Складність і драматизм умов розвитку літератури 1900-1930 рр. (стр. 2 из 2)

• зневажливе ставлення до дореволюційного мистецтва, яке, на думку більшовиків було в масі своїй "гнилим дворянським та буржуазним" і великої цінності для них не являло. Більшовики дозволяли тільки твори, що несли в собі "демократичні" засади - відображали життя нижчих верств населення, робітників та селян. Всі приватні мистецькі збірки були націоналізовані, а з музеїв та картинних галерей вилучалися "шкідливі та непотрібні" творів мистецтва.

Значна частина їх була продана за безцінь за кордон під час голоду чи переплавлена (твори мистецтва з дорогоцінних металів).

Наслідками такого "керування" стала фактична втрата традиційної української народної культура, знищення великої кількості видатних пам'яток культури та мистецтва. Такого винищення з української культури не було, мабуть, із часів монгольського нашестя XIII століття.

Грамотність на Україні за офіційними статистичними даними (1912 р.)

В українських губерніях на 1000 душ всього населення припадало грамотних:

Вимоги селян Катеринославщини щодо розвитку української освіти і культури (1913 р.)

Уривок з листа селян, надісланого "представникові від робітників Катеринославщини в Державній думі" Г. І. Петровському:

"1) На Україні мовою освіти повинна бути рідна нам українська мова; 2) поширення прав нашої мови на вживання її в різних громадських установах; 3) права на вільний розвиток нашої літератури. Тільки автономія України нарівні з автономією інших національностей створить умови для забезпечення нашого права на вільний культурний і суспільний розвиток. А пп. Родзянкам, Скоропадським і Савенкам нагадуємо, що скоро настане час, коли "довідаються небожата, чия на вас шкура"."

Доктор філологічних наук, професор Київського університету ім. Т.Г. Шевченка та Українського Вільного Університету в Мюнхені, академік Академії наук Вищої школи України, Вільної Української Академії наук (Нью-Йорк), Міжнародної Української Академії оригінальних ідей, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, один з керівників Спілки письменників України, Голова Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка, лауреат премій ім. І. Огієнка та ім. О. Білецького:

"Належить, отже, знати, що офіційне ставлення до української мови в царині освіти, за загальної ворожості до неї, визначало у часи СССР кілька часово-тактичних модифікацій.

Спершу, у час жовтневого перевороту 1917 року і в найближчі роки, був розрахунок навернути українське суспільство до "пролетарської революції" та ідеології комунізму на засадах повного нехтування національної ідентичності українців, їх мови, культури, традицій та менталітету. Тож вже навіть за слово, вимовлене українською мовою, що сприймалася як "контрреволюційна", більшовики стріляли, доказів чому є більше, ніж достатньо (згадаймо україножерні звірства в Києві та інших точках України у лютому 1918 року). Однак вже невдовзі стало зрозуміло, в т.ч. й Леніну, що закидати Україну, яка буквально закипіла гнівом народних повстань проти господарських і політичних дій більшовицьких комісарів, "шапкою" "інтернаціоналізму" та "світової революції"" неможливо, і тоді в хід пішла далекосяжно продумана її вождем "тактика" (саме це слово він і вживав, обстоюючи потребу в уточненні ставлення до України): задекларувати підтримку українству і його мові та навіть оголосити бій "русотяпству". Що то мало б означати, аніскільки не приховувалося: "перетворити українську мову в знаряддя комуністичного виховання мас". Інакше кажучи — прищепити в Україні більшовизм силами самих же українців.

Відтак в Україні дістав легалізацію процес т.зв. українізації (офіційно — з 1923 року), що її старанно та пильно було спрямовувано в річище марксо-ленінської ідеології. Усе, що не придавалося для цього річища, потрактовувалося як "контрреволюційне" і мусило підлягати викоріненню.

Попри те, що українізація повсякчас відбувалася під акомпанемент червоного терору, її успіхи не можна не визнати вражаючими: вже на кінець 1927 року українською мовою вчилося 77 відсотків школярів, а на 1932 рік на 87,5 відсотків було зукраїнізовано пресу. Годі це, одначе, пояснювати лише дозвільними санкціями з боку більшовицького режиму. Насправді на перший план тут вийшло багатовікове, природне прагнення українців до національного самовиявлення, що й охопило у 20-х роках всю підсовєтську Україну. Тож як тільки комуністичний режим зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю, кампанію українізації у 1932-1933 роках було брутально припинено, а національне відродження умертвлено й розстріляно. Істинне ставлення більшовизму до українізації цілком однозначно виявилося вже на її початку на деяких заселених українцями теренах, що увійшли до складу Російської Федерації. Досить тут згадати "процедуру" перепису населення Кубані, що відбувався у 20-х роках: траплялися непоодинокі випадки, коли під дулом пістолета український селянин мусив відповідати на запитання: "Ты русский или петлюровец?" — і зрозуміло, що з того часу кількість росіян на цій території зросла на сотні тисяч. Варто зазначити також, що розуміння істинного підспуддя українізації виявлялося у декого з діячів української культури вже і в роки, коли вона набувала розмаху, "їхня українізація, — висловлюється, наприклад, один з персонажів п'єси М. Куліша "Мина Мазайло",— це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було". Прогноз, що й казати, справдився стовідсоткове. Власне, М. Куліш завбачив те, що невдовзі сформулює у своєму тості з нагоди святкування 20-річчя жовтневого перевороту вождь радянської імперії Сталін: "І ми будемо знищувати кожного такого ворога, ми будемо знищувати увесь його рід, його сім'ю".

Вождь, до речі, ніскільки не приховував того, з якою саме метою було дозволене контрольоване більшовизмом "національне відродження", що офіційно потрактовувалося як "розквіт націй". Як говорив він на ХУІ з'їзді ВКП(б) (1930 рік), "треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутися (...), щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою".

Висновки

Культура України 1900-1930 рр. розвивалася в надзвичайно складних умовах політичного протистояння. Багато митців були змушені емігрувати чи загинули, було знищено безліч культурних цінностей.

Проте саме в цей період закладені основи "українського Відродження" - сплеску української культури 20-х рр. XX століття. Найбільше культурних здобутків зафіксовано в часи Української Держави П. Скоропадського.

Багато з цих здобутків було втрачено у період Директорії УНР та більшовицької диктатури, коли українська культура зазнала непоправної руйнації.