У картині смерті поетки звучить мотив чаші, сповненої вином страждання, який є наскрізним у поетиці Юрія Клена: "Не холодне умирання / послав Господь. Вином страждання / мені налив Він чашу вщерть". [с. 279]. Пустотливий, сміховинний тон Еней втрачає, коли говорить про поетку, її долю і узагальнює:
Священних жертв таких немало,
Бо гестапівський однострій
Енкаведисти повдягали;
Гудуть, як той джмелиний рій,
Скрізь українську молодь ловлять,
І вже пішло тут безголов’я [с. 279].
Цікавим у цьому сенсі є семантична пара ловля – безголов’я. І енкаведисти і фашисти ловлять людей, українську молодь, щоб знищити в них живу українську душу, маніпулювати їхньою свідомістю, що в поетиці Юрія Клена виливається в мотив безголовості.
Співіснування страшного і комічного як у поемі І. Котляревського, так і творі Юрія Клена, має свої глибокі корені, що вкладені в українській язичницькій ментальності, оскільки період розваг і жертовного задобрювання покійників-предків не мали в язичництві чіткого розмежування. Тризна могла закінчуватися грищами, в ході свят могли з’явитися образи Смерті та її слуг (у вигляді масок, перевдягання тощо). Елементи таких ігрищ, перевдягань збереглися ще й до сьогодні. І.Котляревський не вигадав сусідства жаху зі сміхом, а лише увиразнив його в своєму гуморі, що Юрій Клен переніс у свою поему, втіливши ці риси в образі Енея.
Мотив подолання смерті, безсмертя людської душі звучить у відправі за померлим, панахиді, поминанні. Так, гостюючи у царя Ацеста, Еней у поемі І. Котляревського раптом згадує про роковини смерті свого батька й починає організовувати поминки, які означають вторгнення потойбіччя в життя троянської ватаги. Поминки стають ще одним аргументом на користь подолання смерті.
У поемі "Попіл імперій" цей мотив втілено у сцені відправлення панахиди, яку в таборі здійснили як могли – мовчанкою:
Ввійшли ми в табір. Мертвий спокій
Там панував. Він весь затих.
В задумі начебто глибокій,
Смутні, по камерах своїх
Стояли в’язні і молились.
Суворо очі їх світились,
І пойняла їх глухот.
Слова на дні душі зростали,
Де загорялись, мов опали.
Не ворушилися уста. [с. 280].
Показово, що подолати смерть можуть тільки герої, єпископ, який правив панахиду наголошує на цьому:
"Героям слава.
Герой загиб, і я по нім
Мовчазну правив панахиду.
Нікого з спільників не видав,
Себе не зрадив він нічим.... [с. 280].
Це був поет, воїн, лицар, який "уславив" "вік золотий і срібний, і той, що з міді" . [с. 281], який йшов тільки вперед з гаслом "Ні кроку зі шляху, ні думки назад" [с. 281]. У житті, творчості, незламному духові Ольжича поет бачить надію майбутнього відродження України, її перемоги над ворогом:
Він знав, що всі мури земного впадуть,
Як серце своє він оберне на сурму,
Що вежі найвищі духовності ждуть
Його необорно-шаленого штурму. [с. 281]
Поетизація смерті в поемі Котляревського вивершується алегоризованою постаттю самої Смерті, яка зустрічає Енея й Сівіллу при вході в пекло. Змальовується вона в оточенні всіх тих лих, що мордують людину протягом життя: чума, війна, холод, голод тощо. Гіперболізовано велика свита смерті є своєрідним продовженням її портретної характеристики. У поемі Юрія Клена Смерть не має традиційно-української характеристики (згадаймо, що в обрядових дійствах вона має гротескний характер – з косою, в темному одязі, у супроводі своєї свити), оскільки її наділено символічною семантикою червоного кольору: "Смерть у пурпурі гряде..." [с. 270]. Хоча свита цієї пурпурової Смерті збережена, та не персоніфікована. Це – тортури, жах, голод, злидні, чума, хвороби тощо. Її споряджено неабиякою свитою "катів людських": Гітлер, Сталін, Ленін, енкаведисти, фашисти і навіть підліток, який вправляється у влучності, стріляючи у в’язнів.
Таким чином постає цілісна картина єдиного пекла, бо на першому етапі – "новітнє пекло", "не давнє звикле", його жахається сам Данте, на другому – "роїлось пекло на землі..." На третьому етапі – "Князь тьми узяв гігантський пензель / відром у пеклі фарб зачерп / і ось на тлі небес малює / якісь жахливі краєвиди". На верховину (вершину дерева життя, в небесний світ, де бороть бою білих і чорних сил подорож закінчується, героя виводить Фауст.
Отже, образ Енея в художній структурі поеми Юрія Клена сприяє організації художнього часу і простору: через нього здійснюється екскурс в час зруйнування Трої, в якому автор знаходить аналогії до української дійсності. Продовжуючи традицію І.Котляревського, Юрій Клен втілює в образі Енея риси українського характеру, про що свідчить характер героя, висловлювання , гумор, намагання крізь сміх сприймати трагічні події сучасності.
2.3 Фаустівські мотиви у поемі Юрія Клена "Попіл Імперій"
Погляд на сьогодення крізь призму минулого і його осмислення виступає у Клена у поезії, присвяченій зображенню Німеччини після приходу до влади нацистів.
У вірші "Франкфурт-на-Майні", написаному на другому році диктатури Гітлера, роздуми над державою, її великою культурою досягають особливої емоційної сили. Ліричний герой поезії мандрує містом і згадує знакові символи німецької культури:
Гете, Фауста, Мефістофеля, Маргариту. "Синє небо", тісні завулки нагадують ліричному героєві про Гете, який "колись закоханий блукав" ними. Спогади, традиція тісно переплетені у свідомості героя Кленової поезії:
О, певне, Фавста теж водив
В ці нетрі хитрий Мефістофель,
На цій стіні лишив свій профіль
І пиво з цих шухляд цідив [с. 71]
Попри варварство існуючих імперій, які з часом перетворяться на попіл, залишаться вічні цінності культури, духовності:
Входжу в собор, де вічна мла,
І з мороку середньовіччя
Всміхається мадонн обличчя
На синім візеру шкла
Христос, незмінний у роках,
Прозорий, пломенем прошитий
Отут могила Маргарита
І гірко каялась в гріхах [с. 71]
Ліричний герой переконаний, що минуле відроджується і спостерігає це відродження в оточуючому світі типового німецького міста з його бароковими храмами, тісними вуличками:
Потужну повінь ллє орган.
Стара легенда оживає.
На хвилях серце випливає
В вечірній франкфуртський туман. [с. 71]
"Стара легенда оживає" у "Попелі імперій" Юрія Клена, з’єднуючи минуле і сучасне в єдиному гармонічному звучанні. Власне інтертекстуальний зв’язок "Фауста" Гете з Кленовою поемою реалізується у "Вальпургієвій ночі" - четвертій частині епопеї. Тут переосмислюються ідеї, мотиви поеми Гете. В мандри по колах демонічного світу Юрій Клен обирає Данте, Енея і Фауста. Дві перші постаті, як вже зазначалося, скеровують читача до образу Вергілія. Зберігши їхні характеристичні домінанти - Данте – в душі мандрівник, поет, дуже близький авторові поеми, репрезентований вже у "Каравелах"; Еней – воїн, мандрівник, баляндрасник; Фауст – магістр, вчений маг - Юрій Клен наділив їх нетрадиційною функцією – провідника-гіда. Як і Данте та Еней, Фауст в поемі осучаснений, переодягнений в альпініста (адже Фауст водить героя горами). У поемі Гете Фауст – глибоко розчарована людина, вчений, що зневірився в мисленні і логіці, які не допомагають зрозуміти не тільки життя в цілому, а навіть самого себе. У Клена:
І враз почув я за собою кроки,
То горо лаз якийсь мене здогнав,
Середніх літ, вродливий і високий, -
Маляр-митець чи доктор прав
З-під оксамитно-чорного берета,
З чудним пером дививсь він так, немов
Зійшов зі старовинного портрета:
Колишній лицар-звіролов [с. 321-322]
Як і в попередніх подорожах, портрет провідника досить детальний. Як і Фауст Гете, персонаж Клена, з’являючись, заявляє про себе:
...Магістер Фавст, а фах
мій – вчений маг. Не раз із цим іменням
Ви зустрічалися в книжках [с. 322]
Фауст розповідає свою історію, яку герой знає вже з книжки, довідався "із творів Гете":
"Той самий! – з усміхом він відповів. –
Як Мефістофель вів мене горами,
А потім Шпенглера я вів, ..." [с. 322]
В. Сарапин підкреслює, що йдеться "про термін "фаустівський рух" до пізнання – основну рису європейської культури й метапсихології, які обстоював автор "Присмерку Європи" і його сучасники" [57:236]. Як і в попередніх мандрах по пекельних колах, тут "стару традицію відчутно":
Відколи на планету
Нагнав розчухрану мару
Та оселився в цих мадярських горах
Отой, що звав його народ вождем,
І що, зухвало стерши світ на порох,
Творити став новий едем" [с. 322]
І розігрується "містерія віків", у якій вирішується доля Європи. Саме те, що "Суперечка іде вже не про окрему людину, а про ціле покоління" відрізняє, на думку І. Качуровського, поему Юрія Клена від першоджерела. Поет надає зображенню "Вальпургієвої ночі" національного колориту, у чому, знову ж таки, виявляється його націоцентричність. Як відмічає І.Качуровський, цей уривок "Попелу імперій" триплощинний: "На першому, найнижчому, рівні бачимо сатиру на українську, головно повоєнну, дійсність, причому висміяно як політичні угрупування, так і окремих діячів, з одного боку, а з другого – літературні напрямки та їх представників" [36:30] В.Сарапин наголошує, що "у "Вальпургієвій ночі" маємо полемічний перегук мотивів, образів емігрантської поезії й публіцистики, пародіюванню піддані, приміром Порфирій Горотак (тут йдеться про автопародію), Т. Осьмачка ("поет гіперболічних жахів"), Д. Донцов ("Квазі-Мефістофель") та ін. І.Качуровський не наважився однозначно трактували шаржовані й фейлетовані постаті "Вальпургієвої ночі". Сам же Юрій Клен заперечував будь-яку прив’язаність до конкретних персоналій, хоча, можливо, це один із елементів гри з читачем, до яких поет був схильний (про це свідчать, наприклад, історії з його довго не ідентифікованими псевдонімами – Юрій Клен, Гордій Явір, Роксолана Черяснівна та містифікованим Порфирієм Горотаком). Без авторських коментарів важко сьогодні точно встановити праобраз того чи іншого героя, тому цей пласт художнього матеріалу залишається відкритою проблемою" [36:237].