора, набуваючи невласно-прямого різновиду передачі чужого мовлення: «Книжки важили для нього багато вже тоді. Читачем Вінський став з юнацтва. Це, зрозуміло, ані трохи не зменшує ролі й значення читання у зрілі роки. А все ж був він тоді юнаком, ... недосвідченим, столичне життя його, провінціала, захопило, і став Григорій «мати» витрати, не даючи ради власному гаманцю» [4, 185]. Або, вивчаючи супровідні документи до монументального архіву, Л.Большаков знаходить коментар до подій О.М.Тургенєва, який одним з перших двісті років тому зміг гідно поцінувати працю Г.Вінського: «Біограф, здається, довів свій рукопис до 19-го сторіччя, але головне життя в 18-м...» Така думка О.М.Тургенєва – першого, хто написав про Г.Вінського в пресі, хто оцінив його працю гідно» [4, 24].
Надмірна «документалізація» і «белетризація» оповіді, що досягається насиченим цитуванням, може порушити структурну тканину оповіді і змусить читача засумніватися в достовірності поданого матеріалу. «Коли герой у приватній розмові висловлюється цитатами із власних статей або публічних виступів,..читач не вірить у правду того, що він говорить. Набагато кращі цитати відверті, ніж подібним чином залишені без лапок» [6, 353].
Про надлишкову насиченість оповіді цитатами у Большакова помічає Е.Н.Горелікова-Голенко: «Один із суттєвих недоліків роботи, - надмірна «виспренність», розлогий склад. Багато невиправданих повторів, не вповні зручна для сприйняття звичка пропускати дієслова, перетворювати фразу на оклик» [2, 3]. Проте далі дослідниця дає коментар: «Але це – стиль автора. «Повернення...» – не тільки докладний звіт про те, як проходили пошуки рукопису, але й спроба познайомити читача з думками Г.Вінського» [2, 3]. Отже, перенасиченість цитатним матеріалом у автора виправдана. Цитати у Л.Большакова жорстко й органічно структуровані і насправді є результатом докладного продуманих кроків. Дослідник на самому початку занотовує: «Вони, ці сторінки, написані давно. Потім, пізніше, узнати вдалося набагато більше, і жодна загадка не була за відповідь. Проте ніяких поправок вносити до першопочаткового тексту не хочу – хай буде сам читач моїм супутником і товаришем на шляхах пізнання, шукає (і знаходить) відгадки разом зі мною» [4, 6].
Таке розлоге цитування має, на нашу думку, три основні причини: по-перше, цитування записок Г.Вінського створює особливе часо-просторове тло, на якому будується повіствування; по-друге, цитати дозволяють привернути увагу до певних моментів, ситуацій, вони є ніби лупою, за допомогою якої автор розглядає проблеми; по-третє, цитати – допомога в переконанні того, що пошук здійснюється у правильному напрямку. Цитування свідчить про те, що автор йшов до своїх «кроків» у роздумах і міркуваннях.
ЛІТЕРАТУРА
1. Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман // Диалог. Карнавал. Хронотоп. Витебск, 1994. – Вып. № 4.
2. Гореликова-Голенко Е.Н. Рецензия на книгу Л.Н.Большакова «Возвращение Григория Винского» // Отечественные записки. – 2001. –- № 5.
3.Тартаковский А.Г. Русская мемуаристика XVIII первой четверти XIX века. – М., 1991.
4. Большаков Л.Н. Возвращение Григория Винского. – Оренбург, 1999.
5. Вересаев В. Пушкин в жизни. – М., 1963.
6. Акимова А. История и биография // Прометей. – М., 1960. – Т. І.
7. Затонский Д. Роман и документ // Вопросы литературы. – 1987. – № 12.
8. БахтинМ.М. Слово в романе // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975.