Подальший розвиток зазначені риси отримують у драматичній поемі “Оргія”, яка була одним з останніх творів Лесі Українки, вже зрілої людини і письменниці. Головний персонаж твору - співець Антей - теж вбачає своє покликання у збереженні надбань культури свого народу. Конфлікт ускладнюється тим, що ряд учнів, друзів і навіть дружина Антея віддали свої таланти на службу римлянам-завойовникам заради слави, матеріальних статків, пошани тощо, “продалися колонізаторам" [8, 141-144].
Визнаючи як реалію те, що митець може заробляти на життя своїм талантом, Леся Українка підкреслює неможливість для Антея служити поневолювачам його народу. Фізична смерть для персонажа є гідною альтернативою рабському служінню чужій культурі. Антей не вагається у критичний момент: його смерть повинна не тільки зберегти його талант та особисту незалежність, але й подати приклад тим, хто зрадив своїм талантам і народові. Символічним є те, що постійно підкреслюючи національну приналежність і свідомість свого персонажу, авторка вводить у твір епізод, у якому Антей перед смертю грає на лірі, оздоби якої було зібрано в різних країнах світу. Саме за допомогою такої “багатонаціональної" ліри кидає герой свій полум’яний заклик до всіх поневолених слухачів:
Тепер, всесвітній даре, послужи мені…
Голос дай німоті рабів!
Розворуш нам оспалу кров,
Розмах дай нашій силі скритій! [25, 66].
Таким чином, митець, хоч і живе для свого народу, але й усвідомлює загальнолюдські завдання мистецтва.
Одним із таких завдань у творі “Оргія” є необхідність для митця служити вічності. Для цього йому потрібна, крім таланту, ще й велика особиста мужність.
Отже, у характері митця Антея спостерігаються єдність особистісних ознак, головними з яких є талант, гідність, мужність, усвідомлення сутності і завдань мистецтва з авторськими поглядами на роль митця й мистецтва в житті людей. Найважливішим завданням митця є постійний заклик до боротьби, звернення до кращих рис свого народу і водночас збереження й творення вічних цінностей.
Поглиблюючи характер митця, Леся Українка звертається у драматургії до характеру творчої особистості, яка не знайшла місця своєму талантові.
Серед творів Лесі Українки про сутність мистецтва та особистості митця легенда “Орфеєве чудо” посідає особливе місце. В основу її лягли як реальні факти й особи, так і міфологічний сюжет та образ, творчо переосмислений письменницею відповідно до власних поглядів. У центрі твору стоїть митець з промовистим ім’ям Орфей.
Творчу людину зображено тоді, коли під тиском обставин вона залишає музику і під тиском необхідності береться до фізичної праці. Акцентуючи увагу на її важкій виснажливій суті, письменниця наголошує на згубному впливі такої праці на творчий потенціал митця. Водночас підкреслено силу і можливості справжнього мистецтва і творця. Відомо, що музику Орфея сприймало навіть каміння. І тому, взявшись до гри, Орфей досягає більшого, ніж зміг би досягти фізичною працею. Музика розбудила людей, примусила будувати мур для захисту міста. “Орфеєве чудо” виявляється неоднозначним: силою мистецтва співець зумів досягти духовного перелому, злету, товариші повірили, що саме музика примусила каміння лягти в мур. Але найбільшим чудом виявляється те, що загал усвідомлює:
Такий митець - і був у нас як раб? [25, 316]
Таким чином, у творі вказано на таку концептуальну рису митця, як віра в силу свого таланту. Водночас гостро ставиться проблема митця і суспільства, яка вирішується через усвідомлення людом творчої сили співця й мистецтва, а через нього - пробудження свідомості, єднання з цією творчою силою. Відбувається служіння митця оточенню і піднесення загалу до рівня митця, що, власне і було метою творів “новоромантизму”. Але й акцентовано, що таке єднання - натхненне, чарівне: твір недарма має у назві “чудо”. Для того, щоб це чудо стало можливим, необхідна єдність співця і його слухачів. Отже, ще однією рисою типу митця можна вважати не тільки його боротьбу, але і єдність із народом, конструктивне подолання розриву між ідеалом і дійсністю.
У Лесі Українки протистояння обов’язку митця перед суспільством і служіння своїй власній музі завершується перемогою музи. Не всім дано талант творця. А якщо хтось його має, то він не повинен змушувати цей талант діяти за якимось статутом, за якимись встановленими правилами. Свобода - головна умова розквіту таланту - в неволі, в путах він загине. Свобода творчості, вільного польоту думки - ось до чого має прагнути митець. Він не має права витрачати свій дар даремно. Ідея служіння митця народу у творчості Лесі Українки еволюціонувала до утвердження думки про служіння митця таланту, про трепетне до нього ставлення [5, 83].
Леся хотіла служити суспільним ідеям і, як могла, робила це. Але її муза була сильніша за неї, вона диктувала свої умови. Вона брала митця в полон. Леся підкоряється своїй музі з радісним болем, і в її каятті звучить тріумф причетності до вічності.
Події, зображені в драматичній поемі "У пущі", переносять нашу уяву в перші поселення колоністів у Північній Америці. В ремарці на початку твору Леся Українка точно вказує час і місце дії: діється в XVII столітті в Північній Америці; перші два акти - в невеликій колонії в Масачузеті, останній - в Род-Айленді.
Сюди прибуває скульптор Річард Айрон, він приїхав з Венеції. Наступ католицької реакції, посилення феодальних утисків у середньовічній Європі змусили скульптора покинути Італію, де мистецтво занепадало, обставини сковували митцеві крила, гальмували його творчий розвиток. Талановитий митець - Айрон - сповнений мрій і надій. Він бажає у "новому світі", "серед нового краю запалити одвічної краси нове багаття". Митця жене
Свята, велична мрія,
що ніби люди можуть вільні бути. [25, 112]
Річард Айрон мріяв, що тут буде Новий світ. З палким завзяттям Річард сподівається гори перевернути, хоч і розуміє, що "в новому краю треба хащів розчистити вперед чимало, а потім вже розпалювать багаття". Та вірить у свої сили, в можливість утвердити тут талант митця.
Але потрапляє Річард Айрон в американські пущі. Через весь твір автор поступово, логічно й переконливо розкриває страшний зміст цієї метафори - у пущі. Але тут легше було розчистити віковічні пущі, ніж ті "лихі терни", що виросли між людей. Він, вихований на батьківщині гуманізму - в Італії, не може підняти своє середовище до рівня своїх мистецьких понять. Його не розуміють і цькують. У творі української поетеси прозорливо викриваються так звані американські "свободи", фальшиву суть яких глибоко збагнула вона вже тоді, на порозі нового віку. Людина у цих пущах стає безправною, позбавленою будь-яких свобод, де контролюються не лише вчинки, але і її думки. Леся Українка яскраво показує у всьому цьому фарисейську роль релігійних проповідників. Виразно поставлені в творі ідейні акценти не втратили своєї актуальності й у наш час [25, 75].
Американська пуща гнітить, а далі поступово вбиває прекрасне в людині. Скульптор спочатку дивується, натрапляючи на перешкоди своїм добрим замірам, а потім вступає в конфлікт з пуританською общиною, зокрема з її пастором, проповідником Годвінсоном. Митець вражений несподіваним для нього пуританським аскетизмом колоністів, лицемірством духовного пастора Годвінсона, який всім, в тому числі й скульпторові, нав'язує свою волю, свої закони. Залякані, затуркані члени общини безмовно підкоряються йому.
Айрон побачив тут також вражаючі соціальні контрасти - "корчі з голоду" бідняків і ажіотаж наживи, цинічний прагматизм буржуазії: роблю те, що мені вигідно, що дає прибуток, всупереч моралі, добрим традиціям, навіть закону. В таких умовах людям не потрібне мистецтво скульптора, бо одні прибиті злиднями, інші надто обмежені, щоб зрозуміти його. Річард не в силі переконати громаду, змінити спосіб її життя. І в'яне палка мрія митця.
В поемі "У пущі" порушуються проблеми: вірність і зрада, любов і влада. Скульптор Річард Айрон не може знайти спільної мови із пуританською громадою в Масачузеті, зокрема з її духовним провідником - проповідником Годвінсоном. Митцеві не раз доводиться вступати в гостру полеміку з рідними та близькими йому людьми. Гордий, впевнений у тому, що його сила "на самоті" нічим не поступається Годвінсовій силі в громаді, Річард кидає виклик пуританам, чим, по суті, провокує погром ними своїх мистецьких творів.
Проповідник Годвінсон настроює пуритан проти Айрона, відчувши в його волелюбних словах, незалежних вчинках небезпеку для себе. Годвінсона разять слова скульптора:
Хто має силу з примусом боротись,
той робить завжди тільки по охоті.
Бо якщо ми не думку боронили,
то я не знаю, за що ми боролись.
Годвінсон
За боже слово й за громадську волю!
Річард
А в чім, по-вашому, громадська воля?.
Годвінсон
(з погрозою в голосі)
Громада власні парості негідні
рубати може і в вогонь кидати.
і їх ніхто не сміє боронити.
Річард
(до Годвінсона)
В такій громаді, справді, повна воля