«Грані кристала» (1978 р.);
«Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1982 р.);
«Автографи відродження» (1986 р.);
«Садріддін Айні» (1987 р.);
«У всякого своя доля» (1989 р.);
Сьогодні Іван Михайлович Дзюба широковідомий літературознавець і критик, публіцист, діяч культури, член НСПУ. У колі його дослідницьких інтересів—сучасний літературний процес в Україні, творчість українських письменників минулого (Т.Шевченка, О.Кобилянської, Лесі Українки, О.Довженка та ін.), сучасний стан і розвиток української мови тощо. Він автор книжок “Вітчизна у нас одна”, “Автографи відродження”, “У всякого своя доля” та ін. В середині 1990-х років був міністром культури України. Нині—головний редактор літературно-мистецький журналу “Сучасність”. Лауреат премії ім. О.Білецького та Фонду родини Антоновичів. Феномен його в тому, що він-людина високої культури, він обіймає великі частини історії. Він видатна людина, тому ніхто із тих, хто намагався на нього вплинути, не зміг цього зробити. Він і його борці проклали своєю важкою працею неоціненний шлях до Незалежності. Попри все, його неможливо зламати. Найоголовніша цінність в його житті-правда. Він проніс ії через усе життя, і сьогодні залишається непохитним і вірним українській державі.
3. Практична частина
Мета: Розглянути і визначити основні теми публікацій Івана Дзюби,його ставлення до України,народу та мови.Дослідити,якої позиції тримався,розлянути та проаналізувати основні публікації.
Звернути найбылбшу увагу на працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?".
Нещодавно виповнилося 45 років видатній праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», гостро-полемічному твору, який в свій час став маніфестом українських «шістидесятників».
3.1 Історія появи праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
Цій праці судилося стати знаковим ідеологічним документом покоління шістдесятників.
Про що ж ішлося в цьому памфлеті, що він викликав такі гоніння з боку партійного керівництва і при цьому набув такого поширення серед української інтелігенції?
У серпні–вересні 1965-го року у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі були заарештовані близько трьох десятків молодих українських інтеліґентів.
4-го вересня у Києві під час прем’єри кінофільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус та літературознавець Іван Дзюба.
Під впливом тих подій Іван Дзюба написав упродовж вересня–грудня працю під назвою “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в якій з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні.
Іван Михайлович Дзюба свідомо писав свою роботу як легальну. Автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад – керівництву КПРС.
В “Інтернаціоналізмі чи русифікації?” Іван Дзюба доводив, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму.
Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 20-х років. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики.
Комуністична влада оголосила “Інтернаціоналізм чи русифікацію?” антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання – кримінальним злочином. Сам Іван Дзюба втратив роботу, був виключений зі Спілки письменників і зазнав переслідувань з боку КҐБ, а 72-го року був ув’язнений на 18 місяців.
Праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” була розповсюджено, звичайно, для службового користування, в обмеженому накладі для тодішніх партійних бонз, поширювалася у самвидаві, а у лютому 68-го року була опублікована у журналі “Сучасність”.
Розголос цієї праці був по-справжньому величезний. Пізніше помічник Щербицького Врублевський у своїх спогадах писав, що ця робота була написана на рівні доброї докторської дисертації і змусила багатьох – навіть тодішніх партійних лідерів – щось переосмислити в своїх поглядах.
Але ще більше ця робота давала для українського загалу. Абсолютно неспростовними аргументами порівняння тих самих ленінських цитат чи партійних резолюцій доби українізації з конкретним їх виконанням в Українській Радянській Соціалістичній Республіці в шістдесятих було показано величезну відстань між проголошеними гаслами і реальною дійсністю знищення української нації, як такої.
Наступне покоління, покоління 1970-х, уже за сам факт читання книги Івана Дзюби – не має значення, чи передрукованої на машинці, чи нелегально привезеної з-за кордону – платило тоталітарній системі велику ціну.
Досить було піймати студента на прочитанні “Інтернаціоналізму чи русифікації?”, як його щонайменше виганяли з лав “радянського студенства”. А могли й запроторити за ґрати.
Робота без дозволу і відома автора неодноразово видавалася за межами Радянського Союзу українською, англійською, російською, китайською, французькою та італійською мовами.
В Україні цей твір був опублікований тільки 1990-го року у журналі “Вітчизна”, а окремою книгою виданий 1998-го року.
Робота над “Інтернаціоналізмом чи русифікацією” була вельми інтенсивною. ЇЇ було написано упродовж осені 1965-го року. Хоча очевидно, що це було лишень впорядкування тих документів, виписок, думок, які Іван Михайлович Дзюба, на тоді молодий і перспективний, як тоді казали, літературознавець, збирав і осмислював упродовж значно довшого часу.
Саме захлинулася хрущовська “відлига”. Той ковток свободи і народив те потужне явище, яке називалося “шістдесятництвом”. Але щодо України наслідки хрущовської “відлиги” були неоднозначні.
І два на позір демократичні рішення влади завдали тяжкого удару українській культурі і українській мові. Перше з цих рішень – це надання паспортів безпашпортним селянам, які отримали можливість масово переїздити до міст. А відтак тут насамперед намагалися змити ознаку своєї селянськості, яка для України була українською мовою.
І друге рішення – це нове шкільне законодавство 1959-го року, яке дозволяла батькам самим обирати мову навчання для своїх дітей. І це в умовах надцентралізованої радянської імперії відразу призвело до різкого скорочення числа учнів в українських школах.
А ще й політика перемішування народів, за якою українців масово вивозили освоювати всіляку цілину, де вони розчинялися в загально-радянському морі. На Україну надсилали, навпаки, фахівців з інших республік.
А загалом ця книжка значно глибша від просто збірки цитат, бо вона справді переконливо показує одне: розвиватися українці можуть лишень як нація на основі своєї мови, своєї культури і будь-які спроби накинути їм іншу мову й іншу культуру неминуче призводять до звиродніння.
Навіть написана з марксистських вихідних позицій, така книжка була вироком тодішньому радянському режимові, який жорстоко помстився її авторові. На щастя, Іван Михайлович Дзюба, який відзначає у ці дні своє 75-ліття, пережив той лихий час.
Дуже трудно пережив, але і зараз стоїть, власне, на тих самих позиціях обстоювання української мови, української культури і взагалі українськості, які він так палко боронив у своєму написаному близько 45 років тому текстів “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
3.2.Іван Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація"
В одного молодого українського поета є вірш з такими болючими словами:
Не маю зла до жодного народу,
До жодного народу в світі зла не маю.
Чого ж тоді все важчає мені
На світі жить у множині духовній?
Це біль багатьох українців.
Український народ ніколи не був агресивним і нетерпимим до інших, ніколи в своїй історії не поневолював інших народів. Переважній більшості української інтелігенції внаслідок її демократизму завжди був чужий вузький націоналізм і зовсім не властивий шовінізм. Тим більше чужі вони переважній більшості українців тепер, після стількох гірких уроків історії, тепер, коли світоглядом українця неподільно став соціалістичний світогляд, спільний із світоглядом десятків народів великої соціалістичної співдружності
І тим прикріше і тяжче українцеві (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачить сьогодні, що з його соціалістичною нацією діється щось незрозуміле і невиправдано неподобне. Не всі українці однаково помічають і усвідомлюють те, що відбувається (бо й самі ці процеси своєю суттю такі, що не лежать на поверхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється "щось" недобре...
Марксизм-ленінізм визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі.
По всіх цих розрізах українська нація переживає тепер не "розквіт", як це офіційно прокламується, а кризу, і цього не можна не визнати при хоч трохи чесному погляді на реальну дійсність.
Єдність і суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масове переселення ("оргнабори" і т.п.) української людності на Сибір, Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується; через масове і не завжди економічно виправдане й економічними мотивами зумовлене організоване переселення на Україну росіян (як це, наприклад, зроблено в часи Сталіна, зокрема щодо міст Західної України); через формальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету уряду Української РСР на території України. 3 цієї причини та з причин надмірної централізації — цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві — важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя української нації. Спільність історичної долі також утрачається через те, українська нація дедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачається знання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулого внаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільстві взагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищі і практично трактується як "другосортна", її минулі великі здобутки мало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і в містах. України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятиліть українська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, який властивий сучасним націям. Ще в 1913 році йшлося про "З7-мільйонний український народ". Перепис 1926 року дає на Україні близько 29 мільйонів українців. Якщо додати понад 7 мільйонів українців в РРФСР(ця цифра називалася на XII з'їзді РКП(б) в 1923 році), то виходить теж близько 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів з чимось дає і перепис 1959 року. Навіть при мінімальному природному прирості (не кажучи вже про офіційні таблиці природного приросту для України) число українців, враховуючи втрати воєн, мало б збільшитися на ІО-20 мільйонів. Адже загальна кількість населення в сучасних межах СРСР зросла зі 195 мільйонів у 1913 році до 209 мільйонів у 1959 році, а число росіян, незважаючи на втрати війни, подвоїлося (1897.— 55,4 мільйона, 1913 — 60-70 мільйонів, 1959 — 114,1мільйона).