Мов боривітрові крила,
Мов розіп'яті вітрила,
Що негода завихрила,
Плащ на вітрі лопотить
І тріпотить...
У поезіях Верлена події в природі співвідносні зі станом героя. Наприклад, у поезії "Туга":
О перші любощі, о серця юнь вразлива!..
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвіт душі недовго золотів,
Із півночі життя хтось лютий налетів,
І впала враз зима – тяжка, глуха, нудьглива...
І от я гибію, самотній і смутний...
(Переклад М. Лукаша)
Злива в природі відповідає скороминучості почуттів, що уособлює собою плин води. Цвіт душі (кохання) проходить швидко, як золотіє цвіт у природі. Із потаємних куточків життя (людини), як з холодної лютої сторони в природі –"хтось... налетів". І впала зима (в природі і в душі) – "тяжка, глуха, нудьглива".
Якщо зима сприймається саме так трагічно, зрозуміло, чому осінь для поета – пора невимовного смутку.
Яким чином створює Верлен "пейзажі душі"?
Верлен зображує символи, які одночасно пов'язані як зі станом душі людини, так і зі станом природи (створення "пейзажу душі"). Наприклад, у поезії "Соловей" назва підказує, що настроєвість вірша – сум і туга (потім підтверджуємо це текстом: "спогади сумні", "Жаль-ріка", спомин співає жалісно). Соловей і символізує собою тугу, жаль, сум, бо він щоразу бачить різних закоханих і, можливо, співає саме про те, що кохання минає (принаймні про це співає Соловей у поезії Верлена).
Треба зазначити, що автор використовує "другорядні" символи, що сугестивно впливають на створення головного: "...спомини непрохані, // Налетіли ви, мов пташки сполохані..." Маленькі пташки, що обсіли "серця кожну віть" (серце – "ознака" людини, віття належить до природи), "з гомоном і гамором", викликають певні асоціації, співвідносні зі станом людини. Суєта цих пташок не відповідає мелодійності і утаємниченості співу солов'я, "примарному спокою" в природі. Виникає бажання захиститися від шуму, закритися віттям дерева, прикритися рукою від своїх думок-споминів, сполоханих і дивних, як маленькі пташки.
Віття із маленькими пташками, а також і серце дивляться у затон Жаль-ріки. Плин води уособлює собою скороминущість часу, життя, зображених в поезії подій. Вода "сумує", бо не може зупинитися. І спокій ріки примарніші бо в поезії одну ріку не можна увійти двічі. І Жаль-ріка в поезії "знає" про це. Туга ліричного героя і тужіння природи підсилюються використанням контрастних понять: радісно і болісно; гормони (назовні) і спомини (в душі, приховано); жалісно (тихо , сумно) і голосно. Мабуть, у літературі все ж таки більшість поезій про кохання сумне, трагічне, але тужіння Верлена-поета – всесвітній плач і людини, і природи про двоїстість світу, тому і птах закоханих співає не про вічність почуттів, а про їх швидкоплинність.
III. Естетичні погляди та творчість Артюра Рембо (1854-1891)
Я ніколи не був християнином; я з роду тих, хто співає перед стратою;
я не розумію заюнів; немає в мене моралі; я дикун...
А. Рембо
Геній Рембо, стрімкий та суперечливий, як комета, промайнув на обрії символізму, залишивши за собою зоряний слід, напрямок якого до кінця ще не розгаданий.
О. Мандельштам
Чомусь майже не дивує пересічного читача інформація про те, що видатний митець, який залишив помітний слід в історії літератури, пішов з життя, не доживши навіть до 40 років. Влучно пояснюємо собі створення незвичайних новаторських творів за порівняно нетривале життя обдарованістю поета в поєднанні зі складною долею, неконтрольованим характером, ризикованістю, буремністю. Всього 37 років відвела доля таким неперевершеним майстрам літературного слова, як Дж.Байрон, О.Пушкін, А.Рембо. Та навіть порівняно з Байроном і Пушкіним, можна говорити про творчий феномен, за влучним визначенням П.Верлена, цього "ангела і демона" одночасно, бо лише три роки свого життя (з 17 до 20 років) Рембо віддав мистецтву.
Він був надзвичайно обдарованим поетом, свавільним і агресивним, людиною здібною, але неврівноваженою; все його життя – це шалена авантюра як у сфері творчості, так і в особистому житті.
Рембо – це "брутальний випадок" в історії європейської поезії. З юнацьким максималізмом він увірвався в літературу і став предтечею бунтівних авангардистів XX ст. Без творчого доробку Рембо не було б поетичної революції Г. Аполлінера, французьких сюрреалістів.
Жан-Нікола-Артюр Рембо народився 20 жовтня 1854 року в глухому містечку Шарлевіль, в Арденнах (у північно-східній Франції, неподалік від бельгійського кордону), за словами самого поета, "найідіотськішому з усіх провінційних міст". Батько поета, військовий, у 1860 році покинув сім'ю, в якій, крім Артюра, було ще троє дітей. Взаємини з матір'ю були напруженими, бо їй не подобалося захоплення хлопця поезією.
Рембо без застереження можна назвати "шарлевільським вундеркіндом". Вже у школі він привернув увагу вчителів та однокласників своєю обдарованістю та надзвичайними здібностями. Він був одним з найкращих учнів. Вже з шести-семи років почав писати прозою, а потім віршами. У п'ятнадцять років він пише вірші латиною, за один з них був удостоєний першої премії на академічному конкурсі. У січні 1870 року журнал "Le Revue pour tous" надрукував вірш французькою мовою "Новорічні подарунки сиріт". У цьому ж році до Шарлевіля приїжджає молодий викладач риторики Жорж Ізамбар, який надзвичайно вплинув на формування естетичних смаків юнака. Ізамбар долучив Рембо до творчості Ф.Рабле, В.Гюго, Т. де Банвіля, а також познайомив свого учня з молодим поетом Полем Демені.
Рембо ненавидів провінційне містечко, де народився і жив, чотири рази він намагався втекти з дому. А пізніше ця ненависть поширилася і на Францію, і навіть на Європу, яку Рембо вважав старою і маленькою. Бажання подорожувати таки здійснилося. У 1871 році він надсилає листа зі своїми поезіями Полю Верлену, який запрошує його до себе. А невдовзі Верлен і Рембо вирушають з Парижа на пошуки нових вражень до Бельгії, а потім до Лондона. Цілий рік вони подорожували разом Європою.
Період з 1871 по 1873 рік – це період дивної та емоційної творчості Рембо. Він проголошує поета "викрадачем вогню", схожим на Прометея. Митець має бути віщуном і провидцем, йти попереду людства. У листі поетові П.Демені від 25 травня 1871 року Рембо так визначав роль поета: поет стає "найхворішим, найзлочиннішим, найпроклятішим серед усіх – і найученішим. Бо він досяг невідомого і, втрачаючи глузд, перестає розуміти свої видіння, – він їх побачив! І нехай він згорить під час свого зльоту від нечуваних і несказаних речей: прийдуть нові жахаючі трудівники; вони почнуть від тих горизонтів, де знесилено впав попередник!".
За життя Рембо опублікував лише кілька поезій та випустив книгу віршів у прозі "Сезону пеклі" (1873), яка була написана під час жахливої душевної кризи після розриву з Верленом. Але навіть ця єдина збірка, що вийшла малим накладом (500 примірників), залишилася на складі. Існувала легенда, що Рембо сам знищив весь наклад і лише через кілька десятиліть ці дивні книжки випадково знайшли. Перше повне видання творів Рембо було здійснено лише у 1946 році.
Після 20 років Рембо не написав жодного поетичного рядка. Він кидався від однієї авантюрної пригоди до іншої. Нарешті поїхав на Схід, працював торговим агентом в Африці, Сомалі, Ефіопії. Важкохворий, він повернувся до Франції. Лікарі встановили діагноз – саркома правого коліна, внаслідок чого ногу було ампутовано. Помер Рембо у марсельській лікарні 10 листопада 1891 року.
Перекладали твори Рембо українською мовою Ю.Клен, В.Бобинський (це були швидше переспіви, насичені українським колоритом), М.Терещенко, Г.Кочур, М.Лукаш, Д.Павличко, Г.Латник, В.Стус та інші.
Які особливості ранніх поезій Рембо?
Для першого періоду характерним є наслідування авторитетів (наприклад, Ф.Війона, В.Гюго, Ш.Бодлера). Але вже з'являється і щось своє: надмір енергії та буяння сил ліричного героя, язичницька чуттєвість, що і було засвідчено у поезії "Відчуття" як перехід на позиції символізму. Ця поезія складається з двох поширених речень, що підкреслюють уповільненість, розміреність плину думок ліричного героя, передають стан спокою цього "волоцюги", блукальця-мандрівника. Складається враження, що ліричний герой перебуває у абсолютній гармонії з собою і зі світом, бо весь світ він зосереджує в своїй душі.
Для Рембо є характерним сприйняття природи як живої істоти, зрозуміти стан і настрій якої можна лише віддавшись власним відчуттям. На глибинному, підсвідомому рівні відбувається пошук відповідностей між речами та явищами (на чому наголошував Бодлер), а також усвідомлення ліричним героєм свого "Я". Поступово поет буде ускладнювати глибинну систему відповідностей (у поезії "Голосівки", у віршах в прозі).
"Гармонія відтінків і звуків символізує гармонію душ і світів" (Шарль Моріс). У поезії "Відчуття" відбувається поєднання звуку, кольору, запаху, що переходить у відчуття ліричним героєм душі світу. Піднесений настрій, позитивні відчуття ліричного героя передає блакитний колір, що з'являється вже у першому рядку; відчувається свіжість у природі (приємний запах); внутрішній стан мандрівника настільки співпадає із звучанням у природі, що герой "мовчить собі", а внутрішня музика (звук) відчувається в його душі. Гармонія в душі героя підтверджується наявністю гармонії в природі, присутності в тексті всіх чотирьох стихій: "стежками йтиму я", "відчує ... піль... нога моя" (земля); "відчую свіжість", " Я вітру голову дозволю овівати" (повітря). Друга строфа переводить відчуття на рівень більш глибинного сприйняття оточуючого (не просто перелік всього, що є навколо, як у першій строфі: стежки, стерня, трави, вітер), а спорідненість думок, зажуреність у себе, злиття з природою. "В душі безмежної любові припливи" (рух води – рух почуттів); ці почуття безмежні, як і світ навколо, бо безмежна душа героя. Зазначимо, що людина вимірюється в поезії символістів "не з ніг до голови, а від голови до неба". А хіба є межі у неба?