Людина, суспільство, природа - об'єкт пильної уваги письменника, однак йому завжди вдається зрозуміти й відтворити зі справжньою динамікою складний механізм цих чинностей. Новаторство Стейнбека, художника XX століття, що виявилося в ретельному вивченні людини як у соціальному, так і в чисто «природному», натурфілософському, аспекті, знижується в ряді випадків нігілістичним відношенням автора до природи, до органічного життя. Стейнбек прекрасно розуміє, що найважливішою причиною перекручування природних основ: виснаження ґрунтів, поширення епідемій, деградації людини - є соціальне безладдя, хаос буржуазного суспільства.
Але іноді він схильний винити й обмеженість, ущербність самої природи. Його книги наповненні й жертвами соціальних конфліктів, і жертвами несправедливості самої природи. Песимізм Стейнбека у відношенні до природи приводить часом письменника до натуралізму у виборі об'єкта (це часто хворі, божевільні, неповноцінні персонажі) і до нігілізму у відношенні до прогресивних соціальних рухів. Безпосередньо обурюючись расизмом у США, Стейнбек висловлює скептичні погляди із приводу боротьби з дискримінацією негрів у своїй країні.
Стейнбек — нещадний суддя соціальних пороків США, але позитивна стихія в книгах художника майже завжди зв'язана з іронією, тобто лише відносно позитивна. У сутності позиції Стейнбека глибоко суперечливі — це викриття бездієвості. Але в переважній більшості книг Стейнбека є об'єктивна послідовність правди, реалізму. Ми бачимо, що позитивні герої Стейнбека, приречені бути неповноцінними й смішними диваками.
Джерелом трагічного сприйняття природи в Стейнбека є хаотичність і аналогічність соціальних законів життя США. Він у сутності поширює на увесь світ імпульси цього життя: безсердечність, злість, страх перед майбутнім, безнадійність.
Економічна криза 20-30-х рр. стяг всі протиріччя в єдиний вузол, загостривши соціальні конфлікти, на Півдні й Заході масами розорялися ферми, на Півночі й Північному сході на шахтах і заводах розгорнулися запеклі соціальні зіткнення.
Тридцяті роки кардинально змінили американську літературу, розвили в ній тему боротьби й соціалістичних перетворень: поряд із пролетарською поезією популяризується пролетарський роман, література про негритянські проблеми. Серед американських добровольців, що воювали в Іспанії в рядах батальйону імені Лінкольна, були літератори, журналісти, університетська професура. Більшої популярності здобувають у ці роки нарисові жанри, репортажі. Підсилюється в літературі соціальний аналіз, спонукання класової свідомості мас, страйкової боротьби.
У романах же Стейнбек як реаліст уміє розкрити щирий взаємозв'язок явищ, проаналізувати відносини людини й середовища, відтворити пластику життя.
Автор бачить всю значущість впливу соціального на людину. Соціальна й біологічна стихії в точних пропорціях сполучаються в нього й створюють яскравий і вигадливий, трагічний і прекрасний, складний і повчальний «стейнбековський» світ. Життєвий матеріал немов диктує свою волю Стейнбеку.
РОЗДІЛ ІІ. «ГРОНИ ГНІВУ» – ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ТРАГЕДІЇ СУСПІЛЬСТВА
В 30-х рр. у США вибухнула економічна криза, що принесла незлічимі нещастя: на величезних просторах Заходу (Оклахома, Канзас, Аризона, Нью-Мексико) мільйонами розорялися дрібні фермери. Багатотисячні юрби заюшили до родючого Півдня (Каліфорнія) у пошуках роботи й хліба - на збір бавовни й фруктів. Наплив переселенців знижував ціну на робочі руки, породжуючи голод, злочини, поліцейський терор. Стейнбек пішов пішки на Південь разом з караванами безробітних батраків і розорених фермерів, він зробився живим свідком страждань людей, що гинули прямо в поле, в узбіч нескінченних асфальтованих шосе від голоду, тифу, холоду, у той час як у пароплавних і паровозних топках спалювали гори кава, рису, пшениці за розпорядженням міністерства сільського господарства відповідно до «політики вирівнювання цін».
«Грона гніву» – національний епос. У романі на широкому тлі суспільно-політичного життя країни в роки кризи Стейнбек оповідає про долю фермерської родини Джоудів, однієї з багатьох тисяч, що потрапили між жорен кризової машини. Джоуди занурюють свої нехитрі пожитки в старенький автомобіль і направляються на Захід. Як і інші переселенці із центральних штатів, яких погнала в Каліфорнію посуха, родина Джоудів проходить свій шлях розчарування. У свідомості вчорашнього фермера усе ще міцно сидить власницьке «я», йому немає справи до долі сусідської родини. Але на дорогах Америки, по яких рухається півмільйона зневірених людей на старих, зламаних вантажівках, бензин і гроші закінчуватися, продовольство кінчається, а роботи ні, їхня свідомість починає мінятися. У горні лих і позбавлень народжується єдність і солідарність.
Дорога в країну надії, який представлялася Каліфорнія, стає стрижнем оповідання й композиції роману, визначає його особливості як «роману дороги» з лінійною композицією. Подорож ускладнюється хворобами, смертю старих, поломкою старої вантажівки. Родини несуть у собі біль, страждання й надії знедолених і незахищених простих орендарів. Табір переселенців, яким зустрічає їхня Каліфорнія, далекий від їхніх надій, Джоудів чекають принизливі пошуки роботи, сутички з поліцією.
Главою родини Джоудів, її душею була мати - одна із самих більших творчих удач письменника. Ма - жінка величезної волі, простонародної мудрості, чуйності, глибокої віри в людей. Ма - єдина людина із всієї родини, хто зберігає ясність думки й мужність перед особою тяжких випробувань. «Ми народ, Том, - говорить вона старшому синові, - ми живі люди, нас не знищиш. Ми народ - ми живемо й живемо... Багатії поживуть, поживуть і вмирають, і діти в них никудишні, неживучі. А ми, Том, - нам кінця краю не видно».
Саме мати зуміла зрозуміти першої велику істину: єдиний порятунок бідняків - у єднанні й взаємодопомозі.
Покірно переносять тяготи нескінченного шляху, голод, сваволя влади й плантаторів члени родини. Все це викликає їхнє обурення, але сьогодення опору не викликає. Валить патріархальний уклад родини, діти поступово залишають батька й матір, родина розпадається (іде в боротьбу Том, жениться Эл, іде вниз по ріці невдаха Джон, брат батька). Тільки старший син Том вирішує присвятити своє життя боротьбі за права народу. «І коли наш народ буде їсти хліб, що сам же посіяв, буде жити в будинках, які сам вибудував, там буду і я», - говорить він матері.
Символічна назва роману виразило не тільки соціальний протест і трагічну долю, але й прагнення автора дати біологічний зріз подій, перевірити натуралістичні мотивування.
При уважному читанні роман можна розділити на три частини: 1. Посуха (перші одинадцять глав); 2. Подорож (глави XII-XVIII) і 3. Пошуки роботи в Каліфорнії (глави XIX-XXX). Доречно відзначити, що й сам письменник, почавши роботу над романом, відзначав у весні 1937 року, що він трудиться над «першою із трьох, об’єднаних однією ідеєю, повістей». По своєму змісту роман - це хроніка переселення сімейства Джоудів зі штату Оклахома в штат Каліфорнія, вона обмежена й у часі, і по місцю дії. Особливості побудови роману - хронікальність оповідання; розподіл на три частини; обмеження дії місцем перебування Джоудів - дали привід ряду американських критиків затверджувати, що Стейнбек небито побудував свій роман під впливом біблійного сюжету вигнання євреїв з Єгипту. Подобне твердження переслідувало певну мету: вихолостить його социальне-суспільне звучання, видати за якесь безобидне оповідання на біблійну тему.
Хроніка переселення Джоудів проста за формою, його герой втілює у собі типове явище епохи - історичний процес руйнування дрібних фермерів.
Стейнбек же більше піклується про демократію, і тому в аграрному способі життя він насамперед бачить можливість найбільш повного розкриття потенціалу людини.
Людина й земля – проблема яка й раніше привертала увагу письменника. Джозеф Уейн із роману «Невідомому богу» мріяв до запаморочення про родючу землю, а його ферма рік у рік страждала від жорстокої посухи. Земля не виправдала надій Уейна, «невідомий бог» не слухав його молитвам про дарування дощу на пересохлі поля. І весь зміст його життя зійшовся в одній крапці - дати землі вологу. В ім'я цього він приносить себе в жертву. Мріють про власний клаптик землі, про власну ферму Джордж і Ленне з повісті «Про мишах і людей», але і їхній мрії не призначено збутися.
На відміну від Джорджа й Леніна Джоуді мали свою землю, і свою ферму, але один раз усього цього втратилися. І не тому, що вони не любили землю, не віддавали їй всі свої сили. Земля ця була полита кров'ю їхніх предків, рясно зрошена їхнім власним потом. Але проти дрібних хліборобів ополчилися дві непідвласні їм стихії — природа й економіка. «Чорні курні бури», як зі страхом їх називали селяни, перетворювали мільйони гектарів родючих земель у пустелю те саме що, мабуть, Сахарі. В 1933—1935 роках стихійне лихо охопило штати Колорадо, Канзас, Ныо-Мехіко, Техас, Оклахому, Дакоту, Мічиган. Під час «чорних курних бур» день буквально перетворювався в ніч, у штаті Оклахома три тижні вуличні ліхтарі горіли цілодобово, але однаково ні вдень ні вночі нічого не було видно далі метра, температура повітря при цьому не опускалася нижче +40° С.
Але не менш пагубним для них було й дію сил економічної стихії. Як це ні дивно, але в державному масштабі «чорні курні бури» сприймалися як сприятливого фактора. «З погляду національних інтересів, - роз'ясняв заступник міністра сільського господарства країни Тагуелл, - посуха з'явилася іронічним благословенням, тому що вона допомогла скоротити серйозне надвиробництво зерна пшениці...» Таким чином, що потрапили в лихо мільйони джоудів виявилися затиснутими в лещатах стихійного лиха й "національних інтересів капіталістичної держави. Формальний уряд Ф. Рузвельта оголосило райони «чорних курних бур» районами нещастя, але фактично ніякої допомоги дрібним хліборобам зроблено не було.