Тютюн вийняв та й люльку повненьку напхав,
Запалив, в зуби взяв, розкурив та й казав
(Коли схоче, розумно старий, було, каже).
Така манера викладу наближає деякі баладні твори Метлинського до віршованих оповідань, але напружені сюжети їх цілком належать до баладних творів.
Балади Метлинського виділяються тим, що їх автор не раз у розповідну чи діалогову форму викладу сюжету вводить свої міркування, свої думки, які стосуються головно минулого народу і його сумних перспектив. Туга за минулим і журливий погляд у майбутнє в українській літературі виявилися, мабуть, найвиразніше в баладах А. Метлинського. У зв'язку з цим і стиль викладу міняється: від специфічно романтичних малюнків він несподівано приходить на міркування про долю народу, його мову і т. ін. ("Смерть бандуриста"). Балада якоюсь мірою заступає тоді ще кволу громадянську лірику.
А. Метлинський не завжди "пасивний романтик", як ми звикли про нього говорити. Він тужить за минулим, дивлячись на сучасне, і навіть героїв своїх у баладах і віршах підводить з могили, щоб вони не про минуле розказували, а побачили, що тепер робиться на тій землі, за яку вони віддали своє життя (балада "Гетьман"). У баладах про минуле виявляється його консерватизм. Елемент чудесного, суворий "тьмяний колорит", таємничий тон - то данина стилю, але над усім у Метлинського панує суспільний мотив: доля нації, її культури, мови. Цим його балади відмінні від балад Боровиковського, в яких основні сюжетні колізії пов'язані з особистими інтересами героїв. Балади Метлинського тісніше в’яжуться з суспільними проблемами, поставленими в літературі й історії добою романтизму, хоча художнє осмислення цих проблем часто безпорадне, безперспективне, не підпорядковане прогресивним ідеям часу.
У 1839 році в Харкові вийшла збірка творів М. Костомарова під заголовком "Українські балади". Це була перша книга в українській літературі, завданням якої (виходячи з назви) було подати читачам добірку балад одного автора, хоча пізніше Костомаров у автобіографії застеріг, що не всі твори збірки належать до цього жанру. Сюжети їх або запозичені з фольклору ("Отруї", "Посланець" та ін), або взяті з творчості інших народів ("Квіточка" - з чеського), або створені автором на ґрунті народнопісенної творчості ("Поцілунок", "Зірочка" та ін). Костомаров не мав дару майстерно розробити і загострити сюжетні колізії. Драматичний елемент у його баладах кволий, розповідь не раз тече уповільнено, у зв'язку з чим окремі твори виглядають як віршовані оповідання ("Щира правда", "Дід-пасічник", "Великодня ніч") або звичайні гумористичні вірші ("Чорний кіт"). Окремі вірші близькі до того роду творів, що їх тоді називали "думка". Але всі вони якоюсь мірою близькі до жанру балади, яку Костомаров намагався ліризувати за зразком народних пісень.
У збірці "Вітка", що вийшла також у Харкові в 1840 році, Костомаров уже майже не звертається до балади. Тут знаходимо тільки два твори цього жанру ("Могила", "Рожа"). Серед його літературної спадщини збереглися балади, написані в 50-60-х роках. З них видно, що Костомаров у виборі сюжетів послідовно звертався майже виключно до фольклору ("Ластівка", "Брат з сестрою", "Явір, тополя, береза") і тільки один раз зробив спробу опрацювати (в 50-х роках) сюжет "Ленори" Бюргера ("Наталя"). Матеріал для балад береться побутовий або історичний і опрацьовується в ліро-епічному ключі з сильними домішками сентименталізму. Як художник Костомаров - середня величина у порівнянні з іншими поетами перед шевченківських часів, але тематично його доробок багатший і цікавіший. В історії розробки жанру він займає почесне місце - як автор з різнобічними інтересами, зокрема з нахилом до освітлення соціальних проблем.
Сумні, тужливі настрої романтиків навіваються в першу чергу болями за минулим, яке виставляється як часи героїчні, добрі, як минула воля народу.
Козаччина була прогресивним явищем, але, захоплюючись нею, романтики були безпорадними в конструкціях про майбутнє свого народу. Пасивне констатування було слабкістю їхньої суспільної позиції.
Дехто з романтиків, надмірно захоплюючись минулим, не міг правильно зрозуміти сучасне і тверезо оцінити становище своєї нації, їм здавалося, що українська нація і мова гинуть, що пройде якесь десятиріччя, і на тих полях, де козацький кінь тупотів, де гуляла слава козацька, - не лишиться й сліду від народу, його пісні й мови. Мабуть, найвиразніше такі тенденції вилилися у творчості А. Метлинського - поета, що майбутнє нації хотів побачити тільки крізь скло давнини, а не через вікно сучасності. У баладі "Смерть бандуриста" він пише: Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі, Пісня в народі, бо вже наша мова конає!
Звичайно, що такі настрої в умовах, коли царський уряд провадив на Україні жорстоку колоніальну політику, намагався вбити мову і нівелювати особливості цілого народу, мали підставу, але всяка тверезо думаюча людина розуміла, що знищити націю - протиприродне і що цього не може здійснити ніяка державна машина. Шевченко це зрозумів краще за інших і заявив: "Наша пісня, наша дума не вмре, не загине".
Поодинокі представники українського романтизму перед Шевченком у своїх обмежених ідеалістичних поглядах на суспільство, як бачимо, не могли багато дечого правильно усвідомити і пояснити. Одначе, виставляючи на перший план цей докір романтикам початку XIX ст., не слід забувати, що в їхній діяльності з'явилися такі риси, яких не було в попередників: турбота про долю народу, нації, мови, культури, намагання відстояти її майбутнє. Об'єктивно - це опір русифікаторській політиці російського царизму. Це були паростки капіталістичної доби, що проявилися після великої Французької революції. Як сказав В.І. Ленін, "економічна основа цих рухів полягає в тому, що для повної перемоги товарного виробництва є необхідним завоювання внутрішнього ринку буржуазією, є необхідним державне згуртування територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвиткові цієї мови і закріпленню її в літературі". Інша справа, що український романтизм був занадто кволим і не проявив себе так, як романтизм чеської, польської, російської літератури початку XIX ст. Перед Шевченком в українській романтичній літературі не виділилася жодна сильна поетична індивідуальність. Але їхня боротьба за народність літератури, за розвиток літератури рідною мовою, підхоплена наступними поколіннями, принесла велику користь нашій культурі.
Романтична балада в творчості західноукраїнських письменників з'являється з виступом так званої "Руської трійці". У першому друкованому збірнику, "Русалці Дністровій", уже знаходимо балади М. Шашкевича ("Погоня") та І. Вагилевича ("Мадей") - обидві написані за мотивами народних історичних пісень. Хоча в підзаголовку до "Погоні" М. Шашкевич написав: "Після народної казки" - і цим вказав на казку як джерело сюжету, одначе матеріал для балади використано було майже виключно з народних пісень про боротьбу з турками й татарами. Сюжет балади пісенний: брат воює з татарином, хоче відбити сестру, але злий татарин убиває її, а татарину тут же "грудь розколов" козак - брат, який "завіз сестру додомоньку, поховав ю у садочку". Романтика козаччини була сильною, як бачимо з багатьох віршів і балад також в літературі галицьких письменників, що проживали тоді в Австрійській імперії. Тяжіння до загальних народних традицій, до опоетизування української історії, найбільше козаччини, до мови народу, самобутності літератури виявилися тут майже з однаковою інтенсивністю, як і в творчості письменників всієї України. Це можна спостерегти навіть на розвитку жанру балади.
Герой цих балад - романтична фігура козака, лицаря-вояки, оборонця землі - малюється тими ж фарбами, що і в пісні: ніщо його не спиняє, поет порівнює його з соколом ("Чи то сокіл пташку жене? Чи то буря хмару несе?").
У баладі Шашкевича "Погоня" смерть дівчини і бій козака з татарином описується в ліричній тональності народної пісні (може, навіть з відтінком сентиментальності), без романтичних надмірностей.
В "Мадеї" Вагилевича переважає епічний тон, а спосіб ліпки образу запозичений з романтичної поезії. Мадей очолює боротьбу з уграми, бо не може бути байдужим до долі вітчизни. Героїзм його описаний гіперболічними засобами:
Куда мелькне ясним мечем,
Кров рікою точить,
Куда ратищем засвище,
Кінь їздця волочить.
З Мадея "дев'ять стрілок ссуть кровцю теплую", але він не кидає бою.
Перші балади на Західній Україні мали спільні риси з баладними творами поетів Наддніпрянської України. Одначе в пізніших баладах (50-і роки), що належать перу М. Устияновича, з'являються риси, яких не мала східноукраїнська балада, - дидактизм, моралізаторство.
Може, найвиразніше виявилося це в баладах "Прокляття матері" і "Пещена дитина". Навколо цього епізоду, де розповідається, як молодий хлопець купався і потім втопився в Дністрі, автор будує складне мереживо таємничості і надприродності. Мати просила сина не йти до річки, а він не послухав, пішов. "Бодай же-сь більше не вернув додому!" - проказала розгнівана мати. Прокляття і збулося.
Син не повернувся, і автор на цьому будує свої; моральні повчання: "Бог дитину карає, котру мати за; непослух лає", "Горе дитині, що в ранній годині" (тобто, юні роки) не вбиває в собі "тії серця гади", що спокушають молоду душу. Проти них діють незнані сили, до них на "таємних крилах тривога ся суне", їм не обійти фатального кінця.
Коли з'явилися перші балади українською мовою (П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського), література і її стильові спрямування були пов'язані головно з бурлеском і травестією. Сентименталізм тільки утверджувався, і то кволо.