Цілий рік Гоголь був службовцем в департаменті, та дослужився лише до посади помічника столоначальника. Однак кар’єра його не цікавила. Усі зацікавлення письменника були зосереджені на літературі і мистецтві. Він відвідував Академію мистецтв, займаючись там живописом, продовжувались і його заняття по літературі. Проте тепер він вже не пише мрійливо -романти -чних поем, а звертається до життя народу, - в його піснях і казках вбачає істинну поезію і творить її в своїх повістях. В листах до матері просить присилати йому звичаї і обряди українських селян, народні повір’я і казки. Він просить написати йому: «… декілька слів про колядки, про Івана Купала, про русалок…. Багато сказань повір, анекдотів… Все це для мене цілком цікаво.., тут так усіх цікавить усе малоросійське…» , - лист від 30 квітня 1930 року. Усе це потрібно Гоголю для написання «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки».
1831 рік для нього найвдаліший - він поступає вчителем історії в Патріотичний інститут (учбовий заклад для доньок офіцерів), та знайомиться з Пушкіним, що перейде в творчу близькість. Пушкін стає для Гоголя творчим наставником.
1831 році виходять у світ «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» одразу звернули на себе увагу яскравістю поетичних кольорів, колоритністю картин української природи. Пушкін після прочитання «Вечорів» писав: «Вони вразили мене. Ось справжня, відверта поезія, без примусова, без жеманства, без чопорства! А місцями, яка поезія! Яка чуттєвість! Усе це так незвично в нашій літературі, що я до сьогодні не відійшов від шоку.»
В «Вечорах» Гоголь створив ліричний образ України, який назавжди ввійшов у літературу. Цей образ розкривається письменником в чудесних, поетично мальовничих пейзажах – і перед усім в зображенні самого характеру народу, його гумору, мужності, душевної краси, свободо прагнення. Згідно Слів Бєлінського: «Це поетичні нариси Малоросії, нариси, наповнені життя і чарівливості. Все, що може дати природа прекрасного, сільське життя простолюдинів чарівливого, усе, що народ може мати оригінального, типового, - усе це райдужними кольорами грає в цих перших поетичних мріях Гоголя. Це була поезія молода, свіжа, що сповнена ароматом, розкішна та п’янка» [141, 5]
У «Вечорах» героєм книги є народ. В представниках народу ми бачимо високі моральні якості – любов до батьківщини, почуття власної гідності, живий і ясний розум, людяність і благородність. Як не дивно в «Вечорах» майже не має опису кріпацтва. Гоголь спеціально опускає цей момент: читачами передусім були дворяни, яким би не сподобалася критика на пригнічення селян, тай сам Гоголь був виходець з цього класу. А іти проти своїх – це завжди рівноцінно зраді.
Гоголь хотів показати народ не приниженим і покірним, а гордим і свобідним, з його внутрішньою красою і силою, з його життєво стверджувальним оптимізмом.
Після опублікування «Вечорів» Гоголь стає знаменитим. А в 1834 році завдяки Плєтнєву отримує посаду професора загальної історії в Петербурзькому університеті, де працює над історією і географією України, та пише географічну працю «Земля і люди». Проте повністю розчарувався в своїй педагогічній діяльності і іде з університету. Результатом науково - викладацької діяльності були статті, присвячені історичній тематиці6 « Про Середньовіччя», «Про викладання загальної історії», «Погляд на утворення Малоросії», «Ал- Мазун» та ін. Ці статті увійшли в збірку «Арабески», що вийшла в 1835 році.
В «Арабесках» Гоголь виступає не тільки з повістями «Невський проспект», «Портрет», «записки божевільного», але й зі статтями по історії і мистецтву. Його цікавить доля різних народів, їхнє історичне минуле, а особливо Україна, над історією якої він посилено працює. Основна об’єднуюча думка «Арабесок» - думка про своєрідність національних культур, їх розвиток. Особливо яскраво це втілено у статті «Про малоросійські пісні», знавцем і збирачем яких він був: «Тільки в останні роки, в ці час стремління до самобутності і до власної народної поезії, звернули на себе увагу малоросійські пісні, які були до цього прихованими від освіченого товариства і які існували лише в народних масах» . Саме в народній творчості шукає Гоголь вираз народного характеру, та розгадку історичної долі народу. Історик, каже Гоголь, коли «прагне дізнатись вірний побут, стихії характеру, усі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселощів зображуваного народу», - повинен звернутися до народних пісень, що являються живим, розмовним літописом народу. Народ для Гоголя головний герой історії, носій національної свідомості. Ці погляди знайшли своє відображення в повісті «Тарас Бульба», натхненням до якої слугували звичайні думи.
Гоголь під впливом дружби з Пушкіним змінює про нього думку. В статті «Декілька слів про Пушкіна» Гоголь писав: «Пушкін явище надзвичайне і, можливо одиничний прояв російського духу, такий можливо з’явиться через двісті років. В ньому російська природа, російська душа, російська мова, російський характер відобразились в ньому в такій чистоті, в такій очищеній красоті, у якій відображається ландшафт на опуклій поверхні оптичного скла.».
Бєлінський пише : «Пушкін мав сильний вплив на Гоголя не як зразок, якому Гоголь міг вторити, а як художник, що сильно проштовхнув мистецтво і не тільки для себе, а й для інших митців, що започаткував у сфері мистецтва нові шляхи. Основний вплив Пушкіна на Гоголя, «складає не в описі сарафану, але й в самому дусі народу». [605, 5] «Він вже був національний… - пише Гоголь, - Поет навіть може бути національним, коли описує зовсім сторонній світ, проте дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима усього народу, коли відчуває і каже так, що співвітчизникам його здається, що вони це відчувають самі».
В 1935 році видає збірку «Миргород» та комедію «Одруження» і комедію «Ревізор», які пише У Василівці, де пробув до осені, а восени їде в Москву. Саме в Москві знайомиться з Бєлінським.
Загалом уся творчість письменника відноситься до 30 - 40 рокам ХІХ ст. Цей період ознаменований поглибленням кризи і розпаду феодально - кріпацьких відносин, загостренням капіталістичних тенденцій розвитку, незадоволенням селянства, та виходом на арену представників інтелігенції. Миколаївське правління жорстоко розправлялося з найменшим проявом протесту. Гоголь обирає мовчазну позицію – він не критикує ні царизм, і не підтримує повстанців, він відмежовується від усього світу: «…щоби народ зі всіма своїми перемогами і впливом на світ пронісся яскраво, в таму ж строї і вбранні, в якому він існував в колишні часи». Саме тоді Гоголь пише свою повість «Тарас Бульба», де зображує боротьбу проти окупантів. Для нього козацтво є носієм славянського начала. Козак для нього – це передусім дух свободи.
Запобігаючи падінню самодержавця державний апарат посилював владу бюрократичної машини, викорчовувало усякий прояв незалежної думки.
В повістях петербурзького циклу Гоголь малює життя великого міста з її гострими соціальними протиріччями, з жахливим контрастом бідності і багацтва. Повсюди наголошуючи, що існує прірва між людиною і Богом. «Господь полишив нас! Письменник глибоко нажаханий тим, що у столиці процвітає проституція, жебрацтво, хабарництво, жорстоке бездушшя і холодний егоїзм панівних класів, непристойне поводження і внутрішня пустота їх представників, з однієї сторони і нікчемність і грубість бідняків з другої сторони, - ось про, що говорить Гоголь в своїх повістях. Гоголь все більше замикається – стає відлюдькуватим, його порятунок це не бали, а церква. Бог для Гоголя живий – він поряд, він рятівне коло, він усе. В статті «Скульптура, живопис і музика», що вміщена в «Арабесках» письменник говорить про ХІХ ст., як про століття «капризів і насолод», коли «спокусливий ланцюг тонких вигадок розкоші» нищить людину. Йому ненависний бездуховний і розбещений характер цього буржуазного століття, його «холодно-жахливий егоїзм», «безсоромність і наглість» «спекулятора».
«Нашому ХІХ ст. давно вже притаманне нудна фізіономія банкіра», - пише Гоголь в «Портреті». Цей меркантильний, торговий дух чужий письменнику, він визначає як гостроту його сатири, так і трагізм сприйняття дійсності.
Після провалу постановки «Ревізора» Гоголь, залишився один на один проти реакційної верхівки дворянства: «… Усі проти мене. Службовці кричать, що для мене нема нічого святого. Поліція проти мене, літератори теж. Тепер я знаю, що означає бути комічним письменником. Незначний прояв істини і проти тебе постають цілі прошарки…». У Гоголя погіршується здоров’я і він їде за кордон (6 липня 18360). «Письменник сучасний, письменник комічний, письменник звичаїв має подалі бути від своєї батьківщини. Пророку немає слави на батьківщині».
Гоголь іде з імперії в розпал жорстокої реакції, в рік закриття «Телескопу».
Гоголь направляється у Швейцарію, де починає працювати над «Мертвими душами», початими ще в 1835 році у Парижі. Його не покидає ностальгія: «… мені здається, що я в Росії і переді мною усе наше, наші поміщики, наші дворяни, наші офіцери, наші мужики, наші хати – власне, вся наша православна Русь».
В березні він отримує звістку про смерть Пушкіна. «ніякої звістки не можна було отримати гірше з Росії. Вся насолода мого життя, все моя вища насолода зникла разом з ним. Нічого я не приймав без нього. Жодна строчка не писалась без нього….» «Незрозуміла нудьга» гнала Гоголя з Парижу, і березні 1837 року він переїхав у Рим – де прожив два роки.
Але і в Італії він відчуває себе непотрібним: «Жодної строчки я не зміг присвятити я чужому. Нездолимим ланцюгом прикутий я до свого, до наших курних хат, оголений простір вибрав я би замість небес кращих, що привітливо дивитимуться на мене. Чи я можу після цього не кохати батьківщини?». Проте письменник не зважується повернутися у батьківщину.