Одним із визначних чинників формування поетичного світу неокласиків є їх звернення до джерел світової культури. Вони були переконані, що осмислення духовної спадщини людства допомагає розпізнати "своє" в контексті "чужого", і це "своє", "національне" мислилося неокласикам як органічна складова світової культури, самодостатня і повнокровна, оскільки, як стверджував Іван Франко, традиція – це "загальнолюдський фонд, котрим свобідно користується кожний писатель і кожний народ по мірі своєї спосібності і культурності і до котрого своєю чергою докладає більшу або меншу цеглину свого, власного, оригінального, оп’ять по мірі своєї вродженої спосібності і здобутого попередньою збірною працею рівня культури"[62:74]
Сучасні дослідники неокласицизму (С. Гречанюк, М. Жулинський, М.Ільницький, Ю. Ковалів, Н. Костенко, М. Пасло-Куцюк, Д. Наливайко, Г.Райбедюк, Л. Темченко) у своїх студіях відзначають своєрідність поетики неокласиків як в українському, так і в світовому літературному контексті. Д.Наливайко, зокрема, стверджує, що "український неокласицизм мав специфічну функцію, відсутню або ж слабо виявлену в європейському неокласицизмі – (...) – функцію організації ствердження національного культурного простору, який розбився на скалки й аморфізувався пануючою імперською культурою, піднесення його на рівень вищої культурної реальності й цінності "[52:8]
М. Ільницький розглядає неокласицизм як мистецьке явище перехідного періоду, уроки якого полягали передусім в "утверджені традиції як джерела справжнього мистецтва" [35:44] Ю. Ковалів звертає увагу на те, що "український неокласицизм існував як визначне літературне явище в духовному контексті 20-х років, творчо синтезуючи досвід античної, російської та західноєвропейської літератур, а головне – мистецькі традиції київської культури" [41:9].
Виняткове місце в українській літературі належить Юрію Клену. "Виняткове в тому сенсі, що його поезія – це духовний міст між творчими процесами двадцятих і тридцятих років на Україні та процесами розвитку української поезії на західних землях і за кордоном, які силою обставин вийшли поза територіальні і духовні межі Радянської України і від тридцятих і шістдесятих років були в дійсності головним річищем української поезії" [43:4]. Винятковість і своєрідність творчості поета виявляється ще й у неповторній синтезі, породженій традицією його німецького походження й українського національного відродження першої половини ХХст.
Національна ідея у розумінні Юрія Клена, як і інших неокласиків, полягала в гартуванні "духовного і культурного первня" у свідомості поневоленої надії, в утвердженні рівноправності її культури у світовому просторі. Поет усвідомлював, що деструктивізм модернізму в умовах бездержавності, пошуку шляхів розвитку української літератури може лише поглибити руйнацію духовного остова нації. Європейські літератури могли собі дозволити модерністичну розкіш на всі смаки, оскільки мали довговічний імунітет. Українська література такого імунітету не мала, і зрозуміло, що модернізм для рідної літератури не може бути прийнятим беззастережно, - переконливим доказом того слугує творчість Юрія Клена.
Власне поетична спадщина Юрія Клена порівняно невелика. До зустрічі з М. Зеровим українська література здавалась йому провінційною і неперспективною. Саме Зеров допоміг позбутися "комплексу неповноцінності" і заохотив до збагачення української літератури перекладами, до власної творчості.
Поетичній творчості Юрія Клена як неокласика властиві такі риси:
1) антична філософія життєствердження;
2) інтелектуалізм давніх літератур у поєднанні із сучасними темами;
3) класична досконалість [13:6].
Поезія Юрія Клена містить багато "вічних" образів, але під оболонкою досконалих віршів, заглиблених в античне, старокиївське чи західноєвропейське минуле, не зникають болючі теми сучасності. За джерелом походження вічні образи культури поділяють на міфологічні, фольклорні, біблійні, історичні, літературні. (А. Волков).
Специфіка змістової характеристики образів літератури полягає в тому, що більшість із них є "своєрідними психологічними типами або поведінковими моделями, які відображали сутність сторони індивідуального або колективного буття" [53:24]. Володіючи надзвичайною семантичною гнучкістю, вони можуть виступати у рецепції автора або читача у різних художніх формах (символ, система, порівняння тощо). Очевидно, що це зумовлено авторською установкою, світоглядом митця, художнім контекстом, почасти духовними запитами епохи – реципієнта. Особливості трансформації образів літератури в поезії неокласиків зумовлені, передусім, їх філософією панестетизму: все підпорядковано ідеї Краси, яка осмислюється поетами як вічна сила творення. Таким ідеалом краси для неокласиків була Античність, духовний потенціал якої був повсякчас затребуваний національною літературою. "Незалежно від естетичних уподобань тих чи інших діячів національної культури та їх ставлення до літературно-художньої спадщини греків і римлян на різних етапах розвитку української літератури, - підкреслює Б. Баглай, - антична художня спадщина завжди була складовою та органічно невід’ємною частиною українського літературного процесу [7:117] У розкодуванні образів античності Юрій Клен бух схильний до їх осучаснення, національно історичної конкретизації. Захоплення Юрія Клена досконалістю античної поезії, художньою спадщиною французьких парнасців та російською поезією "срібного віку" природно поєднувалась з інтересом до революційних процесів. Алюзії і ремінісценції у творах із сучасною проблематикою формували поле підтекстів, поглиблювали ідейне звучання. Рецепція мотиву, "свідома майстерна стилізація"[39:62] не відмежовували поезію від життя, а, навпаки, створювали відчуття спадкоємності і часової тяглості духовних надбань людства. Відгомін традиції й живого літературного процесу був органічною часткою "неокласичної" поетичної стихії, культурологічного пафосу Юрія Клена, зосередженого у збірці "Каравели". Збірка "Каравели" – результат п’ятнадцятирічної діяльності (1928-1943) – укладена не за хронологічним принципом. Основою для композиції є ідея духовної еволюції особистості, пошуку нею власного місця у світі. "Особливість книги поезій Клена – наявність єдиного ліричного героя, який постає в кількох іпостасях: лицаря ("Услід конкістадорам"), філософа ("Серед озер ясних"), патріота ("У Первозданного на горах"). У цьому зв’язку Н. Генкен-Русова у статті "Дві стихії у творчості Юрія Клена" зауважує: "Перша частина "Услід конкістадорам" уся просякнута духом нордійця-номада, тривожним духом мандрівника, моряка, завойовника, лицаря і поета, що відбивається в її тематиці, образах і мотивах. Друга частина "Серед озер ясних" – це ліричне звено, що поєднує першу частину героїчної романтики, середньовічної лицарськости і авантюри з третьою частиною збірки, що носить назву "У Первозданного на горах", ... – сплавом духовости і обітницею мудрости".[24:476]
Справді, збірка "Каравели" є прикладом духовного єднання традицій світової й української літератури: її перша частина пов’язана з Біблією ("Лот", "Предтеча"), античністю ("Антоній і Клеопатра", "Шляхами Одіссея"), середньовіччям ("Прованс", "Вікінги"), новою Європою ("Кортес", "Конкістадори", "Жанна Д’Арк"). Друга частина збірки включає у світове (Січневий Діоніс, Лесбія, Беатріче, Франкфурт-на-Майні) рідне українське ("Сковорода", вірші про красу рідного краю) Третій розділ повністю посвячено Україні.
У 1921 році Микола Зеров переклав сонет Ередія "Завойовники". У збірці "Камена" він був надрукований під назвою "Конкістадори". У пуанті сонета згадано каравели:
Із білих каравел дивилися вони,
Як від незнаних вод незнані сходять зорі.
Ця пуанта й назва підказали Ю. Кленові назву першої частини. А пуанта править за епіграф до збірки.
Перший вірш, сонетний диптих "Кортес", навіяний поезією Ж. М. де Ередіа "Конкістадори". У ньому в тому ж, що і у вірші Ередіа, пафосному ключі романтичної опоетизації постає образ одного із відомих іспанських конкістадорів Е. Кортеса. Зближують поезію Клена з віршем Ередіа екзотичні мотиви, деякі образи (пальми, агави, далеч морів, легкі вітрила кораблів). Екзотичні мотиви манили поета у те "зелене царство Монтесуми", де живуть "золотошкурі і сумні ацтеки і вабить:
Те Мехіко з дахами золотими,
Що, як сурма, в легендах прогримить. [с. 27]
Лише окремі автентичні деталі – "жадоба золота, пригод і слави" (с. 27), "злото сліз" (с. 27), "прадавній страх" (с. 24) – узагальнюють образ варварства колонізаторів, відкривають підтекст зображеного, що в другому сонеті сконцентровується в останньому риторичному запитанні:
Що спопеліє й щезне димом чорним,
і тільки диким цвітом неповторним
Цвістиме в спогадах прийдешніх літ? [с. 28]
Аналогічне спостерігається і у вірші "Конкістадори", що будується на протиставленні: задуха буденності, туга, "дрімота мрійного дозвілля" [с. 28]– "радісний простір", вітер, що "манить у безкрає" [с. 28]. В обох віршах наголошена мета походу конкістадорів: