Український романтизм має багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоко національне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Окрім цього, “романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 століття в Україні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток” [2, 17]. Як європейський романтизм вибудовував свої естетичні погляди на філософії Гердера, так український романтизм послуговувався філософією Сковороди. Для нього характерна значна сакралізація сфери естетичного. ”Поезія єсть винайдення іскри божества в дійствительності”[20, 399]. Якщо поезія сприймалася як божественне одкровення, то поет уявлявся пророком.
Цілком закономірно, що Французька революція не справила на східноєвропейські держави такого враження, як на інші європейські країни. На східноєвропейський романтизм значною мірою вплинув розвиток капіталістичних відносин, розгортання національно-визвольного руху, Вітчизняна війна 1812р. На відміну від романтизму європейського, український, як і російський, виступав не стільки проти норм буржуазного суспільства та просвітительських ідей, скільки проти феодальної дійсності. Східнослов’янський романтизм формувався в умовах впровадження капіталістичних відносин. До того ж на нього значною мірою, як і на західно- та південнослов’янський, вплинула розгорнена боротьба проти колоніального гніту, за національне самовизначення. Характерна для західноєвропейських літератур “світова туга” трансформувалася тут у “національну тугу”. Для творів українського романтизму характерне яскраве прагнення до всеслов’янського об’єднання. Українці виробили власний варіант “теорії нації”, розроблений Фіхте та Гердером, “заснований на загальнослов’янській спільності та етнокультурних традиціях”[2 ,19].
Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об’єднанням всебічно розвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства.
Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних модифікаціях. “Лірика і була тим жанром, який в практиці романтиків підпорядковував собі всі інші жанри. Роман став ліричним, драма стала ліричною” [1, 35]. Романтики значно збагатили її можливості, “широко застосувавши суб’єктивно-ліричну типізацію, глибокий психологізм, контраст і синтез, двопланову конструкцію образу, асоціативність”[12, 9]. Істинним пізнанням вони вважали пізнання чуттєве, емоційне.
Таким чином, на українському ґрунті витворився літературний напрям, який водночас був глибоко національним і вписаний у загальноєвропейський контекст розвитку романтичної літератури.
Розділ ІІ. Літературні осередки романтизму
2.1. Харківська школа романтиків
2.1.1 Історико-філософські передумови романтичного напрямку Харківської школи
Осередком першої романтичної групи на Україні став харківський університет, що відігравав уже й до того часу певну роль у розвитку духовного життя України, уперше занісши сюди ще на початку віку плідну для національного розвитку німецьку «ідеалістичну» філософію, між іншим – і романтичну (Шеллінґ). Але розвиток української літературної романтики не зв’язаний безпосередньо з цими початками філософування. В кінці 20-х років коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського (1812 – 1880), студента, а пізніше талановитого професора, збирається невеликий гурток студентів. Модерна література, переважно російська та польська, релігійні проблеми та німецька філософія приводять їх до міркувань над проблемами філософії історії, а етнографічний інтерес, насамперед Срезневського, підводить їх безпосередньо до студіювання та захоплення українською народною поезією. Український матеріал, зібраний Срезневським самим та іншими членами гуртка, перші друковані збірки та знайомство зі ставленням західних романтиків до народної поезії, „приводять харків’ян до розуміння своєрідності українського народу” [22, 11]. Срезневський приймає народну поезію як суто романтичну – в ній «все дике, як діброви та степи», «все поривчасте, як літ степного вихоря», в ній немає «чопорного сладкогласія» класичної поезії. Український бандурист нагадує йому знайому з романтичної літератури та етнографії постать співців Скандінавії. Поруч із Срезневським стають трохи пізніші Амвросій Метлинський (1814 – 1870) та Микола Костомаров (1817 – 1885), обидва пізніше теж професори, їх філософічні думки сягають глибше – для Метлинського, який поєднує ідеї Гердера, романтики та Геґеля, народна поезія – «вияв вічних думок людської душі», вона щільно зв’язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова – одна з найважливіших сил розвитку народу, основа і «самобутності» й навіть буття народу. Харків’яни починають і літературну діяльність народною мовою, – це спроба самим стати народними співцями, взяти участь у витворенні того найвищого скарбу народного, яким, на їх думку, є поезія. Але вони не пішли шляхом простого наслідування народної поезії. Зразки романтичної поезії інших, передусім слов’янських, народів приводять їх до творчості „в дусі народному, але для освіченого суспільства” [16, 39].
Літературна продукція харків’ян знаходить вияв в окремих публікаціях у російських часописах, в окремих збірках творів (Метлинського 1839, Костомарова 1839 – 1840) та в літературних збірниках «Український Альманах» 1831, «Утренняя Звезда» 1833 – 4, «Украинский Сборник» 1838 та 1841, «Сніп» 1841, «Молодик» 4 томи 1843 – 4, «Ластівка» в Петербурзі 1841, «Киевлянин», що видавав М. Максимович в 1840 – 1841 рр.
2.1.2 Творчість Л.Боровиковського як початок романтичної традиції в Україні
Починає харківську романтику Лев Боровиковський (1806 – 1889), що пройшов через харківський університет ще перед буйним розквітом романтики в студентських колах. До того, вчителюючи в провінції, зокрема у Полтаві, він протягом років написав чимало (75) віршів російських та численні, за власним свідченням 600, «байок і прибаюток». Видав він сам лише кілька віршів, та пізніше (1852) Метлинський надрукував близько 180 його байок.
Боровиковський зв’язаний з традицією класицизму: він на шкільній лаві добре познайомився з античною літературою та мусів студіювати класицистичну теорію поезії, з його 180 байок аж 42 наслідують класицистичні польські байки Красіцького та російські Крилова. Йому не чужий у байках ще травестійний тон («найлучча птиця – ковбаса»); але в цілому його тон зовсім серйозний, він узяв собі за зразок стиль Красіцького: короткий, стислий, дотепний. Все ж, здається, і тут маємо певне романтичне народне забарвлення цілого стилю: витончений стиль дотепного просвітителя Красіцького обертається у Боровиковського в ще більш стислій народний стиль приказок та прислів’їв, текст Красіцького часто ще скорочено.
Але як справжній романтик з’являється перед нами Боровиковський в інших віршах. Вже його переклади або переспіви відрізняються цілком від травестій Гулака-Артемовського. Він перекладає тих самих авторів (Міцкевич, Пушкін, Жуковський), що й Гулак, мабуть, щоб „підкреслити усю відмінність свого романтичного розуміння поезії від травестійної класики” [18, 10].
Переклади з Жуковського та Міцкевича – романтичні балади. З Жуковського – «Свєтлана», ця переробка балади Бюрґера «Ленора», це «Маруся» Боровиковського, що трохи українізує етнографічні риси балади. Романтична тут тематика – нічна втеча з мертвим нареченим, романтичний краєвид, романтичні картини:
Сіли в санки: коні мчать,
аж іскрять ногами,
полозочки аж шумлять,
сніг летить клочками;
ззаду так, як дим курить,
степ кругом синіє,
місяць із-за хмар блищить,
тільки-тільки мріє... [19, 112].
Нічний краєвид і в «Зимовому вечорі» (з Пушкіна) і в оригінальному вірші «Ніч». Типово романтичні образи в баладі «Фарис» (з Міцкевича), – шалений літ араба на коні в пустелі.
«Думи» – різноманітні історичні, здебільшого баладні твори; тут стрічаємо «козака», Палія, гайдамаків. І тут – знову ніч, і згадки про народну поезію, і похмурі самотні романтичні постаті:
Стиль віршів Боровиковського цілком романтичний: поважна мова, навіть у гумористичних місцях, нахил до вживання народної пісні, помірковане звертання до здрібнілих слів, але лише властивих народній мові (матуся, тощо), уживання типових для народної поезії епітетів (ясний сокіл, сірії гуси, білі лебеді, широкі поля, чорная хмара, терен колючий, висока могила), пісенний паралелізм двох образів, і вживання іноді «неповних» рим, характерних для української народної пісні (гори//голі, рада//сестра, степ//серп, туман//піднявсь), та іноді просто вживання цитат з пісень – це все, поруч тем, образів – характеризує Боровиковського як романтичного поета.
2.1.3 Романтичні тенденції поезії А. Метлинського
Амвросій Метлинський (псевд. Могила, 1814 – 1870), проф. літературознавства в Харкові та Києві, за молодих років (до 1850 р.) поет, автор праць з філософії культури та літератури, в яких він поєднує філософію Гегеля з романтичними мотивами: завдання мистецтва – витворення ідеалу краси з окремих рис, розкиданих у світі; людина стоїть на межі «матеріального та духовного світів», слово є єдністю обох світів (матеріального – звуку та духовного – думки), тому воно впливає на обидві сторони людської природи; захоплюючи таким чином єство людини в цілому, поезія справляє таке сильне враження на людину та людство [12, 55]. Надаючи такого великого значення словесній творчості, Метлинський, природно, не ставиться до своєї поетичної творчості як до забавки, а висловлює в ній свої найглибші думки, бажання чи побоювання.